Проїжджаючи повз кіностудію, думала: шуміла вона у минулі часи. Щоправда, вийшли з її воріт не тільки шедеври, але й достойного було зроблено чимало: один Параджанов чого вартий. Тепер же заростають травою доріжки старого саду, а в будівлях метушаться службовці контор, що орендують приміщення... Розмірковувала я про це і згадувала про 100-річний ювілей українського композитора, який співробітничав з кінорежисером Олександром Довженком, Андрія Штогаренка. Був він великим функціонером від музики: ректором Київської консерваторії, секретарем Спілки композиторів СРСР, головою правління Спілки композиторів України, обласканий усіма існу ючими нагородами: двома Державними преміями СРСР, Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка, орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Жовтневої Революції, болгарським орденом Кирила і Мефодія, званням Народного а ртиста СРСР. Він — високоякісний результат своєї епохи: син робітника, який отримав освіту «з рук радянської влади», людина, що твердо і щиро вірила в комуністичні ідеали. Що він залишив?
Писав він в основному вокальну і симфонічну музику, приділивши особливу увагу темі Великої Вітчизняної війни. Це симфонія-кантата «Україна моя», концерт-сюїта «Партизанські картини» для фортепіано з оркестром, 3-я і 4-а симфонії (а всього — шість), хори, вокальні цикли, пісні. Темі дружби народів присвячені його хорова сюїта і струнний квартет «Вірменські ескізи». Якою він був людиною?
Вдова А. Я. Штогаренка, внучка композитора М. В. Лисенка, піаністка і педагог Аріадна Остапівна Лисенко пожалілася:
— Демократична музика Андрія Яковича «неелітарна» і, на жаль, рідко виконується. А після смерті ім’я його не присвоїли ні вулиці, ні площі, оскільки не було створено відповідної комісії. Нинішній ювілей почнеться 15 жовтня у день народження чоловіка в Національній академії музики України ім. П. І. Чайковського, де він викладав понад тридцять років. Тут відбудуться наукова конференція і камерний концерт. Потім пройде вечір-концерт у філармонії, де я гратиму «Партизанські картини», вечір спогадів учнів Андрія Яковича, концерт оркестру «Київська камерата», пам’ятні акції пройдуть на батьківщині композитора у Дніпропетровську і Запоріжжі.
Його учень, композитор Юрій Іщенко розповів:
— У 1955-му році мене було зараховано до першого набору класу Андрія Яковича за спеціальністю «композиція». На першому уроці він, розумна і гнучка людина, сказав нам, своїм студентам, мені і Валерію Подвалі, що ми будемо вчитися втрьох: він — викладати композицію, а ми — навчатимемось писати музику. Так розпочалося наше навчання. Він був справжнім художником особливого таланту чути народне в музиці, українське у нього виходило без будь-якого напруження. Як міфічного Антея живила земля, так його творчість — фольклор. Він майже не цитував народних пісень, українська мелодика була звичайним способом його музичного мислення.
Навчав нас, що техніка прийде, треба тільки працювати, однак стиль, індивідуальність сформуються тільки в особистості. І дуже бережно ставився до учнів, уникаючи будь-якого творчого насильства. За роки викладання він підготував понад двадцять композиторів. Ніколи не дратувався, навіть коли ми на те заслуговували, мав почуттям гумору, дозволяв нам займатися у своєму ректорському кабінеті, позичав студентам гроші. Він відстояв мене перед загрозою виключення з комсомолу, а означає з консерваторії, за «аморальний» вчинок: я не зміг взяти участь у недільнику, зустрічаючи маму з поїзда. Деякий час я з молодою дружиною навіть жив у квартирі дочки професора під час її від’їзду, коли своєї у нас не було. Він і в творчості багато уваги приділив молоді, написавши «Молодіжні» тріо, сюїту, поему, «Піонерську сюїту».
Так, Андрій Штогаренко був композитором епохи «соціалістичного реалізму» і одним з головних її ідеологів у музиці. Якщо йому вдалося створити справжні художні цінності, то жодні «ідеологічні вбрання» їх не приховають. Розібратися в цьому допоможе час. Він позбавить і від штучних п’єдесталів, якщо такі були, і від засудження вищезгаданих.
