Нас, українців, не можна звинуватити в тому, що ми не визнаємо свої історичні провини. Як і кожен народ, ми маємо в історії до болю неприємні нам сторінки, які хотілося б стерти з історичної пам’яті. Проте просто забути — неможливо. Єдиний вихід — каяття перед сусідами і примирення із собою. Так ми зробили 1991-го, коли Леонід Кравчук — президент України, яка щойно здобула незалежність — від імені всіх українців у Бабиному Яру попросив вибачення перед єврейським народом. Так було 2003-го, коли президенти Леонід Кучма та Александр Квасневський оприлюднили кілька резонансних політичних заяв, у яких, керуючись цілком зрозумілим прагненням подолати драматичну спадщину тоталітарного минулого в історії обох народів, сформулювали справді адекватно формулу ХХІ століття: взаємне прощення один одного і визнання взаємної відповідальності за «темні» сторінки минулого.
З огляду на це, сьогодні дивною і зовсім незрозумілою для нас, українців, виглядає ухвала польського сейму з приводу 66-річчя Волинських подій 1943—1944 років. Нагадаємо, йдеться про збройні зіткнення між бойовими підрозділами польської Армії Крайової (які відстоювали належність волинських земель до польської держави й після завершення світової війни) та загонами Організації Українських Націоналістів (які прагнули закріпити входження Волині до майбутньої незалежної української держави). Слід визнати, що у перебігу нещадної боротьби обидві сторони піддавали жорстоким репресіям цивільне населення «ворожої» сторони. Загальновідомий також факт, що з польської сторони жертв було в кілька разів більше, ніж із української. І, безперечно, ніхто не забере у поляків права пам’ятати своїх загиблих. Дивує інше. Попри нібито загальний миролюбивий тон в бік українців, в ухвалі використано терміни «етнічні чистки» і «геноцид».
Хтось, очевидно, зацікавлений зараз у тому, щоб перенести фокус суспільної уваги на драму Волині 1943 року. Дивовижним чином це зацікавлення збіглося з безпрецедентним тиском на Україну та українське розуміння історії нашим північним сусідом. У стратегічному аспекті намагання використати тимчасову слабкість України на зовнішньо- та внутрішньополітичній арені заздалегідь програшне. Бо слабкість ця — не вічна. А сусіди ми — назавжди.
25 травня 2002 року в газеті «День» напередодні пам’ятної зустрічі президентів Кучми та Квасьневського, коли волинські події були на слуху і у польського, і в українського суспільств, коли ми так важко шукали компроміс та шлях примирення, було опубліковано статтю «Земля не увібрала в себе всю кров» Яцека Куроня — відомого польського громадського та політичного діяча (пізніше цей матеріал увійшов до збірки з Бібліотеки газети «День» «Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди»). У цьому листі-зверненні до українців Яцек Куронь писав: «...я звертаюся до вас — впевнений, що не лише від свого імені — і кажу: простіть нам. На жаль, ні ми, ні ви ще до цього не дозріли, хоч, без сумніву, дозріваємо щодня й щороку». Пізніше в передмові до польськомовного видання цієї книги Адам Міхнік (уже після смерті Яцека Куроня) сказав, що саме він — Яцек Куронь — був тим, «хто пояснював полякам українську позицію, український біль, українські страждання». Невже наші сусіди готові так швидко забути уроки своїх Великих?
