Гра проти чинного чемпіона світу — національної збірної Італії — була для нашої команди останнім шансом здобути право виступати на європейській першості 2008 року. Українці програли і вже практично не претендують на одне із двох перших місць, які дають право зіграти влітку наступного року на футбольних полях Австрії та Швейцарії. Уже в четвертий раз українська збірна намагається подолати цей відбірний бар’єр і потрапити до числа 16-ти кращих команд Європи, і вчетверте невдало.
Перш, ніж робити висновки, хотілося б згадати, що свій перший європейський відбір наша, щойно створена, національна команда теж проводила в одній групі з Італією. Було це у 1994—1995 роках. Наші тоді теж двічі програли — 0:2 вдома та 1:3 на виїзді. Минуло дванадцять років. Результат той самий. Україна двічі програла і залишилась, як і у 1995-му на малопочесному четвертому місці у групі.
Що ж виходить? І тоді, коли наш футбол щойно піднімався із руїни початку 90-х, італійці практично не мали з нами проблем, і тепер, коли наша національна команда має у доробку вихід до чвертьфіналу Кубка світу, результат однаковий? І тоді, і тепер італійці нас обіграли, не у найкращому стилі і не дуже напружуючись.
Найпростіше казати те, що тепер кажуть усі — ми не заслуговували на поразку, грали добре, атакували. Але не використали створених командою нагод. Ітілійці ж свої моменти реалізували. Тому й сталося так, що програли. Це все дійсно так. У грі з Італією в Києві команда України наполегливо йшла уперед, намагалася виграти, забила гол і могла забити ще. А у підсумку — програла.
Коли ж згадати, що за таким самим сценарієм пройшли торік дві гри між Україною та Італією, коли наші теж не заслуговували на поразку, але двічі програли (0:3 у чвертьфіналі Кубка світу та 0:2 у першій грі відбору), то картина виглядає дещо інакше. Висококласна команда із кваліфікованими гравцями і тренерами тричі поспіль обіграла іншу команду. І не у товариських іграх, а у найбільш вирішальних.
Головним питанням гри України з Італією у Києві було питання про те, чи може наша національна команда виграти у Італії. Питання про те, чи хоче цього збірна України, того вечора не стояло. Чи не вперше за багато років, граючи проти команди із світової еліти, наша збірна не «сиділа у захисті», а намагалася атакувати. Саме у грі проти чи не найміцнішої у світі оборони ми змогли побачити, чого насправді варті наші гравці атаки. Шевченко разом із групою півзахисників збірної України виявилися варті кількох ударів по воротах, одного забитого м’яча і одного невикористаного моменту, аби забити ще.
За певних умов цього цілком би вистачило для перемоги. Але тільки не у грі проти Італії. Зовні складалося враження, що італійська команда, яку влаштовувала і нічия, грає на третину своєї потужності. Лише кілька разів італійці увімкнули швидкість і цього виявилося досить для перемоги. Так було позавчора, так було рік тому в Римі, так було півтора роки тому на Кубку світу в Німеччині. Італійці зробили свою справу, майже не помічаючи старань суперників у жовто-синій формі.
Навряд чи варто тепер згадувати всі гострі моменти, аналізувати, яким чином наші двічі дали забити італійцю Ді Натале, а італійці дозволили завдати результативного удару нашому Шевченку. Що сталося — того не повернеш. Українці зіграли так, як змогли. Програли чемпіонам світу, визнавши тим самим, що чемпіони сильніші.
Який висновок? Знову згадаю 1995 рік. Тоді поразки від Італії сприймалися як урок на майбутнє зростаючому українському футболу. Тоді ми вірили, що незабаром футбольна Україна подолає труднощі та вийде на рівень футбольного СРСР, команда якого із українськими гравцями у складі та українським тренером на лаві не раз перемагала ту саму Італію. Не вийшло. У новому тисячолітті ми бачимо у складах провідних українських клубів іноземних виконавців, а молодих українців, які б поповнювали збірну, можна порахувати по пальцях однієї руки. На футбол вищого рівня в сучасній Україні витрачається незрівнянно більше коштів, ніж це було у дев’яності роки, не кажучи вже про колишній СРСР. А результат?
Єдиним позитивним результатом гри збірної України проти чемпіонів світу можна назвати подолання страху перед суперником. Це важливо тому, що майстерності у наших гравців найближчі роки більше не стане. І перемагати команд класу Італії збірна України зможе лише за рахунок сміливості, упевненості в собі, грі на повну силу і навіть через силу. І тоді Україна зможе, коли треба, обіграти чемпіонів світу. Але станеться це, на жаль, вже у наступному десятилітті.
