Історик Володимир В’ЯТРОВИЧ представив свою нову книжку «Друга польсько-українська війна. 1942—1947 рр.»
Подія відбулася у Конґрегаційній залі Староакадемічного корпусу Національного університету «Києво-Могилянська академія». Монографія, а слід зазначити, що крім цієї праці автор представив також двотомний збірник документів «Польсько-українські стосунки в 1942—1947 роках у документах ОУН та УПА», деміфологізує суперечливі, часто спеціально видалені з історичної пам’яті, питання. Привітати автора з виходом у світ нової праці прийшли науковці, колеги, друзі: Сергій Квіт, Ігор Ільюшин, Вахтанг Кіпіані, Владислав Гриневич, Іван Патриляк, Євген Сверстюк та інші. Те, що книжка, яка присвячена поки що, на жаль, малодослідженій сторінці історії Східної Європи загалом і України зокрема, може викликати неабиякий резонанс, стало зрозуміло відразу. Історики не тільки висловлювали своє захоплення книжкою, але й намагалися обґрунтовано критикувати автора. Пан Володимир відреагував на критичні зауваження своїх колег так: «Найближчим часом я очікую реакцію на свою книжку від українських істориків. Хочу серед відгуків на монографію бачити й відгук фахівця з історії УПА та Армії Крайової Ігоря Ільюшина. Книжка, власне, й писалася заради того, щоб вивести сучасні історичні дискусії на якісно новий рівень. Недарма я видав не тільки монографію, але й збірник документів (у двотомнику представлено 472 документи. — Ред.), які показують, на чому базується моє дослідження — не на власних, далеких від реальності припущеннях, а з посиланням на конкретні факти».
На тлі процесів міфологізації, русифікації історії України, заяв окремих польських політиків про геноцид проти польського народу в 1940-х роках, пан Володимир здійснив важливу спробу висвітлення документів малодослідженої українсько-польської війни. Особливістю конфлікту, головними гравцями якого виступали вояки Української Повстанської Армії і збройні сили польського підпілля «Армія Крайова», була певна «незалежна залежність». Справа у тім, що обидві армії боролися за самовизначення власного народу, але їхні дії напряму залежали від двох сильніших учасників Другої Світової — СРСР і Німеччини, які усіляко провокували і підтримували бойові дії. «Із наведених мною документів видно, що конфлікт між українцями і поляками усіляко підтримувався і провокувався «совєтами» для утвердження своєї влади на цих територіях. Апогеєм війни можна вважати 1944 рік, коли бойові дії велися на території Холмщини, Волині і Галичини. На той час спостерігався ефект «кривавого доміно», коли інформація (яка часто перебільшувалася) про конфлікт в одному місці провокувала початок конфлікту в іншому. Завершальним актом українсько-польської війни стала сумнозвісна акція «Вісла», коли українців було виселено з території так званого Закерзоння. Внаслідок цього було створено кордон між Україною і Польщею у такому вигляді, в якому він існує й досі», — розповідає автор.
Може виникнути запитання щодо великої кількості документів про українсько-польську війну, адже сам автор наголошує, що ця тема є досить невідомою як для дослідників, так і для населення. Коли мова йде про боротьбу двох підпільних формацій, у цьому випадку — УПА і Армії Крайової, то брак документів пояснюється їх банальним невикористанням цими формаціями. Причина стає зрозумілою, якщо взяти до уваги ставлення вояків УПА до радянської влади. Сам історик пояснює: «Переглядаючи літературу, яка присвячена польсько-українському конфлікту, я також завжди дивувався тому, що досі використовується дуже мала кількість документів. По суті, це логічно, адже основні сторони конфлікту — підпільні структури. Але мої уявлення про недостатність інформації похитнулися, коли я отримав доступ до архівів Миколи Лебедя (архів, між іншим, вважали втраченим), одного з керівників підпілля, а також до архівів СБУ. Мова йде про сотні томів із документами».
Одним із приводів до написання монографії і зібрання документів стали потуги деяких російських істориків, до прикладу, Алєксандра Дюкова, звинуватити українців у геноциді проти польського народу у 1942—1947 роках («Забытый Геноцид.: «Волынская резня» 1943—1944 годов»). Очевидно, тут не обійшлося без політичного інтересу.
Володимир В’ятрович, окрім висвітлення політичних і етнічних причин конфлікту, наводить у своїй книжці факти на підтвердження співпраці між командирами УПА і командирами Армії Крайової, факти, які засвідчують, що ворожнеча між українцями і поляками багато в чому залежала від владних намірів СРСР і нацистської Німеччини. Окреме місце в дослідженні історика займають трагічні події 1940-х років у пам’яті обох народів. Словом, у широкого кола читачів (очевидно, не тільки українських) з’явилася добра нагода подивитися на історичну лакуну, ім’я якій «Друга польсько-українська війна 1942—1947 рр.», по-новому.
