«Не допустити переписування історії!» — останнім часом ці слова досить часто лунають у деяких галасливих заявах і публікаціях як в Україні, так і за її межами. Їхні автори, керуючись цим благородним (на перший погляд) наміром, взялися критикувати сучасні історичні дослідження, шкільні та вузівські підручники: мовляв, неправильно висвітлюють події Другої світової війни, щось там замовчують, а щось перебільшують... Вони переконані, що дітям у школі, студентам у вишах розповідають про війну неправдиву, «переписану на догоду комусь» історію. Ці «правдоборці», як правило, не приховують свого негативного ставлення до Української держави, до боротьби українського народу за свободу і незалежність, як не приховують і свого бажання знову нав’язати суспільству сталінсько-брежнєвське бачення історичних подій як «єдино правильне». Тож, не важко здогадатися, що запитання, де ж джерела справжньої, правдивої історії, є риторичним. «Непереписаною», безсумнівно, є лише «радянська» «догорбачовська» версія історії війни!.. Щоправда, одразу виникає інше запитання: а яку ж конкретно правду про війну ми повинні знати та іншим розповідати?
Чи не ту, часом, що розповідали школярам за часів СРСР, коли ми на уроках вивчали підписану іменем Л. Брежнєва «Малую землю» і слухали, як із екранів телевізорів її натхненно читав актор В’ячеслав Тихонов; та в обов’язковому порядку ходили в кінотеатри дивитися кіноепопею Юрія Озерова «Солдати свободи», де «головну» роль грав Євген Матвєєв, що зображував «товариша Л. Брежнєва»?
Чи може, наше молоде покоління знову треба виховувати на книзі О.Фадєєва «Молодая гвардия»? От тільки запитання: який варіант книги брати за основу? Перший, де нічого не сказано про «керівну роль Комуністичної партії» в діяльності «Молодої гвардії», чи другий, суттєво перероблений на вимогу ідеологічної цензури, де ця «роль» вже з’явилася?
Чи, може, нам треба виховувати молодь на спогадах Г. Жукова, де написано, що він, маршал Радянського Союзу (!), заступник Верховного Головнокомандуючого (!), перший заступник народного комісара оборони (!) в 1943 році, перебуваючи у 18-й армії, їздив «порадитися» з начальником політвідділу армії полковником (!) Л. Брежнєвим, але (як прикро!) не застав його на місці?
Яку саме правду повинні знати українські діти? Може, ту, що міститься в «біблії» комуністичної історичної «науки» про війну — книзі Йосипа Сталіна «О Великой Отечественной войне Советского Союза»? Виступаючи 6 листопада 1941 р., Сталін навів такі «точні» цифри: «За чотири місяці війни ми втратили убитими 350 тисяч і зниклими без вісти 378 тисяч осіб, а поранених маємо 1 мільйон 20 тис. осіб. За цей же період ворог втратив вбитими, пораненими і полоненими понад чотири з половиною мільйонів осіб». (М., 1947, с. 20) Ми цю «правду» будемо розповідати?
Безумовно, кожен історик бачить події війни в якомусь певному ракурсі. Немає і не може бути однієї «абсолютної» правди. Але якщо ми бажаємо мати об’єктивне уявлення, то повинні подати всі факти, без замовчувань і перекручувань. А чи «грішила» такою об’єктивністю і повнотою історична наука радянської доби? Не будемо брати підручників того часу. Візьмімо солідну академічну працю — «Историю Второй мировой войны 1939-1945» в 12-ти томах, видану за часів Л. Брежнєва, в 1973-1982 роках. На 6 тисячах 108 сторінках цієї історії, напевне, повинна бути вся правда про війну?! Адже творили її провідні наукові заклади Радянського Союзу, а очолювали редакційну комісію міністри оборони СРСР А.А. Гречко. (тт. 1-7) і Д.Ф. Устинов. (тт. 8-12).
Утім, розгорніть сторінки «Истории» — і ви знайдете там дещо цікаве. В Радянському Союзі, виявляється, були не тільки невідомі солдати, але й «невідомі» посли, командуючі арміями, наркоми і навіть «невідомі» прем’єри...
Ви даремно шукатимете у другому томі, присвяченому подіям 1935—1939 років, згадку про пакт Молотова — Ріббентропа. Та не було ніякого пакту! І такої людини, як Молотов, виявляється, ніколи не існувало! Ні в першому, ні в другому томі, які висвітлюють події до 1 вересня 1939 р., він не згаданий, ніби й не було на світі... Нагадаю, що в ці роки Й.Сталін формально був лише секретарем ЦК ВКП(б), тобто партійним керівником, а головою Ради Народних Комісарів СРСР (прем’єр-міністром) з грудня 1930 по травень 1941 року був В’ячеслав Михайлович Молотов. Саме він обіймав найвищу з часів В. Леніна державну посаду в Радянському Союзі. Але в «непереписаній» історії все виглядає по-іншому: був СРСР, був уряд, був керівник уряду, але його ім’я чомусь не називають... Невже державою керував «невідомий» прем’єр?
Далі не менш цікаво. 30 червня 1941 р. було створено ГКО («Государственный комитет обороны») на чолі з Й. Сталіним — «надзвичайний вищий державний орган СРСР, який в роки війни зосередив всю повноту влади в країні». Це була влада над усією владою, вище якої не було нічого. До складу цього комітету входили... Відповідь на це просте (на перший погляд) запитання вам доведеться пошукати, бо чимало радянських видань про війну обмежуються лише згадкою про Й. Сталіна. В четвертому томі «Истории» на с. 52 подається персональний склад ГКО. Щоправда, автори 12-томника «загубили» одне прізвище — Лаврентія Павловича Берія, тодішнього народного комісара внутрішніх справ. (Він увійшов у найперший склад ГКО — із п’яти осіб, а в травні 1944-го став одним із заступників). Про цю людину ви взагалі нічого не дізнаєтеся зі сторінок академічної історії війни — він там жодного разу не згадується. Напевне, не було такого діяча... Наркомат був, і «Смерш» був, а хто керував ними — невідомо. Якийсь «невідомий» нарком...
Коли ми звернемося до найдраматичнішого періоду дипломатичних відносин СРСР та Німеччини в червні 1941 року, то побачимо цікаву деталь. Ім’я посла Німеччини в Москві називають — граф фон Шуленбург. А ім’я радянського посла в Берліні — ні! В тексті згадується «посол СРСР» — і все... «Просто» посол, «безіменний» посол, «невідомий» посол... До речі, якщо зазирнути до багатотомної «Истории дипломатии», ІV том якої вийшов 1975 року під редакцією міністра закордонних справ СРСР А. А. Громико, то й там ви не знайдете імені. Такий собі «посол-невидимка», «таємний посол», чи що... Цим «секретним» послом, ім’я якого так ретельно приховували від радянського читача, був Володимир Георгійович Деканозов, один із поплічників Л. Берія, засуджений і розстріляний 1953 року. Між іншим, В. Деканозов в 1940—1941 роках був не лише «повноважним представником» СРСР в Німеччині, але й заступником наркома іноземних справ. Погодьтеся, не так часто трапляється, щоб послами їхали заступники міністрів, які, до того ж, раніше працювали в органах безпеки. Але ні цих важливих подробиць, ні імені посла ви в 12-томнику не знайдете. Як і багатьох інших імен...
Загальновідомі події 1941 року — героїчна оборона Києва. Його захищала 37-ма армія. От тільки імені командуючого армією в четвертому томі «Истории» немає. Якийсь безіменний командуючий. «Невідомий»... А командував 37-ю армією генерал-майор Власов А. А. Так-так, той самий — Андрій Андрійович Власов, який спочатку захищав Київ, потім — вийшов із оточення і командував 20-ю армією, що відзначилася у битві під Москвою. Пізніше отримав звання генерал-лейтенанта, був заступником командуючого Волховським фронтом і командуючим 2-ї ударної армії, що опинилася в оточенні влітку 1942 року. Той самий Власов А. А., який потрапив у полон, співпрацював із німцями та очолював РОА («Российскую освободительную армию»).
Безперечно, і Л. Берія, і В. Деканозов, і А. Власов були тими особами, про яких кажуть: слова доброго не варті. Вважаю, що покарання за свої вчинки вони отримали справедливе. Але тут ми маємо саме той випадок, коли гасло «Це наша історія, ми не маємо права з неї нічого викидати!» дуже доречне. Ніхто не пропонує цих осіб вихваляти, але під час війни вони обіймали відповідальні посади і тому мають бути названі.
Така «забудькуватість» офіційних істориків нас не повинна дивувати. Історія війни в СРСР щоразу переписувалася під кожного нового керівника Компартії, але вона завжди була дуже далека від історичної правди. І якщо в академічній історії ми спостерігаємо такий «високий» рівень об’єктивності та правдивості, то можна лише уявити, чого варта інша офіційна радянська література про війну.
Лише через багато років після завершення війни, за часів горбачовської перебудови та незалежності ми дізналися про таємні протоколи до пакту Молотова — Рібентропа, про спільний «парад перемоги» радянських та німецьких військ у Бресті після розгрому Польщі 1939 року, про договір «Про дружбу та кордони» від 28.9.1939 р. між гітлерівською Німеччиною і сталінським Радянським Союзом, про те, як «друг» А. Гітлера Й. Сталін до останнього дня перед початком радянсько-німецької війни забезпечував Німеччину стратегічною сировиною і продовольством. Ми дізналися про масові розстріли польських офіцерів в Катині 1940 року та ув’язнених у Львові й Вінниці влітку 1941-го, про те, хто насправді підірвав ДніпроГЕС і Успенський собор Києво-Печерської лаври. Вголос заговорили про масові розстріли нацистами євреїв, циган та українських націоналістів в Бабиному Яру. Тепер ми знаємо, хто такі «чорні свитки» (мобілізовані в 1943—1944 роках українські чоловіки, яких майже без зброї, навіть не переодягнувши, кидали в наступ — «змивати кров’ю» неіснуючі гріхи перед радянською владою). І ми знаємо, хто насправді стріляв у спину радянським воїнам. (Та такі ж самі радянські люди, які служили в «загороджувальних загонах» («заградотрядах»), що розміщувалися в тилу військ і мали наказ стріляти по своїх, якщо ті почнуть відступати, або підганяти їх, коли вони не поспішатимуть виконувати накази про атаку).
В народі кажуть: брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся. Півстоліття комуністична пропаганда годувала нас байками про війну, але так і не змогла (хоч і дуже намагалася) приховати справжню — гірку і трагічну правду про неї. Безперечно, ця правда декому страшенно не подобається. Їм хотілося б, щоб суспільство й надалі знало лише їхню версію подій, їхнє бачення, щоб лише їхні заслуги (справжні чи вигадані) вшановувалися. Говорять про порозуміння в суспільстві. Але чи можливе воно на тій «непереписаній» версії історії, де безліч «білих» плям, вирваних сторінок і викреслених імен?
Брехня, незалежно від її кольору, неспроможна об’єднати суспільство, бо порозуміння і повага до минулого можливі лише на грунті історичної правди, хоч би якою складною, «незручною» чи неприємною для когось вона була. Як хворому інколи потрібні гіркі ліки, так і нам потрібна гірка правда. І досить базікати про «переписування» історії, бо нема чого переписувати! Бо повну і правдиву історію війни ще треба написати, зібравши всі факти, всі свідчення, всі документи, не пропускаючи «ані титли, ніже тії коми». Щоб не доводилося знову, розповідаючи про героїчні подвиги захисників Києва, робити вигляд, що ними командував «невідомий» генерал...
