Я про інше. Буквально з першого фестивального дня мене (а як виявилося пізніше, і більшість моїх колег) дивувало й навіть непокоїло певна невідповідність. З одного боку — веселі, життєрадісні молоді люди, у міру прагматики, у міру ідеалісти (адже роблять авторське кіно, прекрасно знаючи, що особливого попиту на нього у світовому прокаті немає). З іншого — депресивно-занепадницькі мотиви більшості фестивальних фільмів. Відчуття тривоги, небезпеки, безвиході — ледь чи не в кожній другій картині. Вони могли приймати форму цілком конкретного зла. Скажімо, як у фільмі «Тато і я» (Корея), де йдеться про сексуальне насилля у сім’ї (картину відзначено дипломом журі). Могли виникати з якихось містично хворобливих видінь, як у «Хараре» (режисер Андрес Кайзер, Німеччина, приз у категорії «Дипломна робота» плюс 2 тис. доларів). Могли виливатися у виразно розказану історію, як у фільмі «Кінцева станція: рай» (режисер Ян Турінг, Німеччина, теж диплом журі) — пацюки, які живуть на міському звалищі, знайшли яскраву поштову листівку з видом екзотичної природи та вирушили у пошуки цього раю, але, перетинаючи автостраду, майже всі вони гинуть під колесами машин і лише один, ледь живий, досягає бажаної мети: соковита трава, великі квіти. Та камера віддаляється і ми, глядачі, бачимо, що це лише смуга зелені, яка розділяє зустрічні смуги.
Навіть найкумедніший фільм фестивалю, на думку журі, «Птахи в клітках не літають» (режисер Луї Бріссено, Франція, нагороджений також призом Фонду сприяння розвитку мистецтв в Україні) дійсно смішний і зроблений з гумором, але чорним. Навіть володар гран-прі «Крока — 2000» (і 4 тис. доларів), чарівна трихвилинна «Помпон» французького режисера Фаб’єна Друе тримає глядачів у стані тривожного напруження. Розповідає вона про милого собачку, який нічого хорошого від життя не чекає, і якого тільки й переслідують картини страшних автокатастроф. Виявляється — не випадково — його батько свого часу саме так закінчив своє собаче життя. І хоча Помпон залишається живим і неушкодженим, та особливо оптимістичним це кіно назвати важко.
Так що ж мучить молодих? Звідки це почуття очікування небезпеки? Може, просто ще не встигли позбутися природних юнацьких комплексів? Може, така-собі мода? Добре, якщо так. А може, тривога (і небезпідставна) за своє професійне майбутнє на шляху авторської анімації? Або неминучий неспокій, який виникає у людей на зламі століть? Або їм інтуїтивно й неусвідомлено відомо щось таке, чого не знаємо або не хочемо знати ми?
Так сталося, що аварія підводного човна «Курськ», яка так трагічно завершилася, сталася в перші фестивальні дні. Та на кінофестивалі, який проходить на кораблі, життя досить ізольоване від зовнішнього світу, телевізора немає, свіжих газет на стоянках не знайдеш. Єдине джерело інформації — радіо «Маяк». Але з випусків новин ми довгий час сприймали усе, що відбулося з «Курськом» не більше, ніж звичайну аварію. І тільки коли час минав, і нічого не відбувалося, почали розуміти: сталося страшне. Але й тоді не усвідомлювали масштабів біди. Зрозуміла я це тільки в Санкт-Петербурзі і зовсім не із ЗМІ. Ми з колегою запізнювалися на закриття «Кроку» і зупинили машину. Водій, котрий нас підвозив, виявився колишнім моряком- підводником. І з яким болем він говорив про «Курськ» і з якою безвихідною тугою про життя своє і своїх товаришів по службі. Тоді я подумала, визнаю, зіщулившись, а може це похмуре фестивальне кіно зовсім не таке далеке від реальності, як нам здалося. Адже як не жахливо, але «Курськ» — це тільки одна з трагедій, які обрушилися на планету.
І все-таки, той же фестивальний екран давав і певну надію, пробуджував почуття ніжні й дарував усмішку Ірозчулення. До речі, саме російське кіно видалося найоптимістичнішим і тому — різноманітним, що гідно відзначило й журі. Приз у категорії «Дебют» отримав фільм «Любов» (режисер Агамурад Аманов, Росія) — історія Галатеї на новий московський лад. Приз журі за кращий дитячий фільм (і 500 доларів) присуджено Наталі Березовій за симпатичну й дотепну картину «Історія кота з усіма наслідками, що з цього випливають». Призом за кращий фільм на екологічну тему (також 500 доларів) відзначено роботу Артура Толстобровова «Воскресіння» — дійсно про воскресіння... теляти. Артур отримав і приз інформаційних спонсорів — журналістів «ТВ-парку» і «Кіно Парку» із формулюванням «За рідкісну відповідність змісту формі, за гармонійне поєднання теми низького із піднесеним обманом і за вдале використання ненормативної лексики».
Не залишилися без призів, поки, щоправда, колективно-заохочувальних, але цілком справедливих й українські студенти анімаційного факультету Київського державного інституту театрального мистецтва. Їх нагороджено дипломами журі і двома призами (обидва — відеомагнітофони) — імені Ірини Гурвич і каналу «1+1».
І нарешті, спеціальний приз журі (3 тис. доларів і цифрова відеокамера) присуджено чеським фільмам «Світло» і «Лист» (режисер Давід Сукуп), приз у категорії «студентський фільм» (2 тис. доларів) — «Велика мішанина» (режисери Юхим Перліс і Пітер Енгельс, приз за кращу програму кіношколи — Королівської академії витончених мистецтв (місто Гент, Бельгія).)
Фестиваль завершився. Призи роздано. Молоді кінематографісти в більшості своїй продемонстрували не тільки досить пристойне володіння професією, а й здібність до пошуку нових пластичних, технологічних і жанрових можливостей анімації. Виникає цілком логічне запитання — що далі? А далі — тиша, — із сумом зазначила одна із випускниць ВДІКу. Причому не варто думати, що проблема професійної затребованості і художньої самореалізації гостро стоїть лише для нас і росіян. На це скаржилися буквально всі учасники «Кроку». Адже авторське кіно, повторюю, річ малозапитувана масовим прокатом, а отже, за його рахунок не проживеш. От і мудрують молоді. Хтось робить його ночами за власні гроші, а вдень заробляє їх у рекламному агентстві; хтось іде в комерційну анімацію, сподіваючись, що колись потім зможе ще сказати своє слово у великому мистецтві; хтось викладає і знов-таки у вільний від роботи час робить кіно... І це молоді кінематографісти з Польщі, Бельгії, Угорщини... Скажімо, зарубіжні викладачі, у тій же Бельгії або Великій Британії, чесно попереджають своїх студентів, що професії або, якщо хочете, ремеслу вони їх навчать, у комерційній анімації молоді кінематографісти матимуть попит. Та якщо мова йде про самовираження, тут вже ніхто нічого гарантувати не може, як кажуть, на працевлаштування не сподівайтеся. Власне, про це ж попереджає своїх студентів і Євген Сивоконь, на якому сьогодні практично і тримається школа української анімації. Але тут є одна істотна різниця: якщо зарубіжним аніматорам є куди йти і де докласти сил, то нашим — немає.
Наприклад, колишній киянин, а нині москвич, відомий режисер Олександр Татарський зізнався, що він відмовився від педагогічної роботи, тому що йому набридло готувати кадри для Голлівуда: «Всі мої найкращі учні працюють там на дуже хороших студіях. У США існує величезна індустрія анімації й у кожного пристойного фахівця є всі шанси отримати хорошу роботу й бути корисним. Їм навіть не вистачає фахівців і вони їх поглинають з Європи, в тому числі Східної. Наша проблема у тому, що наша анімація намагається сидіти між двох стільців. З одного боку, російська анімація вважає нижче своєї гідності робити великі комерційні проекти — те, чим займається увесь світ. З іншого — авторських фільмів, попри велику кількість талановитих людей, стає дедалі менше». До цього можна додати, що це проблема й української анімації. Тільки стоїть вона ще гостріше. Але про це — наступного разу.
(Продовження. Початок у «Дні» від 8. 09.)
