І, звичайно, там були поезії Ліни Костенко. В Україні її
вже років сім-вісім, як не друкували. Отож саме в одному з «Українських
календарів» я вперше побачив це ім’я поруч із віршами «Ван-Ґоґ» та «Вирлооке
сонце…» Можливо, це було щось, чого я підсвідомо чекав від поезії. Бо я
перечитував їх настільки часто й настільки захоплено, що непомітно для
мене самого й цілком непримусово вони мені запам’яталися. Я майже нічого
не знав про авторку, крім того, що вона живе десь тут, в Україні, і обов’язково
пише щось не менш прекрасне, як ці два вірші. Це було радісне знання, від
нього народжувалися добрі передчуття.
Трохи згодом у студентському страшенно вузькому колі мені
було позичено її щойно видану і якнайактивніше зачитувану збірку «Над берегами
вічної ріки». При цій нагоді щастило трохи більше дізнаватися про саму
авторку. Щоправда, майже все на рівні виключно леґендарному. Ліна Костенко
— це вже з пізніших спостережень — належить до героїв Переказу. В підвалинах
цього «метатексту» — безумовний потяг тодішньої (хіба виключно тодішньої?)
молоді до безкомпромісності, різкої максималістської жестикуляції, до незаплямованості.
Навколо виявилося забагато скурвлених, перепрошую, зламаних і надламаних.
Те, що її шістнадцять років у нас не друкували, було своєрідною притчею
й додавало ореолу. А ще — її виклична безпартійність, несподівані появи
в якихось судових залах з квітами для щойно засуджених дисидентів, «невиважені»
й «ідейно хибні» виступи на всіляких літплебейських зборах і зборищах,
та навіть анекдоти, що засвідчували нищівну дотепність і непримиренну гостроту
(як, наприклад, найчастіше переказуване «Іване, дихни Леніним!»). Перевірити
ці леґенди на правдивість не було ніякої змоги, адже насправді ми знали
не так уже й багато по своїх провінціях — приблизно стільки ж, скільки
інші знали про це по києвах.
Так, про неї говорили, розповідали. Зрештою, до сьогодні
говорять і розповідають — до форми минулого часу я вдався лише тому, що
тоді це було значно важливіше і драматичніше. У суспільстві дозованої та
препарованої інформації це було вагомим чинником формування опору, чинником,
що, ясна справа, складався не з самих лише плюсів. Але серед його плюсів
обов’язково згадаю цей — заледве чи не спазматичне шукання взірця, прецеденту,
вчителя, королеви.
Отже, про неї говорили. І — про неї не сперечалися. Останнє
сьогодні видається не таким уже й слушним, і тут дійсно криється одна з
найбільш українських, чи навіть ширше — східноєвропейських — небезпек:
загроза абсолютизації або, точніше, «авторитетозації». Приблизно з середини
вісімдесятих (плавно долаємо ще одне десятиліття) захоплена і вдячна «громада»
остаточно й офіційно, зі шпальт офіційної ж таки літературної преси, нагородила
її тягарем «сумління літератури й — відтак — нації». Однією з найфатальніших
пасток, які неструктурований чорно-білий соціум може зготувати для митця,
є, безперечно, пастка «класицизації». Ліна Костенко чи не найкраще для
такої пастки надавалася навіть з точки зору суто літературної: її письмо
виразне і прозоре, артикуляція ясна і шляхетна, рими точні або принаймні
несподівані й багаті, спосіб формулювання ідей напрочуд суґестивний — рядки
так і просяться до словників з афоризмами, саме так, її вислови крилаті.
Комплекс життєвого подвижництва (етичне) цілком переконливо поєднався з
комплексом мистецької обраності. Маруся Чурай непогано вписувалася в хрестоматійно-збіднене
товариство Кобзаря, Каменяра та Дочки Прометея.
Так, вона для цієї пастки чудово надавалась, однак ця пастка
не впіймала її. Мабуть, це особливий дар або велика внутрішня робота (чи
одне й друге вкупі) — здатність чинити опір змертвінню, бронзі, тій самій
«класицизації». Іншими словами — дар залишатися молодою й живою, чарувати
аудиторії присутністю свого надзвичайно рафінованого і в той же час цілком
відкритого до інших «я». Це також — дар робити різкі радикальні рухи, яких
так бракує Україні, дар подолання інерції, дар перегляду себе самої, постійного
оновлення. Пригадую, як на літературних вечорах у Мюнхені вона відмовлялася
читати свою поезію — що там поезія, це було так давно, а зараз — проза,
тяжка постчорнобильська проза, ось що в ній живе і пульсує…
Пригадую також, як вона розповідала про експедиції в «зону»,
рятування уламків життя, про тамтешні ландшафти, космос, рослинність, про
останній фольклор і чекання самоселів. І як вони, переважно старі люди
з непростими лісовими душами, відчиняють їй двері, на столі з’являється
пляшка, дід бере до рук гармошку, баби співають вічну поліську пісню —
як добре, що вона тут, що вони знову разом.
