Щось дивне сталося із вітчизняними футбольними уболівальниками — вони стали вболівати за команду «Мілан». Це робити стало зручно — по ТБ тепер регулярно показують ігри італійського чемпіонату, огляди й таке інше. Чому «Мілан» — зрозуміло. За цю команду грає кращий на сьогодні наш футболіст Андрій Шевченко. З першої спроби в першому ж сезоні він подолав гросмейстерську позначку в двадцять забитих м’ячів, що для Італії є показником форварда дуже високого класу. Проте у вирішальних іграх на фініші сезону Андрiй не виправдовує поки виданих йому швидких авансів. Все одно результат українця в Італії — це супер! Та що це я знову про «Мілан», не про це збирався писати.
В Україні триває національний чемпіонат, який розпочався ще спекотного липня 1999 року. Чемпіон країни був відомий заздалегідь, і писати про це теж не випадає. Хоча стадіонами країни, попри все, крокує невмирущий футбол. Періодично на стадіонах Львова, Кривого Рога, Донецька, Харкова, Маріуполя збираються тисячі глядачів, які, якщо вірити одній всеукраїнській газеті, «стонут от восторга». Газеті доведеться повірити, оскільки якимось іншим чином побачити ігри нашого внутрішнього футбольного чемпіонату неможливо, якщо ти не живеш безпосередньо у Харкові чи Маріуполі, де можна особисто піти і «постонать от восторга». Хіба що брати відгули та їздити на ці футболи. Скажете, що це — не варіант, що вже скоро сорок років, як футбол у нас регулярно транслюється по телевізору. Ви впевнені?
Цієї неділі пройшли матчі двадцятого туру чемпіонату України. Серед них було чимало принципових, в яких була цікава й напружена гра, гідна всеукраїнської аудиторії. Що нам показало наше ТБ? Гру між київським «Динамо» і маріупольським «Металургом», в якій інтерес становило лише те, скільки голів заб’є гостям наш чемпіон. Цього разу кияни забили шість м’ячів. Та чи може така телетрансляція підняти інтерес народу до національного чемпіонату? Тим паче, що ввечері інший канал показував напряму матч італійських суперклубів «Інтера» і «Ювентуса». Чому саме цих двох команд? Тому що в Італії кожної неділі ввечері транслюється найцікавіший матч туру. Перед цим вдень грають інші команди, тобто вболівальник може й на стадіон сходити, і огляд інших ігор о 19.20 за їхнім часом подивитися, а на закуску — найцікавішій матч. І ніби почали ми вчитися у тих іноземців: тури по вихідних почали проводити. А далі? Хіба могли у того ж «Металурга» з’явитися прихильники після перегляду київського розгрому цієї команди? Родичі та знайомі зібраних до прохідної «Азовсталі» з усіх усюд футболістів чи не вперше могли побачити їх по телевізору. Побачити не в переможних іграх, де «металурги» виглядали найкраще, а в ролі самі знаєте якій.
Спортивні газети цими днями пишуть про інтригу, що закрутилась у боротьбі за друге, третє, четверте, тринадцяте місце, про внутрішній і зовнішній драматизм ігор за участю «Дніпра», «Таврії», «Ворскли», «Кривбасу», тих же численних «Металургів». Де це все можна побачити? Згадую покійного сусіда дядю Валеру, який розповідав нам у шістдесяті легенди про Боброва, Стрельцова, Симоняна, Лобановського. Ці легенди він брав із двох спортивних газет та байок завсідників стадіону. Він не бачив вживу гри жодного з вищеназваних та інших знаменитих футболістів «дотелевізійної ери», бо не жив ні в Москві, ні в Києві. Доводилося вірити на слово в диво-дриблінг Боброва, диво- передачі Стрельцова, диво- кутові Лобановського. Минуло сорок років. Техніка зв’язку сягнула неймовірних висот. Володар найпримітивнішої супутникової «тарілки» може слідкувати за ходом футбольних матчів у тій же Італії чи Іспанії за телетекстом в режимі реального часу. А щоб дізнатися, як зіграли в тому ж самому Жито…, ні, про нього досить, у тому ж Львові, слід сидіти біля радіоприймача, очікуючи спортивних новин, як колгоспник сорокових років біля репродуктора очікував повідомлень Совінформбюро.
Що найцікавіше — це все в нас вже було. У вісімдесяті роки ми могли дивитися матчі союзного чемпіонату із Тбілісі і Єревана, Баку і Ташкента, Ленінграда і Мінська. Ми знали в обличчя і насолоджувалися футбольною майстерністю грузина Кіпіані, білоруса Курнєніна, вірмена Хачатряна, росіянина Черенкова і десятків інших зірок тодішнього футболу. Не було ні супутникових антен, ні кабельного телебачення, ні Інтернету, ні інших технічних можливостей, до яких ми вже звикли в житті. А от у футболі ми чомусь повернулись у п’ятдесяті. І чути не хочу про нестачу техніки чи коштів у нашого ТБ. Для того, щоб показувати з усіх кінців країни безголосих співунів, які періодично закликають нас щось обрати чи щось сказати, технічні можливості є, для того, щоб транслювати напряму по вуличному телебаченню із Харкова до Львова суперечки домогосподарок та пенсіонерів про політику, техніка також є. Для показу чемпіонатів Італії та Англії, які зовсім небезплатні, гроші теж знаходяться. А показати наш рідний футбол нашим же рідним глядачам ми не спроможні. Так, нам цікаво, як там наш Шевченко в Італії. Разом з тим мені цікаво, як там вихованці мого знайомого тренера, які грають хто у Харкові, хто у Кривому Розі, хто в Одесі. Іншим любителям футболу також цікаво, як грають команди не з Києва. Якби не було цікаво, не ходили б на стадіони. І рейтинги, на які люблять посилатися провідні телепродюсери, тут ні до чого. Слід просто навчитися показувати найцікавіші ігри, а не ті, на які найзручніше поїхати знімальній бригаді. Твердження про те, що основою футболу кожної країни є її національний чемпіонат, не потребує доказу — це аксіома. І якщо наш чемпіонат ще не зовсім деградував після всього, що з ним зробили, він заслуговує на те, щоб його ігри бачив народ. Може не купив ніхто тих прав? А хто купить те, чого не бачить? Футбольний ринок, на відміну від енергетичного, вимагає відкритої демонстрації предмета продажу найширшій публіці. Можна, ясна річ, вболівати й за «Мілан» з видатним Андрієм Шевченком. Цим вже займалась Болгарія, коли їхній суперфутболіст Хрісто Стоїчков поїхав грати за «Барселону». За ті роки, поки всі болгари дивилися Барселону й читали журнал «Стоїчков-Гол», їхній чемпіонат деградував настільки, що про наступників легендарного Хрісто говорити якось не доводиться.
Кожний футбольний уболівальник є трохи зрадником. Ми зраджуємо свій районний «Колос» чи «Ниву» з обласним «Металургом», той, у свою чергу, зраджуємо з чемпіонським «Динамо». Так і тягне полюбити «на стороні» яку-небудь «Фіорентину» чи «Боруссію». Але як чесна людина, кожен з нас має прийти на свій стадіон вболівати за свою команду. Міцна сім’я — міцна держава, ходять на футбол в провінції — підуть і в столиці. Тільки ж покажіть нашу команду по телевізору! Стільки каналів вже є всеукраїнських! Та ж сама Вінниця має вже шість! Кожен по одному футболу — і ось він, наш національний чемпіонат — як на долоні. А за «Мілан», я гадаю, і без нас є кому повболівати.
ДО РЕЧІ
Навіть найбільші оптимісти серед іспанських фахівців і уболівальників не могли уявити собі наочно на три чверті «свій» напівфінал Ліги чемпіонів. «Барселона», «Валенсія» і мадридський «Реал», що грають як «на гойдалці» у внутрішній першості, зуміли продемонструвати предметний урок футболу англійцям та італійцям. Зірку «Манчестер Юнайтед», що яскраво засвітилася після феєричного торішнього фіналу з мюнхенською «Баварією», було погашено «Реалом» (і де — в Манчестері!) вже на самому початку другого тайму — 3:0. Такого приниження підопічні Алекса Фергюссона на міжнародному рівні давно не зазнавали. Два голи престижу з’явилися слабкою втіхою для них, і за сумою двох матчів перемогли іспанці (0:0, 3:2). Не менш ефектно розправився з суперником — лондонським «Челсі», але в рiдних стiнах, непримиренний суперник столичних футболістів — каталонська «Барселона». Після відчутної невдачі в Лондоні (1:3), підопічні Луї ван Галя зуміли показати просто фантастичну гру в основний час (3:1), а в додаткові 30 хвилин остаточно декласували деморалізований видаленням Селестіна Бабаяро «Челсі» — 5:1. І «Валенсiя», яку всерйоз не сприймав ніхто, пробилася до напівфіналу, хоч і поступилася в гостях римському «Лаціо» — 0:1. Домашньої перемоги з просто непристойним рахунком для італійців (5:2), іспанцям вистачило для продовження боротьби за Кубок чемпіонів. Тепер всі надії «неіспанська» частина Європи пов’язує з мюнхенською «Баварією», яка все ще має проблеми, але вони аж ніяк не пов’язані з характером. Наприкінці другого тайму баварці схилили шальку терезів у грі з португальським «Порто» — 2:1. Тепер у півфіналі зустрінуться «Реал» і «Баварія» (нагадаємо, що в групі німці двічі нокаутували іспанців — 4:2 і 4:1), а також «Валенсія» і «Барселона»
