Другого квітня після тяжкої і тривалої хвороби помер Римський Папа Іван Павло II — видатна особистість, яка виказала великий реформаційний і благодатний вплив не тільки на Католицьку церкву, а й на буття, політику, філософію, мораль сучасного світу. За довгі роки свого понтифікату Іван Павло II вніс неабиякий вклад у трансформацію світового суспільства, в розпад комуністичних режимів, у ставлення до життя. Вся діяльність Папи — великого гуманіста нашого часу — була спрямована на покращання життя та душі людини, незалежно від її релігії, конфесії, раси чи соціального стану. Іван Павло II плекав у людях не лише віру, а й гідність, самоповагу; його славетне «Не бійтеся!» закликало до протистояння злу, темряві, політичній бісовщині. Він завжди тримав руку на пульсі людства й у разі потреби негайно й активно реагував, допомагав, шукав вихід. Іван Павло II був світлою, оптимістичною, усміхненою, відкритою до життя і дуже привабливою особистістю — любив мистецтво, природу; коли ще мав здоров’я — займався спортом, багато читав, писав вірші. Але найбільшим його «хобі» була людина — за майже 27 років свого понтифікату він спілкувався із 17 мільйонами людей різних країн, рас, національностей і релігій!
Не знаю, як для світу, але для українців, для таких, якими ми є сьогодні, найбільш суттєвими, актуальними і конче необхідними є ті великі і величні слова папи Івана Павла II, з якими він звертався до закріпаченого «соціалізмом» польського народу: «Не бійтеся!»
Кароль Войтила народився у Вадовицях біля Кракова. Молодий Кароль відзначався завзятістю, сміливістю, атлетизмом. Грав у футбол, плавав у небезпечних річках, займався гірським та водним спортом. Але змалку був дуже набожним — як його батько. У книзі «Дар і таємниця» Іван Павло II пише: «... Його життя було суворим, а після того, як він став вдівцем, воно стало життям постійної молитви. Часто, прокинувшись вночі, я заставав свого Батька на колінах... Приклад Батька став для мене першою домашньою семінарією».
Кароль закінчив гімназію й у 1938 році вступив до Краківського університету на факультет польської філології. Восени 1939 року окупаційна влада університет закрила, професорів і викладачів вивезла до концтабору. Молодий Кароль тоді активно зайнявся самоосвітою, багато читав; саме тоді почав писати свої перші літературні твори, став членом — автором і актором — підпільної театральної трупи. Пізніше Папа згадував: «Мушу визнати, що той театральний досвід залишив дуже глибокий слід у моїй пам’яті, хоча в певний момент я зрозумів, що театр — то не моє покликання». Артистизм, однак, був притаманний Папі до останніх його днів.
Восени 1942 року Кароль Войтила прийняв важливе рішення — таємно вступив до Краківської духовної семінарії, тоді «катакомбної». А 1946 року 26-літній Кароль Войтила став священиком — отцем Карлом. Потім продовжив освіту в Римському університеті Ангелікум, де захистив докторську дисертацію з теології. Після двох років парафіяльної душпастирської служби вчився на філософському факультеті Краківського університету, де пізніше став професором. Як бачимо, майбутній Іван Павло II був вельми освіченою людиною у таких царинах, як філософія, теологія, етика, соціологія, мистецтво. Він вільно володів вісьмома мовами, а у свята звертався до віруючих 57 мовами. Є автором сотень пастирських, наукових та літературних праць (в Україні широко відомі його книги «Дар і таємниця», «Переступити поріг надії» та ін.). Усі роботи Папи стосуються справ, які хвилюють кожного, про що свідчать назви його енциклік: «У праці людина стає більш людиною», «Суспільні турботи церкви», «Віра і розум» тощо. У лютому 2005 року на прилавках книгарень Італії з’явилася остання книга Папи — «Пам’ять і ідентичність».
Церковна кар’єра Кароля Войтили просувалася досить стрімко — у 38 років о. Карло став єпископом-помічником Краківської архієпархії, у 47 — кардиналом Краківським. За часів комуністичного режиму Краківський архієпископ проявив себе надійним пастором — він сміливо відстоював права Церкви, віруючих, розбудовував духовну освіту. Значною мірою завдяки йому польські костьоли стали тоді чи не єдиними місцями, де поляки відчували себе вільними. Попри обмеження з боку влади, кардинал Войтила брав активну участь у діяльності реформаторського II Ватиканського Собору РКЦ, де яскраво проявилися наукові здібності, широка освіта та гуманістична філософія Кароля Войтили.
Папою — главою найбільшої християнської церкви світу (це понад 1 мільярд католиків) — Кароль Войтила став 16 жовтня 1978 року. Згідно зі звичаєм, він взяв собі нове ім’я — воно складається з імен двох його попередників на Римській кафедрі — пап Івана ХХIII та Павла VI, яких він дуже поважав і реформи яких збирався продовжити. Обрання «польського Папи» було сприйнято світом, як сенсація, адже він «вийшов» із-за одіозної «залізної завіси», а до того ж — був першим слов’янином на кафедрі, яку протягом століть посідали майже всі італійці. Таким був 263-й Папа в довгій історії католицизму. Римські папи мають довгий офіційний титул, який включає такі назви, як «Єпископ Риму і намісник Ісуса Христа», «Наступник Св. Петра, князя апостолів», «Патріарх Заходу», «Монарх Ватикану». Івану Павлу II, однак, найбільше підходить титул «Раб рабів Божих».
Ставши Папою, Іван Павло II не зачинився у затишних палацах та садах Ватикану, як це звичайно робили його попередники. Майже зразу після обрання він започаткував нову форму спілкування з віруючими і протягом життя здійснив понад 100 візитів у інші країни світу — католицькі, православні, мусульманські. І не тільки тоді, коли тішився гарним здоров’ям. До свого останнього часу Папа мав ненаситну потребу зустрічатися з людьми, вивчати їхні проблеми, полегшувати їхнє життя, відстоювати їхні права, як це було, наприклад, на Кубі. Першу свою поїздку (до Мексики) Папа звершив у 1979 році, останню — минулого року. Особливо значимими були візити понтифіка до соціалістичної Польщі. Його підтримка польського суспільства, солідарності зіграли неабияку роль у процесах консолідації народу, в ослабленні соціалістичного табору та припиненні «холодної війни» у світі. Сам Папа скромно вважав, що «він, можливо, був у цій справі одним із інструментів Провидіння».
Для українців найбільш пам’ятним і вагомим став візит Папи до Києва та Львова 2001 року. Громадяни України, незалежно від віри, сприйняли цей візит як одну із найбільш значущих і яскравих подій у новітній історії України, а для українських католиків та греко-католиків це було велике і світле свято. Не здійснилася тільки одна давня мрія Папи — побувати в Росії: Московський патріархат категорично відхиляв навіть розмови про можливість такого візиту.
Папа багато їздив по світу, але ще більше їздили до нього. Визначні особистості нашого часу з усього світу — політики, вчені, художники, письменники, духовенство різних країн, конфесій і національностей — вважали за честь бути прийнятими Іваном Павлом II. Одним із перших проявів «гласності» стала зустріч із Папою Михайла Горбачова в 1989 році.
Може, найбільшою історичною заслугою католицького Папи Івана Павла II є те, що він послідовно й енергійно проповідував міжконфесійну й міжрелігійну толерантність, а також співпрацю різних релігій і церков світу. Головною його метою було встановлення істинного миру і плідної співпраці з іншими християнами — із православними та протестантами. Але не тільки — йому «не до знесіння» була також ворожнеча між християнами та іудеями, між християнами та мусульманами. В цій справі Папу не спинив навіть замах на його життя 13 травня 1981 року, здійснений турецьким терористом (мусульманином) Алі Агджою, а підготований, як пізніше стало відомо, КГБ. Видужавши, Папа продовжував свою миротворчу екуменічну політику. Так, він став першим понтифіком, який відвідав лютеранську церкву та мусульманську мечеть.
Протягом майже двох тисяч років християнські церкви, й католицька також, сповідували якщо не завжди ворожість, то повне неприйняття іудейства та євреїв; століттями у церквах під час богослужінь читалися старовинні тексти, у яких проклиналися іудеї. Тим самим із покоління в покоління формувався забарвлений антисемітизмом суспільний менталітет. Іван Павло II всіляко намагався покінчити з цією традицією, він присвятив проблемі іудейства численні промови та есе. «Треба усвідомити, — сказав Папа, — що сини Ізраїлю є нашими старшими братами». В 1986 році він відвідав — уперше з апостольських часів (коли апостоли молилися в іудейському храмі) — римську синагогу. З того часу Іван Павло II підтримував дружні стосунки з Головним рабином Риму, який бував на службах у соборі Св. Петра. В 2000 році Папа молився біля Стіни плачу в Єрусалимі.
У 1986 році в італійському місті Ассизі Ватикан організував «Всесвітній день молитви за світ», у якому взяли участь мусульмани, іудеї, буддисти та численні християнські конфесії. Варто також нагадати, що під час візиту Івана Павла II до України відбулася його зустріч із представниками Всеукраїнської ради церков, до якої входять майже два десятки найбільших церков і конфесій країни, у тому числі іудеї і мусульмани.
Не менш драматично складалася історія відносин між католицизмом і православ’ям — церквами, які після Народження Христа протягом багатьох століть складали одну християнську церкву, а потім почали запекло ворогувати. Римський Папа здійснив серію візитів — уперше чи не за тисячу років — до православних країн, спілкувався з православними, що в подальшому може привести до більш дружніх стосунків між церквами Заходу і Сходу. Церкви живуть за своїми годинниками, які дещо відстають від сучасності. Але є надія, що ті сміливі кроки, які зробив їм назустріч Іван Павло II, приведуть до суттєвого пом’якшення конфесійного клімату на планеті.
Згадаємо ще одне сміливе починання Папи, також безпрецедентне не тільки в історії Католицької церкви, але й інших християнських церков. 1995 року Папа приголомшив світ: він попросив пробачення за те зло, яке в минулі часи католики заподіяли представникам інших конфесій. Те саме 2000 року — під час Великого посту понтифік приніс покаяння за гріхи синів Католицької церкви, виголошуючи під час служби Божої «Мea culpa» («Моя вина»); Особливого резонансу набуло вибачення перед православними за руйнування та пограбування Константинополя хрестоносцями- католиками у ХIII столітті.
У книзі Луїджі Акатоллі «Папа просить пробачення...» знаходимо добірку 25-ти публічних висловлювань Папи, які починаються словами: «Я прошу пробачення». Серед подій, за які вибачається римський архієрей, знаходимо Хрестові походи, звинувачення великого вченого Галілея, засудження Лютера та ін. Вибачився Папа також за мовчання Церкви під час масового знищення євреїв Третім рейхом. Багато католицьких єпископів були не згодні з такою позицією Папи, бо не хочуть «перекладати помилки окремих церковних діячів на безгрішну по своїй суті Церкву». Папа, однак, керувався своїм сумлінням.
Сьогодні тіло Римського папи Івана Павла II лежить у соборі Св. Петра, а навколо собору вдень і вночі скорботно стоять тисячі тисяч паломників із усього світу, щоб прощатися з Папою. (ЗМІ твердять, що до Риму з’їхалося понад 2 мільйони католиків). Особливо переживають смерть Кароля Войтили — Великого Польського Папи — поляки. Вони плекають надію, що Ватикан погодиться поховати Івана Павла II на його батьківщині, в Польщі, у Кракові, а не у крипті собору Св. Петра. Не лише поляки, але й католики інших країн впевнені в тому, що Івана Павла II буде канонізовано, тобто приєднано до лику святих, найближчим часом. Між тим до Ватикану вже з’їхалися з усього світу кардинали, які через 2-3 тижні будуть обирати нового Римського Папу. Серед цих кардиналів — два українських. Це предстоятель УГКЦ архієпископ Любомир Гузар та Глава Католицької церкви в Україні архієпископ Мар’ян Яворський. Здається поміж тим, що зі смертю Папи-слов’янина Ватикан може втратити особливий інтерес до справ українських греко-католиків — малої частки Католицької церкви. Та може саме через цю байдужість УГКЦ таки отримає статус Патріархату.
