Коли ХI конгрес Європейської асоціації психотерапії (ЄАП) тільки планували, у журналі «Форум психіатрії та психотерапії», який видає у Львові Українська спілка психотерапевтів, було надруковано анонс: очікується приїзд 300 провідних фахівців з усієї Європи. Але чи то тема конгресу «Психотерапія — ідентичність і протиріччя» здалася особливо цікавою, чи то Львів привабив своєю магічною красою (а швидше за все, обидва чинники), крім того — незвичайні здібності організаторів, і як результат — удвічі більша кількість учасників, приблизно 600.
Цю цифру можна було б назвати своєрідним тріумфом львів’ян, які йшли до цього форуму 10 довгих років, якби не було ще однієї події — створення у рамках ЄАП Європейської конфедерації психотерапевтичних і психоаналітичних напрямів. Що це дасть, покаже час. Але в очах світової психотерапевтичної спільноти цей крок виглядає сміливою ініціацією, спробою молодих і таких, що шукають, мати свою думку на противагу безсумнівно авторитетній, але вже занадто консервативній структурі — Міжнародній психотерапевтичній асоціації (IPA).
Якщо ж говорити про особисті враження від події «простих» українських психотерапевтів, яким, щоб отримати європейський сертифікат, потрібно навчатися років десять, то багато хто говорив, що навряд чи коли-небудь ще вони зможуть наочно побачити таку кількість світил, чотири дні слухати їхні лекції, черпати у них досвід і мати можливість запросто з ними спілкуватися на секційних заняттях. І навіть випити шампанське на так званому терапевтичному балу, влаштованому для учасників конгресу у львівському Будинку вчених.
Чому саме у столиці Галичини відбувалося таке імените зібрання? Це запитання могло виникнути лише у непрофесіонала, оскільки психотерапевти добре знають, що місто заслужило це право своєю подвижницькою діяльністю, створенням своєї школи і навіть таким показником як кількість психотерапевтів на кожні 100 тисяч жителів. Європейська норма — 50 фахівців. Львів, безумовно, цієї вимоги також не витримує, але стоїть набагато ближче за інші українські міста, включно з Києвом. Хоч інший показник — якість, — від європейського не відстає. Це неодноразово підкреслювали психотерапевти, психологи, філософи зі світовим іменем, які приїхали на конгрес. Показником може слугувати й те, що віце-президентом Європейської асоціації психотерапії обрано завідувача кафедри психіатрії і психотерапії Львівського державного медуніверситету, президента Української спілки психотерапевтів Олександра Фільца. Згідно iз встановленими законами, наступного року він стане президентом. А нині європейську асоціацію очолив представник французької школи психотерапії Пауль Боесен.
ЄВРОПЕЙСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ
Світ, що стрімко змінюється, людина, котра у ньому страждає, і роль психотерапевта, який полегшує ці страждання. Значення терапевтичної діяльності в Європі, яка об’єднується, і досягнення наукової думки, що пояснює поведінку людини, поставленої у складні умови змін, — так коротко можна було б охарактеризувати коло тем, які розглядали на форумі.
Його матеріали, безсумнівно, могли стати вельми цікавою брошурою не тільки для фахівців, а й для широкого кола осіб, які замислюються: хто я? чим я схожий на більшість людей і чим відрізняюся? які мої обов’язки перед самим собою? і які обов’язки перед іншими?
Признаюся, у перший день роботи конгресу під враженням почутого я розговорилася і спитала спочатку випадкових попутників у маршрутці, а потім і декількох знайомих, причому вельми освічених людей: чи потрібен вам чи кому-небудь із ваших друзів психотерапевт? І почула практично одну і ту саму відповідь, рівнозначну знайомому всім вертінню пальцем біля скроні. Що ж, можна погодитися з думкою про недоліки нинішніх систем освіти й явний брак просвітницької діяльності, що стосується ставлення до психології взагалі. Починаючи з абсурдного уявлення про шкільного психолога, мовляв, він повинен увесь свій час присвячувати хворим (невротикам чи розумово відсталим). А насправді турботу про них покладено на плечі психіатрів. А «здорові» дорослі, до речі, також дуже часто мають потребу в увазі психотерапевта. Принаймні у критичні, складні періоди життя, які, проте, стали нашим перманентним, якщо не постійним станом. Тому й тема конгресу прозвучала саме так: психотерапія — ідентичність і протиріччя.
Наукове тлумачення ідентифікації таке: зіставлення ментальних уявлень і фізичної реальності, — або чогось, що є у думці, з чимось у зовнішньому світі. Людині властиве постійне прагнення до ідентичності, до усвідомлення самої себе, до розуміння унікальності своєї індивідуальності. Причому сьогодні до цього прагнуть цілі нації, країни.
Австрійський психотерапевт, генеральний секретар Європейської асоціації психотерапевтів Альфред Пріц говорив про це так:
— Ми знаходимося у новій течії політичного, соціального і культурного життя, у зв’язку з чим актуальним стає таке поняття, як європейська ідентичність. Протягом останніх 10 років тривала активна робота над створенням Європейського співтовариства, і слід сказати, що ми стаємо з кожним роком, з кожним днем усе ближчими одне до одного. Я добре пам’ятаю, як приїжджав до України на початку 1990-х, і тоді ми говорили окремо про Західну Європу і Європу Східну. А сьогодні, наприклад, Росію й Україну я сприймаю вже як частини великої спільноти, якою є Європа. Але процес такого сприйняття не для кожного проходить просто, виникає безліч проблем, посттравматичних ситуацій. Адже ми разом пережили дуже травматичне ХХ століття, і разом із тим європейськi країни мають різний історичний досвід, різний економічний потенціал, мають різні соціальні досягнення, знання, культуру. А зміни, викликані глобалізацією, відбуваються настільки швидко, що багатьом за ними не поспіти. Тому настільки важливий нинішній конгрес і так важливо для психотерапевтів мати спільне наукове обгрунтування своєї діяльності, знати думку одне одного і, що дуже важливо, прагнути до розвитку високого рівня психотерапії у всіх європейських країнах. Адже ми стаємо близькими одне одному не тільки з погляду цивілізованості, а й з погляду проблем.
Щодо України, то вже сьогодні ми можемо говорити про високий рівень її фахівців, про розвиток психотерапевтичного руху, центром якого став Львів. І тут я хочу назвати ім’я Олександра Фільца — людини, яка зробила так багато, щоб цей конгрес відбувся. Саме він ініціював відкриття Трускавецького проекту, коли перші фахівці почали під нашим керівництвом опановувати терапевтичні знання, підійматися до європейського рівня. Сьогодні Україна — четверта країна у світі за кількістю отриманих європейських сертифікатів (120). Лідер — Австрія, потім — Німеччина, Франція, Україна. На п’ятому місці — Росія.
…А в ідеалі Україна потребує 25 тисяч добре підготовлених фахівців. До того ж, на жаль, поки що послуги психотерапевта в Україні доступні далеко не всім. У нас немає страхової медицини, і це дороге «задоволення» — звертатися до власного психотерапевта — можливе тільки для певних верств населення. Цікаво, що в одних країнах Західної Європи страховка дозволяє звертатися до психотерапевта безкоштовно, в інших уже є закони, які подібну практику зроблять незабаром реальною. Тому українським психотерапевтам доведеться відчайдушно і (як вважає багато хто) довго наполягати на своєму праві допомагати людям. Адже коли в когось інфаркт, він хоча б має право лікуватися безкоштовно, а у випадку з важкою депресією — затяжною, що загрожує життю, — часто розводять руками. До психоневрологічного диспансеру не підеш, адже всі знають, що там лікують важкохворих. А тут ти з такими «дрібницями» — зі своєю нудьгою, розлученням, сваркою з начальством… Але скільком самогубствам можна було б запобігти, скількох вдалося б вберегти від алкоголізму, наркоманії, важких психічних розладів! А є ще один аспект, про який час від часу фахівці говорять, а потрібно було б кричати на весь голос: психотерапевт має змогу попередити багато психосоматичних захворювань (недуг, яким передують психічні розлади; наприклад, астму, виразку шлунка, діабет, серцево-судинні захворювання).
Звичайно, це не є вирішенням проблеми у глобальному масштабі, але все-таки допоможе хоча б львів’янам. Ось-ось відбудеться відкриття у місті сучасного психотерапевтичного стаціонару. Це буде європейського зразка установа, яка вже частково працює, а після закінчення ремонту прийме не тільки потребуючих психотерапевтичної допомоги — людей з усілякими проблемами, а й фахівців, які хочуть підвищити свій рівень. Причому i вчителi, й прагнучі нових знань будуть представниками різних європейських країн.
ДОПОМОЖІТЬ СПІЙМАТИ ПТАХА ЩАСТЯ!
Чесно кажучи, мені завжди здавалося, що втекти від проблеми вдасться, лише відсунувши її вбік: якщо не можеш її вирішити, то чого ж про неї розводитися? Налаштуйся на позитив, ось і все! Але виявилося, що діяти потрібно інакше. Професор Ульмського університету (Німеччина), відомий філософ, психотерапевт Горст Кехеле пояснював на власному, національному досвіді. У повоєнній Німеччині 25 років мовчали про нацизм. Тільки у 1970-х німці почали відкрито говорити про минуле, і слід сказати, що це пішло на користь суспільству. Сьогодні немає і тижня, щоб десь не опублікували статті, не зробили про нацизм радіо- чи телепередачу. Поступово фігура Гітлера стала тривіальною, і люди стали легше дихати.
— Я впевнений: здорова нація може відкрито говорити про свої проблеми. Питання лише в тому, чи має вона достатньо мудрості, щоб говорити про це без образ, — підкреслив герр Кехеле. — Це дуже складно — навчитися виливати свої емоційні переживання у відверте висловлювання, бесіди, обмін думками. Багато чим у цьому може допомогти саме психотерапевт.
Ось і виходить, що психічне здоров’я нації прямо пов’язане з політикою держави — дає воно право на здорову рефлексію чи ні? Історія підтверджує — психіатрія і психотерапія досягають свого справжнього розквіту лише у країнах із розвиненою демократією. І навпаки — будь- яка диктатура забороняє психотерапію, їй невигідно сприяти звільненню людей від будь-яких залежностей, робити їх безстрашними, допомагати у спробах спіймати у вільному небі свого птаха щастя.
Що не кажіть, а до психотерапевта приходять саме за цим — за рецептом щастя. І слід сказати, що у довгому переліку наукоподібних промов іноді й випливали прості поради, дотримуйся яких — і зміниться на краще твоє життя. Наприклад, лікар Мішель Меньян, екс-президент ЄАП, з азартом переконував присутніх, що дуже просто позбутися нав’язливих важких думок. Треба тільки крутити очними яблуками справа наліво і при цьому думати про свої невирішені проблеми. Він упевнений, що цілковите вилікування від таких недуг, як посттравматичний синдром, можливе всього лише за 10 сеансів по 40 хвилин! Як саме це відбувається, не знає ніхто, але на «хлопський» розум спадає на думку порівняння з комп’ютером — як легко рухом «мишки» стерти непотрібну інформацію з екрана. Можливо, так само й очне яблуко допоможе стерти у нашому мозку всі негативні спогади і болісні асоціації. До речі, метод EMDR ще раз підтверджує, що все геніальне — просте. Його відкрила дівчина, яка стежила, як над морською хвилею літали у небі чайки…
Чималий ажіотаж викликала на конференції і доповідь Крістофера Стоунза з Південної Америки «До питання про «зміщення вгору»: волосся сьогодні є, а завтра — нема. Волосся як символ сексуальності». Хоч потрібно признатися, він не сказав нічого нового, особливо жінкам. Вони давно вже знають, що немає кращих ліків від туги, ніж перукар. Він перефарбує, обстриже волосся, і ти вже вся сяєш, як нова монета, і є сили розпочати життя з нової сторінки.
А ось лікар Альфред Пріц, якого я все мучила проханнями про аналіз психологічного здоров’я нашого суспільства, проробив зі мною вельми цікаву річ. Він увесь час щось говорив, як мені здавалося, не те: що десять років тому, коли вперше українські «колеги» зібралися на заняття, вони мало розумілися на тому, що таке сучасна психотерапія; що на Львівському вокзалі він бачив тоді людей, які сиділи на підлозі, що жінки одягалися не так модно… Просив, щоб я пригадала, про що писала 10 років тому, і назвала що-небудь із сьогоднішніх соціальних чи економічних досягнень. Я щось відповідала, дедалі більше гублячись у здогадках, до чого він веде? Але поступово пожвавилася і почала щось перераховувати. (Хто у кого брав інтерв’ю?) Розійшлися ми у доброму настрої, задоволені бесідою і готові частіше згадувати хороше.
А пізніше, вдома, ввечері у пам’яті виникла картина веселих гуцулок, які стояли на місці президії і співали, хто ще дзвінким, а хто надтріснутим від часу голосом. Від них віяло смереками, парним молоком і впевненістю у завтрашньому дні.
Молодий психотерапевт, який сидів поруч зі мною, мрійно вимовив: «Ось рецепт справжнього здоров’я — жити на землі, важко жити, але не метушитися, не брехати, нікому не догоджати. Керуватися простими, вічними істинами. Хіба у цьому не найбільший сенс?..»
