Перший тур президентських виборів завершився. Наслідки його відомі. На жаль, Україна повторила, зрештою, той шлях, до якого вперто і наполегливо її підводили нинішні владні структури, повторила надійно відпрацьований у Росії сценарій зіставлення в другому турі виборів «ринкового реформатора» й «апологета комунізму». Нині настає час уважно подивитися, від чого відмовилося українське суспільство і що воно обрало та яким шляхом прямує Україна як держава. Для всіх громадян рано чи пізно настає час протверезіння від «виборчих технологій», якими оповила мозок пересічного виборця влада, бо тільки вона мала переважний і беззастережний доступ до всіх можливих засобів впливу на будь-які, без винятку, прошарки населення. Проте, як влучно зазначив Віталій Портников, за свій вибір мають відповідати всі самі. І прелюдією до цієї теми, яка сьогодні ще декому здається далекою, будуть слова відомого датського журналіста і міжнародного спостерігача на наших виборах: «Я не розумію, як може народ у країні, де виробництво впало на 36 відсотків, проголосувати за чинного Президента!» Єдине, про що недвозначно просигналізував перший тур — про відсутність будь-якої єдності в народі. Сьогодні окремі політологи відзначають: владі вдалося роз'єднати людей, викликати в багатьох розгубленість, невпевненість і зневіру. Звичайно, можна стати в позу ображеного на все і всіх, заявити, як Олександр Мороз, що в нас у країні є люди, які не дозріли до того, щоб бути народом. Проте навряд чи така позиція конструктивна. Можна погодитися в одному: так, у країні дивна суміш людей, які втратили соціальні орієнтири, маси люмпенізованого населення — і великий прошарок активної, прогресивно мислячої інтелігенції, організованих пластів робітників, підприємців, інших верств. По вертикалі всі шари суспільства пронизані різнорідними ідеологічними струменями, які часто взаємовиключають один одного. На цьому тлі, здавалося б, кандидат, який сповідував ідею подолання роз'єднаності народу, поховання застарілих ідеологічних фантомів і образ старших поколінь — і побудови майбутньої могутності держави на грунті об'єднання нації, мав отримати реальні шанси на підтримку людей у всіх регіонах країни. Саме ідея такого об'єднання була стрижнем програми Євгена Марчука. І, практично, він був єдиним із кандидатів, який задекларував опору на внутрішні сили всього народу, а не однієї його частини, під час втілення стратегії виведення країни з економічної і суспільної кризи. Чітко визначена мета — побудова соціально орієнтованої економіки, обрання перевірених рецептів економічного зростання, пройдених європейською соціал-демократією, яка вперше змінила акцент: не людина — для ідеологів, нації, держави, а держава — для людини, для захисту її прав і розвитку особистості, — все давало сподівання на успіх ідей програми і, відповідно, Євгена Марчука на виборах. Це був реальний шанс для України піти тим шляхом, яким рушили країни Східної Європи з колишнього соціалістичного табору. На жаль, приклад країн європейського оточення залишився для більшості нашого народу далеким і незрозумілим. Україна цим шансом не скористалася. Проте народ не вибирають — він такий, яким йому дозволяють бути обставини життя. Зокрема, такий, яким формують його світосприйняття дії влади та провідних політичних сил країни. З огляду на ці аспекти, зрозумілішою стає відповідь на запитання: чому народ України не використав історичного шансу для переходу на новий рівень розвитку української державності, чому Марчук — політик нового, європейського ґатунку виявився незапитаним у нас. Як відомо, Марчук не був членом жодної партійної структури. Намагання вести передвиборну кампанію за цивілізованими законами — через аргументовану критику дій влади і пропозицію власного бачення майбутнього, без використання ідеологічних штампів і, ще раз підкреслю, на грунті ідеї об'єднання нації для спільних зусиль задля виходу із кризового стану — виявилося неприйнятним як для владних структур, так і для всіх політичних лідерів, які мали усталений ідеологічний імідж і спиралися на власні розгорнуті партійні структури. Як визначив Микола Томенко, команда Марчука вела передвиборну кампанію шляхами, придатними, для цивілізованої Європи, а команда Кучми — «по жизні», активізуючи найтемніші куточки людської підсвідомості, використовуючи емоції агресії й жаху. Чого варте використання символіки фашизму, пресування психіки людей згадками про НКВД та КГБ та використання інших методів, які застосувала влада і ряд інших кандидатів у нейтралізації впливу ідей програми Марчука. Дієву допомогу команді Кучми у несприйнятті потреби марчуківської ідеї єдності нації, у розколі народу на групки, які нейтралізують одна одну в боротьбі із примарами минулого, надавали всі найчисленніші політичні партії і рухи — як ліві, так і праві. Адже реально об'єднувальної ідеї не виставив на щит ніхто. Переважав примат інтересів однієї частини суспільства над іншою, який найбільш різко декларувався в програмах лівих лідерів. Власне, такий підхід лівих згубив той об'єднувальний потенціал, який несла в собі «канівська четвірка» — коли початковою ідеєю було саме об'єднання всіх сил нації задля здобуття гарантій демократичного розвитку суспільства. На жаль, ідеологічні «класові» догми, помножені на особисті амбіції, стали причиною того, що Олександр Мороз переступив через неї. Ідея єднання, яка, завдяки «четвірці», встигла вкоренитися у свідомості більшості людей — і щойно народжена нею надія нації на перемогу — була вбита лівим лідером в ім'я догматичних ухвал верхівки партії та власних міркувань. І, попри всі намагання не драматизувати цей розвиток подій у той момент, зазначу: відчай і порожнеча, які ввірвалися в душі багатьох після рішення Мороза, змусили кинутися людей в інший бік — туди, де вони відчули силу, нехай грубу та злу, і стабільність. Як бачимо, в лідерах президентських перегонів опинилися ті, хто ставив підкреслено на розподіл суспільства за ознакою «своїх» і «чужих» на відродженні в суспільній свідомості образів «класових ворогів», з чого дуже майстерно й скористалася влада. І, як це очевидно, навіть реальна можливість програшу в другому турі не дозволяє лідерам лівих, тому ж Симоненкові, проявити політичну гнучкість, відкинути певні, неприйнятні для великих груп людей, партійні догмати і завдання — в ім'я об'єднання нації й здобуття спільної — для всього суспільства, а не одноосібної — для себе і партії — перемоги. На цьому тлі зрозумілими стають лялькові ігри Вітренко, електорат якої ситуативний, і, швидше за все, готовий був підтримати того ж Симоненка й міг би підтримати Марчука, прояви вона бодай трохи волі до єднання опозиції. Але те ж прагнення поділити світ на «борцов» і «сволочей» не дало змогу об'єднатися з тим же Симоненком не тільки їй, але й майже усім лівим лідерам. Що ж далі? Сьогодні з шаленою швидкістю мчить ініційований владою — і не зареєстрований законно — референдум, роздмухуються «пристрасті щодо парламенту». Наступним кроком, після позбавлення дієздатності парламенту, стане прикриття опозиційних партій. Президент вимагає більше й більше влади. Газета «Факты» і телебачення відверто плекають публіку, позбавлену потреби самостійного мислення, і вже бадьоро рапортують про підвищення економічних показників та рівня життя, і відверто вказують — де ворог «реформ і прогресу» і хто винен у тимчасових злиднях. Більша частина незалежних мас-медіа — або закриті, або «переорієнтовані», як, наприклад СТБ. Але політики, ті хто взяв на себе відповідальність за долю держави, повинні зробити все, щоб не було ні білоруського ні вірменського варіантів. Соціал-демократичний союз побудувавши свої структури, зміцнившись організаційно та загартувавшись ідейно почав готуватись до наступних політичних перегонів.
Ми маємо наміри реально впливати на ситуацію в країні. Незабаром ми запропонуємо суспільству своє бачення правової реформи в державі.
Ми запрошуємо всіх, хто є патріотом держави, хто поділяє соціал-демократичну ідеологію, хто хоче демократичних і справедливих змін у нашому суспільстві, вступити до Соціал-демократичного союзу!
