ПРО ПЕРЕДУМОВИ ТА КОНТЕКСТ
З лютого місяця російська громадськість активно обговорювала прозору пропозицію Сергія Шойгу ухвалити закон, що карає за заперечення перемоги у Великій Вітчизняній війні. Майже всі, хто висловлювався щодо цього, віднеслися до ініціативи начальника МНС негативно, та й не зрозуміло було — хто ж заперечує Перемогу? — чи то внутрішні вороги, які зарвалися і досить глибоко осіли, чи то зовнішні, які постійно обмовляють? У травні надійшли нові повідомлення, що на перший погляд ніяк не пов’язані з ідеєю міністра. Російські ЗМІ несподівано розвернули обговорення питання про передання Південних Курил Японії. Газета «Известия» в статті від 13 травня «Острова навпіл не діляться?» писала, що робочий візит Путіна до Японії викликав ажіотаж, бо місцеві політики сподіваються на швидке розв’язання територіальної проблеми. Тим часом не те, що «вирішення», але й саме визнання існування «територіальної проблеми» є запереченням перемоги у Вітчизняній війні. Тому будь-який росіянин, який підіймає таку тему, підпадає під дію ще не ухваленого закону Шойгу. (Нагадаю, що міжнародний Токійський трибунал, який передував Нюрнберзькому, визнав Японію державою-агресором, а самі японці двічі — 1945 року в Токіо і 1951 року в Сан-Франциско офіційно відмовилися від усіх прав і претензій на Курили.)
Схоже, недопустима гра в Південні Курили зупинила обговорення проекту закону «про заперечення перемоги» і на весь світ поспішно з’явилася «Комісія при президентові Російської Федерації із протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії». Інакше кажучи, хто винен — вирішуватиме не закон, нехай дивний, але формально неупереджений, а чиновники, об’єднані в керовану комісію. Кого не треба — не покарають.
Уже сама назва Комісії (... проти фальсифікації на шкоду... а що таке фальсифікація на користь?), як і текст указу, викликають серйозні запитання. Якщо діяльність нового органу повинна бути направлена «проти применшення престижу РФ» — так у тексті — то як Комісія повинна оцінити роботу нинішнього керівництва Росії, що залишило країну без друзів та союзників? Чи можна припустити, що в сусідніх країнах і в міжнародних організаціях тепер почне діяти незалежна група експертів, яка регулярно прораховує за науковою методикою рівень престижу Росії, престижу її влади, їхню динаміку та рівень кореляції цих показників? Гадаю, російська громадськість такий крок готова підтримати, але все-таки сумніваюся в перспективах створення подібної експертної групи. Дивно й те, що завдання Комісії, що засновуються, як зазначається в тексті указу, на конституції РФ, явно суперечать статтям цієї самої конституції. Наприклад, пункт п’ятий 29-ї статті основного закону свідчить: «Гарантується свобода масової інформації. Цензура забороняється». Стаття 44-та надає кожному свободу наукової творчості та викладання.
З часів Евкліда та Геродота наука сама визначає, що є істина, а що фальсифікація, ніякі комісії при президентові тут не потрібні. Проте коли щось схоже в минулому все-таки виникало, це свідчило про неспроможність та неуцтво влади і, як мінімум, закінчувалося конфузом.
ЩО ЗАХИЩАЄ І ПО КОМУ Б’Є НОВИЙ УКАЗ
Кожна держава має у своїй основі якісь фундаментальні цінності та ідеї. Такими найістотнішими, хоча й різнозначними початками можуть бути ідеї права, свободи, споживання, націоналізму... Історична (дорадянська) Росія будувалася передусім на ідеї православ’я. Криза віри кінця XIX століття («Якщо Бога немає, все дозволено») і невдачі в реформуванні країни призвели до краху тисячолітньої держави, до появи СРСР. Радянський Союз будувався на комуністичній міфології, її швидкий у історичному масштабі крах не змогли зупинити ні терор проти власного народу, ні демагогія. Розпад підмурка спричинив неминучий розпад самого Союзу Республік.
І ось пострадянська Росія, що тепер формується на наших очах, відмовляється від прийняття якої-небудь ціннісно-ідеологічної доктрини. Керівники держави постійно змінюють «правила гри», тим самим знімаючи питання про свою відповідальність, бо до певного результату можна прийти лише в певній системі правил. Якщо влада поводиться то по-радянському, то по-антирадянському, то по-російському, то по-антиросійському, то по-західному, то по-антизахідному (зауважимо, що російське і радянське взагалі не сумісні), Росія занурюється в хаос, де всі правила руйнуються. Нас ніби вміщують у простір, де лівосторонній рух зовсім несподівано, без попередження переходить у правосторонній, а потім знову, миттєво і без оголошення, повертається до лівого тощо, нас посадили в спільний спецвагон для курящих і некурящих.
Однак відсутність правил породжує проблеми не лише для суспільства, труднощі виникають і в правителів. Стає не зрозуміло, на якій підставі вони керують, звідки виникла їхня легітимність. Громадяни все краще розуміють, що в країні немає справжніх виборів, немає колишньої віри, а комідеологія на 90% самозруйнувалась.
Потрапивши в таке складне становище, що все гіршає, бюрократія, поки вона ще утримує контроль, вирішує «законсервувати все як є» і зупинити історію, роблячи при цьому акцент на радянщині та сталінщині. (У травні центральне телебачення показало, як Красна площа замайоріла піонерськими краватками, повернувши країну на півстоліття назад.) Указ повинен заборонити появу нових поглядів і соціальних концепцій та закріпити старі переконання, що штучно зберігаються. Однак проблеми виникають і з колишніми догматами. Єдине, що до нині частково зберігається від «радянської казки про світле майбутнє», — це міф про перемогу у війні. Тому держава, в якій не поміченими на звалищах перебувають 4,5 мільйона бомжів, де залишено без діла сім мільйонів безробітних, проводить помпезні та дорогі військові паради. Влада, як завжди, обіцяє ветеранам надати житло, а наступний рік (через що поспішно і прийнятий нинішній указ) оголошують роком ювілею Перемоги.
Підтримуючи все застаріле й ретроградне, указ одночасно завдає традиційного для радянської системи удару по вільному інтелектуальному пошуку. Ще Ленін, нарівні з іншим, прославився і тим, що після закінчення Громадянської війни дивом уцілілих видатних російських мислителів вислав за кордон, посадивши їх на «Філософський пароплав». Інших аргументів у Ілліча просто не було. Ще гірше було в Україні, де Голодомор знищував селянство, тобто основу національної культури та фольклору. Сталінський розстріл у Катині був, передусім, розстрілом польської інтелігенції, людей думки. Після 1945 року трофейні спецпідрозділи вивозили з Німеччини до СРСР не лише станки, готову продукцію та ширвжиток, але й німецькі книги, які до нині без будь-якої користі зберігаються в архівах. Так комуністична влада на підконтрольній їй території викорінювала німецьку культуру. Про брежнєвсько-андроповську боротьбу з дисидентством можна й не згадувати.
Указ від 15 травня — це продовження минулого, це антиінтелектуальна акція. У пострадянській Росії немає соціально-гуманітарної науки. Але є кілька десятків самостійних соціальних дослідників. Останнім часом «найпродвинутішим» із них не дозволяють читати авторські курси лекцій, звільняють з роботи за неугодні статті, перешкоджають написанню книг. І мені чомусь здається, що з прийняттям указу подібна практика не буде припинена.
У Кримінальному кодексі Радянського Союзу існувала горезвісна 58 стаття. Її текст формулювався так, що будь-яку людину можна було посадити до в’язниці за ідеологічний злочин. У новій Росії ідеології немає і старі тоталітарні удавки відкинуті. Активність суспільства значною мірою перемістилася у сферу підприємництва. Підходящим чином сформульоване нове бізнес-законодавство, відповідно до якого будь-який підприємець може опинитися за гратами. Звичайно, на практиці саджають не багатьох (Ходорковський сидить, а Абрамович, який мало чим від нього відрізняється, благоденствує), передусім тих, хто не може чітко відповісти на запитання, колись поставлене московською газетою: «Ми знаємо, що ви крадете, але ви крадете за президента чи проти?». Тепер на гачку опинилася інша, менша, але як демонструють прийняті рішення, також значуща частина суспільства — люди думки. Частина з них дійсно працює, їх діяльність помічена. І тепер перед інтелектуалами поставлене традиційне для радянсько-пострадянської системи запитання — «а ви, як і раніше, за партією вперед?», на яке звучить традиційна відповідь — «так, адже на те вона й історія, та сама, яка ні стільки, ні півстільки не збреше».
ЩЕ РАЗ ПРО КОНТЕКСТ
У російських ЗМІ не припиняється млява дискусія на тему — хто з двох московських начальників перший, хто консервативніший, а хто ліберальніший. Багато з розчарованих у путінській кагебізації влади ще прагнуть роздивитися в Медведєві прихованого пітерського демократа. Нинішній, дуже невдалий і вимушений для влади указ має очевидне авторство й нову відповідь на питання, що обговорюється. Саме цією ситуацією, швидше за все, і скористався голова уряду. Відвідавши поховання біля Донського монастиря, він поклав квіти на могили О.Солженіцина та І.Ільїна. Якщо до названих імен додати В.Астаф’єва, Венедикта Єрофєєва, благополучно здорового Г.Попова та деяких інших, ми отримаємо список руйнівників сталінського міфу про війну. У старій грі доброго та злого начальника знову змінилися ролі, але гра триває...
Додам, що інтерпретувати жести та натяки завжди складно. А сказане прем’єром на кладовищі Донського монастиря про Денікіна, який був проти розділення Росії та України, навряд чи має якийсь особливо глибокий і прихований сенс.
Підсумовуючи свої міркування, підкреслю, що розвиток гуманітарної науки — це дійсна основа духовного відродження нації. Ми потребуємо широкого інтелектуального пошуку та прориву, в глибинному переусвідомленні сталінських догм, що погано пахнуть. Я з білою заздрістю дивлюся в Україну, де постійно відбувається вільна, часом гостра соціально-історична дискусія. Тут «без наслідків» і оргвисновків проходить складна суперечка про С.Бандеру та С.Петлюру, про Голодомор і про І.Мазепу, тут виявлена наукова цікавість та написані серйозні роботи навіть про таке минуле цієї землі, що відстає від нашого часу на багато тисяч років! Коли доживемо й ми до чогось схожого в Росії?
Але в будь-якому випадку вже зараз справжні професіонали-гуманітарії повинні прагнути розуміти та підтримувати один одного. А не справжнім — і руки подавати не варто!
