Виступ відомого російського телевізійника Леоніда Парфьонова під час вручення йому першої премії імені Владислава Лістьєва російське медійне середовище активно обговорює ще з минулого тижня. Багато хто з колег журналіста, підкреслюючи значення його «громадянського вчинку», звертають увагу на найдрібніші деталі: світло в залі, урочистий «тон» події, інтонацію Леоніда Парфьонова, яка видавала хвилювання, намагаються вгадати гру м’язів на обличчях найвищого федерального медійного керівництва, яке, затамувавши подих, слухає, як Леонід Парфьонов каменя на камені не залишає від російського телебачення. Один із найавторитетніших у країні телевізійників (який, між іншим, зовсім нещодавно повернувся у загальнонаціональний ефір після вигнання з НТВ у 2004-му), який ніколи не позиціонував себе як борець, раптом заявляє, що телевізійна журналістика в Росії — мертва. І не десь там у особистому блозі, а прямо в очі кремлівської TV-публіки. Отримуючи нагороду, засновану «Першим каналом», він відверто говорить про «одержавлення телеінформації», про те, що «вища влада постає дорогим небіжчиком — про неї або добре, або нічого», про повернення до інформаційної манери часів СРСР. «Это не новости, а старости», — каже Леонід Парфьонов. А найстрашніше, на думку журналіста, полягає в тому, що «більша частина населення вже не потребує журналістики. Коли дивуються: ну, побили, подумаєш! мало кого в нас б’ють, а чому через репортера такий «сир-бор»? — мільйони людей не розуміють, що на професійний ризик журналіст іде заради своєї аудиторії. Журналіста б’ють не за те, що він написав, сказав чи зняв. А за те, що це прочитали, почули або побачили,» — так емоційно журналіст завершує свою промову.
Нескладно уявити собі, яку реакцію могла викликати така точка зору серед найвищого російського медійного керівництва. За нею, до речі, можна поспостерігати на відео, що гуляє інтернетом. Утім, як і варто було очікувати, російське телебачення, на відміну від рунету, зробило вигляд, що емоційної промови лауреата Парфьонова не було, її текст тільки тихенько виклали на сайті «Першого каналу». Натомість на жест російського телевізійника звернули увагу в Україні — його НТВшний екс-колега Савік Шустер. У п’ятничному ефірі шоу «Шустер Live», мабуть, доленосний монолог був показаний повністю. Показово (вже для українського медіа-простору), що інший екс-колега Леоніда Парфьонова, який також знайшов тут прихисток, Євгеній Кисельов до події, що сколихнула російський інформаційний простір, поставився прохолодно. Мабуть, він і не згадав би вчинок колеги, якби не... гість програми Віктор Ющенко. Коментар із цього приводу Євгенія Кисельова, опублікований на сайті російського «Радіо «Свобода» виявився не надто захопленим: «Те, про що говорить Леонід, знають і ті, хто на телебаченні працює, і ті, хто телевізор дивляться», — прокоментував Кисельов і натякнув на те, що сам Парфьонов, який перед перспективою боротьби надавав перевагу роботі, є співучасником такого стану справ.
Окрім констатації поточної ситуації, про яку всі знають, але чомусь ніхто про неї не говорить, протягом п’яти хвилин лауреатського монологу Леонід Парфьонов встиг сказати і про глобальне: про те, що в Росії телебачення не виконало головної своєї функції: «Навряд чи можна назвати його (російське телебачення. — Авт.) громадянським загальнополітичним інститутом», а також про те, що левова частка життя суспільства залишилася поза телевізійним бортом: «журналістські теми, а з ними й усе життя, остаточно поділилися на прохідні по ТВ та непрохідні по ТВ».
Варто сказати, що це не перше публічне та демонстративне діагностування невтішного стану російських медіа. Не так давно режисер Олег Дорман, привселюдно відмовляючись від премії «ТЭФИ-2010», назвав телебачення головним фактором етичної та суспільної катастроф, що відбувалися в Росії протягом останніх 10 років.
Фатальність діагнозів Парфьонова і Дормана, безумовно, різняться, але обидва вони не обіцяють «пацієнтові» нічого доброго. І хоча російська та українська журналістики протягом останніх двох десятиліть розвивалися в різних системах, хіба не справедливим було б сказати, що українське телебачення також: по-перше, сприяло якщо не катастрофі, то суспільному колапсу, хронічно недогодовуючи українського глядача корисними телепродуктами і напхавши телеменю «токсинами»; по-друге, так само не виконало покладену на нього історичними обставинами місію, закривши очі на постгеноцидність суспільства та нагальну потребу в десталінізації, вимагаючи від глядача рейтингів і не пропонуючи йому натомість нічого вартісного; по-третє, поділило українське життя на «прохідне» та «непрохідне» або, звичнішими словами, на «формат» і «неформат»?
Тоді як у російський вир пропаганди де-не-де проривається розумне, вічне, культурне та історичне, в українському ефірі всі танцюють, а потім ідуть на тусовку.
Чому?
Напередодні конференції «Що таке свобода слова?», яка за ініціативи Фонду «Ефективне Управління» збере в Києві 2 грудня авторитетних європейських і не тільки політиків, громадських діячів та медіа-експертів, це питання здається нам дуже вчасним ...
