Д ивних метаморфоз зазнає найстаріша українська театральна премія «Київська пектораль». З кожним роком вона стає дедалі офіційнішою, а церемонія її проведення — дедалі пишнішою. Ситуація в країні також так чи інакше позначається. Не було виборів і боротьби за владу — все проходило досить скромно. Розпочалася нова виборча гонка — відразу ж на сцену косяками потяглися різномасні політики, які болісно намагалися зобразити пристрасну любов до Мельпомени.
До чергових виборів далеко, і 11-а «Пектораль», на щастя, залишилася поза увагою офіціозу. Вітання від перших осіб держави були короткими і обійшлися без присутності самих осіб. Власне, сама «Пектораль» — лише соціокультурний ритуал, який більш-менш точно віддзеркалює стан справ і в суспільстві, і в самому театрі. І, звичайно, віддавання переваг експертної групи, яка вибирала спочатку номінантів, а потім і лауреатів, досить показові.
Так, за шорт-листом номінованих вистав було зрозуміло, що знову торжествує мейнстрім, причому в максимально академічному варіанті. З 13 позицій у 8 був представлений Театр імені Франка, в 4 — Молодий театр і в 5 — Драма і комедія на Лівому березі Дніпра, причому остання — лише однією виставою: «Одруженням» у постановці багаторічного улюбленця «Пекторалі» Юрія Одинокого. Для порівняння — невеликі, експериментальні, студійні колективи, де, як правило, і повинні відбуватися найактивніші пошуки нової сценічної мови, задовольнилися епізодичними згадками: центр «Дах» — у двох номінаціях, «Вільна сцена» і «Актор» — по одній.
І тут, як здається, не йдеться про зловмисність або вибірковий підхід журі чи оргкомітету. Тому що минулий сезон, мабуть, не назвеш бурхливим, багатим на відкриття. Вистави-події, навіть вистави-скандалу у Києві просто не було. Хоча прем’єр вистачало — експерти подивились загалом 60 робіт. Ті, хто ставив вистави — продовжував їх ставити, повторюючи власні, вже відпрацьовані прийоми. Тому і не знайшлося жодного претендента на нагороду в категорії «Художня подія в культурному житті міста».
Зняли і номінацію «За кращу сценографію», що також недивно: справді цікава розробка сценічного простору завжди вимагає новацій і в режисурі. Кілька категорій виявилися безальтернативними. Зазделегідь були відомі переможці в «кращому режисерському дебюті» — Максим Михайличенко, який поставив свою першу виставу «Вовки і...» (за «Вовками і вівцями» Островського) в ТЮГ, «кращій виставі камерного театру» — «Батько» (Театр імені Франка, режисери Петро Панчук, Олександр Білозуб) і в «театральному пошуку» — «Будинок, який побудував Свіфт» у Театрі маріонеток. Режисер останньої, дуже цікавої (як і все, що робиться в Маріонетках) вистави, Михайло Яремчук, вийшовши на сцену, нарікав, що щоразу, аби нагородити його театр, вигадують нову категорію, і порадив оргкомітету давати «Пектораль» просто «за театр».
Серед «важкоатлетів», як уже було сказано, змагалися в основному Театри імені Франка, Молодий і Лівобережний. Кращим пластичним рішенням визнали хореографію Алли Рубіної до «Хороводу любові» (режисер — Станіслав Моїсєєв) у Молодому театрі, так як і кращим композитором — Юрія Шевченка, який написав музику до тієї ж вистави. Станіслав Боклан, який зіграв Графа в «Хороводі», визнаний кращим виконавцем чоловічої ролі другого плану. Любов Кубюк — Дорина у «Тартюфі» Театру імені Франка — відзначена як краща в жіночому «другому плані», а ось «Пектораль» за кращий акторський дебют відійшла до Олени Лесникової за роль Аглаї у «Печальном спектакле» з циклу «Сім днів з ідіотом» у центрі «Дах». Актрисою номер один назвали Лідію Яремчук (Мелісса, «Листи кохання», театр «Актор»).
Однак героєм «пекторального» вечора став, уже не вперше, Юрій Одинокий. Почалося з того, що київська мерія подарувала йому однокімнатну квартиру. А в найпрестижніших номінаціях на «Одруження» пролився золотий дощ. Кращий актор — Володимир Горянський — Подкольосін. Кращий режисер — Одинокий. Краща вистава — «Одруження». Відтепер у Юрія найбагатша колекція Пекторалей — 7. Ну що ж. Серед посередностей і млявого ремісництва Одинокий цілком зберіг уміння непогано і ефективно розважати глядача. Будь-яка його вистава майже стовідсотково приречена на успіх у публіки. Що за теперішніх часів скромного, іноді до убогості, театру не так уже мало.
Поки що ситуація саме така — між скромністю і мішурою швидкого успіху. Проте не виключено, що наступної весни останні — про яких ми ще й не знаємо — стануть першими.
