Від того, як у нас подекуди відзначають роковини Голодомору, інколи не знаєш, чи сміятися, чи плакати.
В моєї приятельки діти вчаться в музичній школі. Минулої суботи, однак, заняття постали перед загрозою скасування.
— Нас посилають на Голодомор, — пояснила приятельці вчителька.
З’ясувалося, що всім школам від керівних органів надійшла строга вказівка: відрядити певне число людино-одиниць викладачів та учнів на заходи, пов’язані з печальною річницею.
Цілковите дежа вю. Останній раз такі нісенітниці при Совєтах чинилися. В нас нині що, ювілей Великої Жовтневої? Чи Міжнародна солідарність трудящих? Який рік на дворі?
За прикладами я не полюю — самі йдуть у руки. Ось одна учасниця знімальної групи фільму Сергія Буковського «Живі», присвяченого трагічним подіям 1932—1933 років (про цю чудову стрічку див. у вчорашній номер «Дня») розповіла мені трохи, як вони «взаємодіяли» з місцевою владою, коли їздили по регіонах збирати свідчення тих, хто вижив. Приїздять у село. В райадміністрації дають список постраждалих від голоду. У списку — всі тодішні мешканці, і у відповідній графі уточнено, хто як постраждав, а як не постраждав, то так і написано «не постраждав». Наскільки це тактовно — часу подумати, мабуть, не було. В іншому райцентрі гостинно зустрічають кінематографістів із Києва, ведуть до клубу:
— Ось у нас тут виставка дитячих малюнків про Голодомор.
— А довго висить?
— Аякже, два тижні.
Прискіпливі кінематографісти підходять до одного з тих чорно-сірих малюнків, розглядають, торкаються. Фарба хіба що на підлогу не крапає. Свіжа.
Кого дуримо?
У цю поминальну суботу один розважальний музичний канал приємно здивував дуже коректною програмою: ніякої легковажної попси, ніякого «умца-умца», танцювального непотребу, лише балади, серйозні або меланхолічні номери. Приклад, гідний наслідування. І періодично — пісня на тему дня у виконанні Оксани Білозір. Пісня сумна, щемна, кліп відповідний, а наприкінці — величезний прикрий ляп: «24 листопада засвіти свою свічку пам’яті». Якого 24-го? У понеділок? 22-го треба, як по всій країні. Вочевидь, 24 було торік. Тобто взяли старий кліп із застарілим, з помилкою титром і не переглядаючи кинули в ефір. Аби лиш відчепилися, чи що?
Навмисно не уточнюю назв і імен. Важливо усвідомити інше: задушлива совкова кон’юнктура чимдалі нахабніше проникає у святу справу пошанування жертв геноциду 33-го. Що таке, власне, совок? Це цілковита безпринципність, помножена на надзвичайну активність, роблення будь-яких справ з-під палиці, за наказом — усе заради виконання волі начальства, навіть коли начальство і не здогадується про оту свою «волю». Коли совок має абсолютну владу, тоді він із легкістю, заради власного комфорту нищить цілі народи. Коли ж влади у совка не надто багато, тоді він просто починає по-дрібному паскудити й бруднити все, до чого може дотягтися. І як прикро це б не звучало, наразі з пам’яттю про Голодомор маємо таку ситуацію, коли совок бореться сам із собою совковими ж методами.
Свою позицію я вже висловив у попередній колонці від 19 листопада «Ще одна свіча». Цього року свічок у моєму будинку на Оболоні засвітилося не більше, ніж року минулого, але й не менше. А щоб їх таки побільшало, треба совок лишити у тій вічно вчорашній пісочниці, з якої він намагається виповзти.
Але він і не виповзе. Бо жару тих свічок боїться не на жарт. А свічок таки ставатиме з кожним роком більше.
