В Україні з єдністю сутужно. Навіть загальне жебрацтво нинішнього безчасся, що зветься часами реформ, не витворило ідеї народного єднання.
Натомість до рудиментів тоталітарної доби, коли українців розшаровували на «трудящі маси» та «гнилу інтелігенцію», «стахановців» і «ворогів народу» тощо, додалося ще й зачате в політичних ретортах штучне протистояння лінією Схід — Захід.
Тому не треба бути особливо високочолим, щоб зрозуміти — не чвари потрібні зараз, а згуртовуючі ідеї, які злютували б таки 52-мільйонну розгублену масу в єдине ціле, яке б проникливі тонкошиї політологи вже без фальшу могли б називати українською спільнотою.
Було б неправдою казати, що в цьому плані нічого не робиться. Але, як показує практика, зусиль лише київського «Динамо» та братів Кличків явно не вистачає... Потрібні ще й дії державних достойників. Але найвищий із них життєствердно заявляє, що національна ідея не спрацювала, хоч до неї ніхто й не приступався (перейменування ж «кравчучки» на «кучмовоз» ідеєю, тим більше наднаціональною, назвати важко). Інші ж, взявшись на мітингах за руки, вчать народ по складах скандувати «зла-го-да» чи «єд-ність», при цьому нещадно й дріб’язково чублячись за межі в своїх партійних городиках. Ще інші, які до того ж вже приміряються до ролі нового «батька нації», заявляють, що пенсії воїнам ОУН-УПА повинен платити бундестаг.
Звісно, колишня компартійна еліта в доброму гуморі: їй весело, оскільки забезпечила себе так, що вистачить і онукам. Проте з позовом до фатерлянду зможуть звернутися й нащадки більшовиків, позаяк вперті чутки твердять, що саме звідти в опломбованому вагоні прибув колись у Росію їхній вождь, щоб робити революцію. Але то так, до слова.
Що ж до подібних заяв, то не зрозуміло — на кого вони розраховані. Якщо на ветеранів НКВС і Забайкальського фронту, то вони та їхні нащадки навряд чи стануть опорою для шанованого претендента в будівництві Української держави. А саме таку державу, якщо вірити заявам потенційних «провідників» вони збираються будувати. Найбільш же активним — державотворчим елементом є якраз оті «западенці», «галичмени» й «бандери», що закидали нездалого кандидата на булаву картоплею, а для однієї пасіонарної дами з Конотопа не пошкодували навіть яєць. І які зустрічають — усмішки, сльози на очах — приїзд Президента (будь-якого, добре вже те, що — свій) маєвом державних прапорів і хлібом-сіллю. Якщо ж той Президент ще й спроможеться зв’язати кілька слів українською — можуть навіть про невиплачену за рік зарплатню не спитати.
На Сході — важко. Але там — теж українці. І якщо не принижувати їхню соціальну гідність, доводячи до становища худоби й бидла, при цьому по-єзуїтському киваючи на «незалежність», то жага національної та історичної справедливості достукається й до «східняцьких» сердець.
А про те, що реабілітація українських повстанців є саме таким актом, вже просто ніяково говорити. Бо ненормально не визнавати геройства. Бо помиляються ті, якi збройну боротьбу за Україну вважають «бандитизмом» (ви чули пісні про рекетирів? Я — ні. А про «упівців» тих пісень сотні). Бо ця боротьба, хочеться комусь чи ні, лежить в основі емоційної енергії доброї половини народу. Пасивне ж несприйняття її іншою половиною є лише результатом ідеологічної обробки, що тяжіла над нашою людністю довгий час.
Як, до речі, помиляються й деякі «нарвані» р-революціонери, що готові скасувати День Перемоги на тій підставі, що це не «наше», мовляв, свято, як і вся Друга світова війна — не наша. Дещиця правди в цих оцінках, напевно, є, але куди ви, шановні, подінете смерть і кров, героїзм і страждання мільйонів, підкреслюю — мільйонів українців, які не були ані «імперіалістами», а ні «запроданцями». Інша річ, хто з усього цього скористався. Але балачки, що все було марно, — безвідповідальне натякання, яке мимохідь спонукає взяти в руку гнилий помідор.
Поважні народи вже давно проголосили національне примирення, і поставивши спільні символічні хрести своїм франкістам і республіканцям, «аківцям» і воякам Армії людової, всю свою енергію спрямували на піднесення власного добробуту. Та й в Україні, зрештою, знайшлося місце для німців-окупантів на цвинтарі, де сиві Фріци та Ганси покладають квіти своїм побратимам трохи не разом з ветеранами Великої Вітчизняної. Тоді як полум’ю задавнених українських чвар штучно не дають погаснути, підливаючи в нього бензин новітньої злоби і старої брехні.
Інша річ, що до всього цього мало кому є діло. Для правлячої еліти УПА — щось, якщо й не вороже то принаймні незрозуміле, бо ця абревіатура мало схожа на МВФ чи хоча б на АПК. З комуністами (перепрошую, крім Бориса Олійника) теж немає питань. Та й для багатьох націонал-демократів це не на часі, бо на тлі високого чину УПА їхні дії вглядають просто тиснявою біля корита.
Тому так багато важило: хто з найвідоміших українських політиків здатен, нарешті, підняти голос за припинення згубних чвар, що роз’їдають душу й тіло суспільства, та поставити питання про відновлення історичної справедливості. Це був би вчинок, гідний не просто людини, що рветься до політичного Олімпу, але лідера нації, здатного об’єднати електорат у народ.
І такий лідер знайшовся. Байдуже, що це колишній генерал КДБ, а не, скажімо, колишній «зеківський генерал». Тим вагомішою є його заява про необхідність реабілітації воїнів Української повстанської армії. Це сильний крок кандидата в президенти, який свідчить не тільки про мужність, але й про далекоглядність цієї людини, яка розуміє те, що розумів і мій дід-артилерист, учасник оборони Кавказу, кажучи про «упівців»: «Вони натерпілись ще більше, ніж ми...» І водночас ніяк не второпають цього дубові голови деяких «наших» політиків.
Це багатообіцяючий крок, за яким, хочеться вірити, — розуміння необхідності позитивних цінностей для колективного «Я» народу. А відтак — і дії, що не ощасливлять всіх водночас, але стануть хоча б початком кінця епідемій зневір і занепадницьких вірусів.
Так, народові потрібні позитивні цінності. Потрібне відновлення віри в себе. Потрібні перемоги.
У тому числі — й на виборах.
