13 червня у робітників легкої промисловості професійне свято. Але чи дійсно це свято, якщо прилавки вітчизняних магазинів та торгові палатки переповнені імпортним одягом та взуттям? Чи можна вважати свято повноцінним, якщо український покупець, якби й хотів придбати вітчизняний одяг, просто не може його знайти в торгівлі? А якщо і знаходить, то виявляє, що імпортний аналог коштує значно дешевше...
КРИЗА, ЩО ТРИВАЄ... 15 РОКІВ
Дефіцит споживачів на український одяг визнають і виробники. За оцінками президента Всеукраїнського об’єднання роботодавців легкої промисловості «Укрлегпром» Олександра Соколовського, річний обсяг українського ринку легпрому становить 50 мільярдів гривень. Не більше ніж 10% з цього об’єму — продукція вітчизняного виробництва, решта — імпорт. Тобто, за словами Соколовського, лише близько 10% українців купують одяг вітчизняного виробництва. На його думку, це результат кризи, яка триває у легпромі вже 10—15 років.
За словами ж президента — голови правління Української асоціації підприємств легкої промисловості «Укрлегпром» Валентини Ізовіт, галузь починає поступово оговтуватися від нещодавньої фінансової кризи: дані перших чотирьох місяців 2010 року по відношенню до аналогічного періоду 2009 року показують 4,8% зростання. Однак за аналогічний період 2009 по відношенню до 2008 року в галузі спостерігалося падіння 64,2%. Тобто особливого росту ще немає, підсумовує вона, хоча позитивні тенденції намічаються у текстильному, панчішно-шкарпетковому напрямку, у виробництві взуття, пальт та напівпальт.
Натомість художник-модельєр ТМ «Столичний» Едуард Насиров нинішній стан легпрому вважає плачевним. «Можна навіть говорити, що легкої промисловості у нас, на жаль, взагалі нема. Підприємства ще радянських часів доживають свій вік, працюючи переважно за давальницькими схемами», — говорить він. Однак такі заробітки не приносять підприємству прибутку, вони не дозволяють розширювати виробництво і шити одяг для українського споживача, пояснює дизайнер. За словами Насирова, деякі світові бренди через дешевизну української робочої сили вже почали шити свій одяг в Україні, а не в Китаї. Працюючи за давальницькими схемами, українські підприємства фактично забувають про свого масового споживача, вважає він. «Я навіть не знаю, що ще масово шиється в Україні, окрім носків, халатів, трикотажу. Повсякденного масового вітчизняного одягу немає. Тобто для окремих груп споживачів товар існує, але масової конкурентоспроможної продукції немає», — підсумовує він.
ЧОМУ ЦІНИ НА ПОШИТЕ В УКРАЇНІ «КУСАЮТЬСЯ»?
Ціновий парадокс, коли вартість вітчизняного одягу подекуди вдвічі, а то й утричі більша за імпортний аналог, виробники пояснюють нерівними умовами роботи на ринку. Так, за словами Соколовського, легальні українські фабрики працюють на загальній системі оподаткування, а імпортери одягу — на спрощеній. В результаті, за словами Соколовського, фабрика сплачує до бюджету всі податки, а «спрощенці» відбуваються малою «подачкою».
«Аби виплатити одну гривню зарплатні, працівнику легпрому потрібно сплатити до бюджету та різних соціальних фондів близько 80 копійок», — доповнює колегу Валентини Ізовіт. Тобто чесне підприємство, працюючи на загальній системі оподаткування, не може конкурувати з продукцією «спрощенця», який за свою діяльність платить тільки 200 гривень на місяць, пояснює В. Ізовіт. «Звідси й різниця у ціні в три з половиною рази», — говорить вона «Дню». А ще є контрабанда та тіньове виробництво одягу, з яких взагалі жодних податків чи мита не сплачується. З таким продуктом українському одягу гратися в конкуренцію взагалі не доводиться, вважає вона.
За підрахунками Ізовіт, офіційно в Україні продається тільки 13% всієї продукції на ринку легпрому, решта — неофіційно, тобто без сплати податків. За словами ж Соколовського, найбільша проблема вітчизняного легпрому — навіть не чорна, а «сіра» контрабанда (заниження реальної митної вартості товару в митній декларації при проходженні через кордон). 2009 року, розповідає Ізовіт, через не дуже ретельний догляд митниці бюджетна казна втратила дев’ять мільярдів гривень. Зараз же, за її словами, відбувається певне поліпшення: митники почали перевіряти вміст контейнерів.
А от Соколовський вважає, що проблема, пов’язана із митницею, все одно нпроста. Як він розповів «Дню», добропорядних імпортерів, які готові декларувати реальну вартість товару і сплачувати з неї всі податки до бюджету, а не в кишеню митниці, не заохочують, а навпаки — намагаються загнати в «тінь». Посилення митного тиску в інтерв’ю «Дню» підтвердив і голова Ради підприємців при Кабінеті міністрів України Леонід Козаченко.
Дуже важко конкурувати в таких умовах, підсумовує Ізовіт. Саме через нерівні правила гри працювати на масовий ринок не поспішають і вітчизняні дизайнери. Хоча останні не заперечують, що хотіли б освоювати цю нішу.
Так, Едуард Насиров розповів «Дню», що зараз споживачі його дизайнерського одягу — це «бомонд, «тусовка» і певна група альтруїстичної молоді, яка вірить у світле майбутнє». «Але це не означає, що мені як дизайнеру не хотілося б одягати більший сегмент українців. Звичайно, хотілося б, щоб наші вироби йшли у масове виробництво», — говорить він.
ШАНСИ Є, І ЇХ ВАРТО ВИКОРИСТАТИ
Робити український одяг і взуття доступнішими для покупців Валентина Ізовіт пропонує, знижуючи податкове навантаження на бізнес до європейського рівня, впроваджуючи єдиний соціальний податок та наводячи лад на митниці.
Насиров радить спочатку оновити законодавчу основу для легпрому, налагодити постачання сировини для виробництва тканин, почати виготовляти різні види тканин — і тільки після цього шити масово одяг. Для цього потрібно п’ять-сім років, переконаний він.
А от генеральний директор торговельної марки «МОДНИЙ КВАРТАЛ» Антоніна Головко вважає, що економічна криза вже надала додатковий шанс українському легпрому. За її словами, криза призвела до зростання цін на одяг іноземного виробництва (мінімум на 50%). Зменшилася й купівельна спроможність українців. Так, минулого сезону витрати середньостатистичного українця на свій гардероб скоротилися на 20%. У список найбільш економних міст потрапили Київ, Харків і Дніпропетровськ, які до кризи, навпаки, були першими за кількістю модників. Кияни активніше почали переймати європейську схему оновлення гардероба, купуючи речі виключно на розпродажах, говорить А. Головко. За підсумками 2009 року, говорить вона, найпривабливішою для продавців одягу стала Одеса, жителі якої менше за інших налаштовані економити на зовнішньому вигляді. Як пояснила Головко, зниження купівельної спроможності та зменшення завезення імпортного одягу (бо вартість доставки і розмитнення зросла) змусили основних гравців модного ритейлу (мережеві мономаркові або мультибрендові магазини в середньому ціновому сегменті) значно скоротити асортимент продукції. Крім того, через кризу відклали свій вихід на український ринок нові іноземні мережі, говорить вона.
Всі ці фактори змусили ринок і продавців звертати увагу на український продукт. «За даними Державного комітету статистики, український легпром вже відреагував на нові потреби ринку. З початку нинішнього року чоловічих костюмів було пошито на 13% більше, ніж за аналогічний торішній період (83,3 тисячі штук), обсяги виробництва жіночих суконь збільшилися на 16% (до 230 тисяч штук), трикотажного одягу — на 2% (до 498 тисяч штук), білизни — на 10% (до 2,4 мільйона штук). Загальні показники швацьких фабрик виросли на 5,4%. Паралельно, згідно даним профільній асоціації «Укрлегпром», на 50% знизився імпорт текстильного одягу і на 40,7% — трикотажу. Якщо тенденція збережеться, то вже до закінчення цього року одяг вітчизняного виробництва має всі шанси збільшити свою долю на ринку як мінімум на 5-7%, зайнявши п’яту його частину», — говорить Головко. Крім того, варто очікувати й відкриття магазинів у обласних та районних центрах, які торгуватимуть українським, підсумувала вона.
