Завтра Україна на державному рівні відзначатиме свято, яке за своїм змістом має (чи, радше, мало б?) стати священним символом єднання нашої політичної нації — від Донецька до Ужгорода, від Чернігова до Сімферополя. Йдеться про День злуки, який завжди нагадуватиме сучасникам і нащадкам про 22 січня 1919 року — саме тоді на Софійському майдані в Києві було проголошено історичний, урочистий акт державного з’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, з’єднання галицьких українців та українців наддніпрянських. Ініціатори цього акта Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Євген Петрушевич (президент ЗУНР) твердо вірили, що віднині й навіки відокремлені в минулому гілки українського народу будуть політично й духовно єдиними!
Страшним та трагічним виявився шлях нації до здійснення цієї урочистої мети! І не тільки тому, що вже за два тижні, 5 лютого 1919 року, до Києва увійшли більшовицькі війська, котрі розуміли єдність України винятково як націоналістичне гасло й зробили все, аби потопити національний дух у крові. Справа в тім, що омріяна мета — Соборність України — й зараз ще залишається багато в чому не досягнутою (треба чесно й відверто визнати це, бо ілюзії, хай би якими «рожевими» вони були — це шлях у глухий кут!). Чому це так?
Щоб відповісти на це запитання, слід з’ясувати, чому, власне, зазнала поразки Українська національна революція 1918—1922 років. Погляди істориків різні, проте більшість із них сходяться на думці, що фатальну роль тут відіграла роз’єднаність українського визвольного руху, маніакальне прагнення боротися не стільки з реальними ворогами (передовсім зовнішніми), як між собою за жадану «булаву» — символ влади, невміння мудро й гармонійно розв’язувати національні та соціальні проблеми — а це та Сцилла та Харибда, через які проходить кожна революція. До того ж далися взнаки трагічні суперечності між лідерами ЗУНР (здебільшого лібералами та консерваторами) та соціалістами з керівництва Української Народної Республіки...
Скажіть, шановний читачу, вам нічого це не нагадує з подій сьогодення? Відповідь, здається, очевидна. Отже, День злуки для нас — це не символ минулого, а трагічний сигнал з майбутнього — що саме може зруйнувати українську державу. Більше за це, винятково актуальною є потреба відшукати ті засади, на яких могли би об’єднатись українці Заходу та Сходу зараз (бо за рік існування «помаранчевої» влади порозуміння тут, м’яко кажучи, не набагато побільшало — це теж треба визнати...). Дозволимо собі бодай коротко назвати ці засади. Це рівність перед законом абсолютно всіх громадян, де б вони не жили — у Донецьку і Львові — і які б посади не займали (Кант взагалі вказував, що не треба виголошувати довгі промови про моральну політику, а слід просто суворо виконувати закон); це відмова від гучних обіцянок та красивих, але порожніх слів (краще реально, без зайвих слів, щось робити); це почуття відповідальності — від першої особи аж до скромного співробітника жеку і, більше того, рішуча відмова від практики прийняття визначальних для країни рішень вузьким колом наближених до «самого» осіб. Це, нарешті, чітке розуміння з боку всіх гілок влади: вона, влада, дається народом не довічно, а в тимчасову оренду, і народ неминуче оголосить справедливий вердикт (оце і є демократія!), а з іншого боку — чітке розуміння кожним «рядовим громадянином»: від мене залежить не так вже й мало (як мінімум) в нашій (не «в цій»!) країні, тут жити мені, моїм дітям і онукам.
Оце і є, як уявляється, ті засади, котрі дійсно могли б згуртувати українську політичну націю. Читачі, напевно, назвуть чимало інших. Що ж, це — початок дуже актуального й потрібного діалогу.
