Автор статті — відомий український публіцист, декан факультету журналістики Львівського університету Володимир Здоровега, аргументовано і розважливо полемізуючи з деякими публікаціями «Дня» (перш за все — Любові Ковалевської), викладає власну точку зору на проблему становлення української держави та державності, роль у цьому сучасної еліти.
Гомункулус, як відомо, — вигадка середньовічних алхіміків. Під нею вони уявляли собі малесеньку, схожу на людину істоту, яку навіть збирались виростити у пробірці. Алхіміки ведуть свої безнадійні пошуки не тільки у конструюванні істот, але й у сфері суспільних відносин. Головні ознаки гомункулуса — штучність, неприродність, відірваність від реальності, безплідне, не оперте на об’єктивно існуючі закони фантазування.
Щось подібне бачимо і в конструюванні певними силами української держави. Нема чого дивуватися, коли україноненависники в Росії та Україні прямо й відверто заперечують саму можливість існування України як самостійної і суверенної держави. Складність самого процесу формування саме Української держави, бездарність і розрізненість її нинішніх провідників дають безліч аргументів проти України і українськості. Одні загалом не хочуть її помічати, інші бачать Україну вже лежачою, залежною від російських енергоресурсів. Є такі, які, все-таки зважаючи на реалії епохи, зокрема потужної дії відцентрових рухів, великодушно відводять Україні роль Канади при могутності Сполучених Штатів, себто Російській Федерації. Мовляв, це самостійна держава, але вона перебуватиме у безумовній економічній, політичній та культурній залежності від потужного сусіда. Словом, у найрізноманітніших варіаціях утверджується думка преподобного Лаврентія Чернігівського, який, вдаючись до святотатства, вважає: «Як не можна розділити Святу Трійцю, так не можна розділити Триєдину Русь — Велику, Малу і Білу» («День», 13 березня 2001 р.) . Це ж треба додуматись до такого високій нібито духовній особі: виправдовувати шовіністичні забаганки посиланням на святі речі!
Нема також нічого дивного, коли частина населення, загнаного матеріальними нестатками та несправедливістю в глухий кут, інертно, делікатно кажучи, реагує на події, що супроводжують формування молодої держави. Їхні настрої так чи інакше відображають третьорядні, хоч часто неймовірно амбіційні літератори, журналісти, педагоги, історики. Але важко збагнути, чому деякі поважні українські публіцисти намагаються творити такий собі виношений в уяві образ України, яка має нібито бути державою і разом з тим і недержавою. Вона мусить називатися Україною, мати свій прапор і гімн, але разом з тим Україною й не бути. Тобто конструюватися як такий собі українсько-російський гібрид. З цією метою використовуються насамперед складності української історії, двомовність значної частини населення, сучасні демократичні декларації, досвід деяких специфічних щодо національного складу країн, а найбільше модерна соціальна, політична, соціально-психологічна термінологія. Тут і «закон дзеркала», і аура, i albedo, i rubedo, i pavonis, i caudo.
Не будемо торкатися традиційної для обговорення у газеті «День» проблеми мови чи мов. Тут часопис проявляє толерантність до різних позицій із переважанням, як на мою думку, схильності до толерування загальнодемократичних, часто надмірно абстрактних, відірваних від української реальності принципів, загальнолюдських цінностей на шкоду «ідеї національної держави». Особливо це помітно у публікаціях талановитого публіциста Наталії Лігачової, на що неодноразово боляче реагували деякі читачі.
Любов Ковалевська, яка стала, без перебільшення, всесвітньо відомою завдяки публікації в 1986 році, щось за півтора місяці до Чорнобильської катастрофи, у газеті «Літературна Україна» кореспонденції про типову для радянських часів халтуру на будівництві одного з чорнобильських реакторів, що було сприйняте як своєрідне застереження напередодні катастрофи, сьогодні вирішила «суто зі схильності до аналізу» повправлятися в питанні національному, а, точніше, у критиці українців як людей не дуже далеких та ще й зарозумілих, злих і ворожих.
Пані Ковалевська почала із звинувачення українських літераторів у етноцентризмі («День», 26 вересня 2000р.). Таке мудре слово, запозичене ще у З. Фрейда. Воно мало б означати, що українці такі недолугі тому, що надто люблять себе. Далі вона виписує понад десять смертельних гріхів українського селянства, кожен з яких міг би стати підставою для його заборони чи знищення. Серед них є й справді органічні вади селянства як певного соціального стану, скажімо, відірваність від суспільного життя, обмеженість погляду на світ, замкнутість, заздрість. Але чому це пороки лише українського селянства, а не польського чи російського? Зрештою, чи не було ще більших соціальних пороків у того ж пролетаріату, від імені якого і здебільшого руками якого здійснювався найстрашніший у світі геноцид?
Про твердість і послідовність переконань пані Л.Ковалевської свідчить її чергова стаття «Не створи собі ворога, якщо на дружбу не здатний» («День», 23 березня 2001р.). Із самої назви вже видно, що ці кляті українці, не здатні на дружбу, яку так щедро дарують нам росіяни, створюють собі ще й ворога. Дістається в ній і Рухові, і покійному В.Чорноволу та його синові Т.Чорноволові, а заодно Л. Кравчуку, Г.Удовенкові, Ю.Костенку. Натомість називаються ймовірні рятівники України. Не буду торкатися ні історії Руху, ні персоналій, бо це тема іншої розмови. У нашої авторки окремі слушні судження межують із тезами, побудованими на маніпулюванні, підтасовці, підстругуванні фактів заради тенденційного доведення ідеї статті, про отих злих «романтичних націоналістів».
Вони ж бо поставили себе в дуже вразливе становище — у марне і руйнівне самоутвердження від противного: не «ми — українці», а «ми — не росіяни», не «ми — Україна», а «ми — не Росія». За логікою Л.Ко валевської, мабуть, красивіше було б говорити: «ми — українці, але ми — й росіяни», «ми — Україна, але ми — й Росія». Отакий собі гомункулус. Що ж до історичної справедливості, то хотів би нагадати, що ті ж «романтичні націоналісти», як їх іронічно йменує авторка, в особі І.Драча, Д.Павличка безустанно у час формування незалежності повторювали п’янкі лозунги на зразок: «В Україні євреї повинні жити краще, ніж в Ізраїлі, а росіяни — краще, ніж в Росії». Не стали жити краще ні перші, ні другі, ні треті, але це вже інше питання.
Якось незручно нагадувати пані Л.Ковалевській елементарні факти русифікаторської політики царського уряду щодо України. Про це написані сотні книжок. Якщо вже наша пані так не вірить тим клятим націоналістам, хай би прочитала більш-менш об’єктивних російських істориків, які на основі неспростовних фактів доводять потворність і жорстокість політики русифікації стосовно України як через безглузді Валуєвський циркуляр 1863 року і Емський указ Олександра II 1876 року, так і через «ліберальну» політику, яка зводилась до того, щоб не забороняти українські книжки, а наповнити малоросійські губернії значно дешевшими книгами «загальноросійською мовою» (може, це щось нагадує вам, дорогі читачі?), не забороняти український культурницький рух, а зробити масовою міграцію російської робочої сили на землі тодішньої Малоросії. Усе це у ще більших масштабах робилося й в часи совєтської імперії. Натомість мільйони українців були виселені в «Сибирь неисходимую». Не знаю, чи відомо шановній авторці, що в 1944—1945 роках у Західну Україну були кинуті не тільки потужні сили чекістських головорізів, але й десятки тисяч російських роботяг із Тули і Калуги?
Та залишимо, як кажуть, історію історикам, хоча вона дуже промовиста. Сьогодні, каже нам пані Л.Ковалевська в одній із попередніх статей у тому ж «Дні» (2 лютого 2001р.), у нас нема кращого друга й брата, ніж «демократична Росія». Демократична — це коли стирати з лиця землі Чечню, це коли кожного, хто проти, «мочить в сортире»? Це коли так тиснути у братніх обіймах, щоб аж запищали і попросилися, як керівник близької нам Білорусі, до спільного казана? Навіть спільного казана уже не буде. Казан спорожнів і був поділений старшим братом за принципом легендарного Попандопула: «Это мене, это мене, это тоже мене...».
На цьому фоні хотілось би посперечатися зі ще одним солідним автором «Дня» С.Удовиком. Якщо відкинути термінологічний туман, то виходить така змальована автором невтішна картина. Втративши на початку другого тисячоліття державу, наші предки розгубили ті свої ознаки, які принесли їм славу. «Набагато більшою мірою (Соловйов, Погодін та іже з ними вважали, що цілком і повністю — В.З ) спадщина Давньої Русі, хоч це й неприємно усвідомлювати певній частині населення України, збереглася саме в Росії, чому сприяв ряд обставин», — наголошує автор. Ось через ці обставини нащадки колись хоробрих русичів втратили бойовий дух, прагнення державності, а також власну еліту і будь-яке прагнення до державної самостійності. Усі свої невдачі українці почали слідом за Шевченком списувати на «жидів, ляхів і москалів». А тому, мовляв, ні в 1918, ні в 1991 роках українська еліта й не збиралася проголошувати своєї самостійності. Просто злякалися, перепудилися, як кажуть у Галичині, в першому випадку більшовицького перевороту в Петрограді, у другому випадку — «серпневого путчу в Москві».
Дуже зручна схема, та вона має дуже мало спільного із реальною історією України. Пан С.Удовик, озброєний модними сьогодні політичними й соціально-психологічними концепціями, дуже поверхово, однобічно знає історію України, незважаючи на окремі цитати з М.Грушевського. Останній не так пояснював причини занепаду української державності. Не обезлюднення Києва після спустошень Батия, а неймовірно тяжка «боротьба зі степом» і формування агресивних «політичних організмів» з тилу на лінії північно-західній «потягнули за собою остаточне абсорбування чужеродними суспільними верствами всього, що становило ще національні засоби», призвели до упадку України-Руси. Про це ще раз нагадала публікація І.Сюндюкова («День», 6 квітня 2001р.).
По-дружньому співчутливо поплескуючи по плечах О.Бузину за його «Вурдалака», сам С.Удовик робить із Т.Шевченка такого собі плаксивого діда, якого вважає квінтесенцією «ментальності нації, що не може створити державу». Але Шевченко, як справжній геній, був дуже різний. У нього можна знайти і плач, і стогін, і відчай, і навіть прокляття на адресу Всевишнього. Але саме він врятував Україну від повної втрати власної ідентичності. За це його ненавиділи шовіністи типу В.Бєлінського, за це його ненавидять їхні послідовники в Росії сьогодні й наші славні хохли-малороси. І верх безтактності — протиставляти сьогодні Шевченка із його закликом порвати кайдани Франковому «дух, що тіло рве до бою».
То неправда, що в Україні ніхто не займався розробкою основ будівництва незалежної держави. Досить прочитати сьогодні М.Міхновського, Ю.Бачинського, Л.Цегельського, В.Липинського, Д.Донцова та багатьох інших замовчуваних у свій час мислителів. Сьогодні їхні твори опубліковані навіть у хрестоматії для студентів. Той же І.Франко, якого, на думку С.Удовика, нібито недолюблюють сьогодні в Україні, понад сто років тому написав слова, які й сьогодні можуть стати хроном у носі багатьом «просвіченим демократам». Роздумуючи про майбутню державу, він говорив у статті «Поза межами можливого»: «Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вільних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів». Глибоко, пророче мислив Іван Франко, влучаючи у саму точку з дистанції в сто літ!
То неправда, або напівправда, що незалежність сама двічі за століття впала на голови лінивих українців. Обставини складалися сприятливо. Так було й у 1991 році. Лінивих і байдужих до національної долі було і сьогодні залишилось чимало. Але не всі. Ідея української державності не вмирала навіть у свідомості певної частини тих, хто носив у кишені червоний комсомольський чи партквиток. За цю ідею дуже дорого платили наші попередники. Мільйонами життів, століттями виснажливої, часто без найменшої надії на перемогу, боротьби.
Що ж до слабкості державницької позиції української еліти, щодо допущених нею трагічних помилок і виховуваних століттями негативних рис етносу, то тут наш автор багато в чому має рацію. Нація повинна самовдосконалюватися, спокутувати свої помилки, очищуватися.
Та хотів би звернути увагу на те, що якось проходить поза увагу тих, хто до хрипоти в голосі захищає національну самобутність українців, і тих, кого проймає дрож від самої згадки про українську мову й культуру. Йдеться про те, що національне питання в Україні має у своїй основі станову чи, як колись казали, класову нерівність. Для дохідливості зішлюся на приклад, який трапився колись із моїм однокурсником і колегою по аспірантурі, відомим поетом, а останнім часом ще й політиком і дипломатом, Дмитром Павличком. Повернувшись із якогось торжества в Харківському університеті, запальний молодий поет візьми та й розкажи на відкритих партійних зборах пригоду, яка трапилась з ним у Харкові. У роздягалці велелюдного засідання львів’янину не вистачило номерка. «Нічого, не хвилюйтеся, — заспокоїла його немолода гардеробниця, — я вас упізнаю, бо ви єдиний, хто заговорив до мене українською». За передачу цього діалогу з відповідним коментарем, зрозуміло, Д.Павличко був відрахований з аспірантури за... невиконання графіку роботи над дисертацією.
Статистика говорить про те, що пропорційно в Україні, як і, до речі, у Канаді, серед українців значно менше осіб, які займають керівні посади, які мають вищу освіту, ніж серед представників інших національностей. Ще контрастніша картина була на землях, окупованих Польщею, в якій була офіційна дискримінація за національною ознакою. Сьогодні картина змінюється.
Але історично склалося так, що корінне українське населення проживало переважно у селі, а у часи будівництва соціалізму виконувало найпочеснішу роль — майже задаром працювало на полях і фермах. То чи не дивно, що, заговоривши українською, ще й сьогодні можеш бути нагороджений зневажливим «Дерьовня», а деякі професори, прізвища яких закінчуються на «-енко», «теоретично» доводять, що українською не можна ні філософствувати, ні молитися?
Однією з трагічних помилок лідерів українського національно-визвольного руху було те, що питання соціальні, питання власності на землю, на заводи й фабрики відклалися на другий, якщо не на десятий план. Говорили й писали переважно про високі матерії. Більшовики ж одразу пообіцяли все це віддати народові. Пообіцяли — і жорстоко обдурили. Зрозумівши це, Україна вибухнула, як і російське село, до речі, хвилею стихійних постань. Але було вже пізно. Усе це було жорстоко придушене. Це ще один доказ того, що в історії далеко не завжди перемагають чесніші, талановитіші, мудріші, справедливі, а впертіші, нахабніші, жорстокіші.
Історія повторилася, хоча і в іншій формі. Поки сп’янілі від радості українські патріоти (без лапок і в лапках) бралися за руки, проголошували на велелюдних мітингах полум’яні промови про те, як вони люблять Україну, розмахуючи при цьому тоді ще забороненими синьо-жовтими прапорами, що у Львові, Тернополі, Івано-Франківську якась частина громадян продовжує робити й донині, спритні ділові люди, переважно з числа партійців та комсомольців, захоплювали владу й власність. Дехто з них навіть навчився хреститися й, якщо була потреба, вигукувати «Слава Україні!». Вони побули при владі і знали, що реальна влада не в тих, у кого прапори і хто ходить на мітинги у терміново пошитих мазепниках та гейби існуючій у свій час уніформі воїнів УПА, а у тих, в чиїх руках капітал. Його вони заробляли спочатку в кооперативних підприємствах, далі на фантастичній інфляції та стабілізації валюти, а загалом чи не найбільше на газі, нафті, деревині та іншій сировині, яка горить або не згоряє. Наші ж націонал-демократи за останні десять років, здається, жодного разу не поставили гостро питання про соціальний захист трудового люду, віддавши це на відкуп комуністам і різним соціалістам.
Знаю, скільки громів накличу на свою голову, але насмілюся сказати, що український капітал, особливо тіньовий, переважно не є українським. Мова не про те, що він не перебуває в руках обов’язково етнічних українців. Етнічне походження в даному разі не є вирішальним. Мова про те, що його власники за духом, за інтересами і прагненнями у кращому разі байдужі до України і українського. Їх влаштовує будь-який штучно створений гомункулус під назвою України, аби лиш збагачуватися самому й власному клану. Навіщо їм Європа, навіщо стабілізація? Їм потрібні влада та гроші. Великі гроші! Якщо їх обіцяє союз із Росією, вони підуть на нього, знайшовши при цьому цілком пристойний лозунг: «У Європу разом із Росією!». А що, хіба великий друг України Збігнєв Бжезінський не повторює постійно, що Україна повинна йти до Європи, підштовхуючи до неї й Росію?
Сказане вище зовсім не означає, що я закликаю до протистояння чи ворожнечі. Навпаки, географія разом з історією присудили нам з Росією бути сусідами. У нас багато спільного. Україна, делікатно кажучи, дуже різноманітна. Артемівськ зовсім не подібний до Коломиї, і в Луганську не скоро, а, може, й ніколи не ходитимуть у вишиванках. Це не всі розуміють і в цьому велика державна драма. Нас так зв’язали вузлами економічно (знали, що робили, рідні вожді), що навіть при найщирішому бажанні їх розв’язати нічого не вийде. Втрати взаємні. Так само не принесуть користі будь-які дискримінації щодо вживання не на державному рівні, а у повсякденному вжитку російської мови. Спроби під впливом емоцій заборонити у Львові виконання у громадських місцях вульгарних російськомовних пісень нічого, крім неслави, не дали. Та поважаймо себе. Будьмо українцями, а не малоросами. Долю українців як етносу, а не малоросів, як субетносу великоросів, історія розв’язала давно. Але українізація нам не загрожує. Скоріше навпаки.
...Коли я вслухаюся й вчитуюся у звинувачення України у дискримінації російськомовного населення, а вони висловлюються і в офіційних документах, і навіть із трибун міжнародних правозахисних організацій, я завжди згадую один епізод із власного життя. У молодості, як і більшість селюків, розпочинав своє сімейне життя у комірчині гуртожитку. В іншій кімнаті теж мешкала родина, з якою ми жили у великій приязні. Одного пізнього вечора із кімнати сусідів пролунав страшенний жіночий крик, який супроводжувався глухими ударами. Оскільки у кімнаті було темно, а двері в коридор залишилися відчиненими, я, як справжнісінький молодий лицар, рішуче кинувся рятувати сусідку. Міцно схопив сусіда за руки (він чомусь лежав унизу), але лускіт продовжувався, аж поки сусід не закричав: «Та що ж ви мене тримаєте, коли вона мене б’є?». Я, присоромлений, змушений був залишити поле бою.
Не хочу нічого розжовувати.
