Вони зчинили галас пізнього ранку, хвацько сповістивши весь двір про своє існування, виголосивши кілька власних нехитрих істин і заявивши свої права на цю територію. Визирнувши з вікна, я ще встиг їх побачити — кількох сухорлявих бровків, котрі швидко, проте діловито покидали місце пригоди. Вузькі темні спини, напівстоячі вуха. Доволі життєрадісна зграя.
Інколи мені здається, що вони мене переслідують. Коли жив на попередній квартирі, то майже щоночі десь у нетрищах кварталу вступав цілий хор, який виконував з підвиванням і рясними тутті журливу ораторію про собаче життя. Менш злагоджено, проте теж доволі гучно вони спілкуються одне з одним і з навколишнім світом, коли я сиджу на роботі — там, внизу, біля будинку редакції, є автостоянка, довкола якої крутиться добрий десяток дуже кумедних тварюк.
Якби ж вони тільки гавкали...
Одного разу я, перебуваючи в надто безтурботному стані, вирішив зрізати собі шлях через дитячий майданчик. Не встиг пройти й кількох кроків, як раптом, з усіх боків, дзвінко картаючи мене за несанкціоноване вторгнення, вилетіло ціле кодло різнокольорових та різнокаліберних хвостатих громадян, один із яких навіть застосував методи фізичного впливу, скромно цапнувши мене за ліву ногу.
А втім, коли в цей момент із найближчого під'їзду вискочила червонопика істота, яка колись була жінкою, й хрипким басом по-хазяйськи ревонула: «Куди, скоти!!!», — я відчув, що постраждати від зубів дурнуватого пса — це ще не найгірше.
Хоча на них не звертаєш уваги, вони — всюди. Як природна радіація. Лежать у метрі, в підземних переходах, жебракують біля магазинів, валандаються між перехожими по тротуарах, порпаються в смітниках. Дивляться приреченими поглядами з кадру страшного «Астенічного синдрому» Кіри Муратової. Мовчки, затиснені в замалій клітці, збиті в купу, тобто в масу, в ком агонізуючої плоті. Ці погляди неможливо витримати й частку секунди. Всюди, всюди.
Єдине місце, де їх нема — подорож. Лише коли кудись їду — а я це роблю дуже часто, тікаючи то від інших, то від себе, як від гицля, — не бачу їх і не чую. Земля й небо відмотуються назад, і всі подробиці, всі сторонні життя тонуть у загальній смузі нерозрізнення. До чого все це?
Та просто я, насправді, — вельми на них схожий. Бо безпритульні пси й мандрівники однаково залежать від доброти незнайомців. І ангел-охоронець, швидше за все, в нас теж єдиний. Помірно вухатий і волохатий, інколи дво-, інколи чотирилапий, не надто путящий, з вічно порожнім шлунком, непереборною цікавістю до всього на світі й торбинкою за плечима. Літати, може, не любить, але бігає точно по-чемпіонськи.
Тому, хоч як це дивно, ми теж інколи кудись устигаємо.
