Зрозуміло, події такі трагічні, що приголомшують. Але на
що спрямовано увагу? Чи цей галас саме й спрямовано на те, щоб відвернути
увагу громадськості від них?
Нам дуже хочеться мати благопристойний вигляд, однак «зробити»
його неможливо. В червні Рада Європи знову зверне свій погляд на Україну
й запитає: чи є у вас незалежна судова влада, чи все добре з самоврядуванням,
і що там зі свободою слова. І на жодне з цих запитань дати позитивну відповідь
неможливо. Суди відчувають тиск, самоврядування міфічне, а про свободу
засобів масової інформації, особливо електронних, і говорити не доводиться
(який державний канал міг би показати опозиційного політика?).
Але всіх цих проблем у масовій свідомості не існує. Усе,
чим невдоволена Європа, зводиться ніби до проблеми смертної кари. Скасувати
її начебто не можна: громадська думка формувалася, схоже, не випадково.
4 червня 1997 року було оприлюднено рішення судово-психіатричної
комісії про те, що Анатолій Онопрієнко «на душевні захворювання не страждає
і застосування заходів медичного характеру не потребує». Але я на власні
очі бачила історію хвороби Онопрієнка, що зберігається в спеціалізованій
клініці. Якщо Онопрієнко здоровий, незрозуміло, чому 1994 року в київській
лікарні імені Павлова йому було поставлено діагноз шизофренія й проведено
чотиримісячний курс лікування? І кому було вигідно, щоб винесене експертами
рішення про те, що Онопрієнко здоровий, залишилося остаточним?
Тут виникає ще одне питання: а судді, тобто експерти, хто?
Про відомчу судову експертизу колишнього Союзу досі ходять страшні легенди,
й понівечені долі — доказ тому. Відомчої експертизи в Україні не існує,
але всі відомості про психіатрів, які мають необхідний статус, знаходяться
в Міністерстві охорони здоров’я, так що незалежність експертів — це ще
один знак запитання. Ми не лікарі й не судді, й не можемо стверджувати
нічого категорично. Але обов’язок журналіста — привернути увагу до «незручних»
запитань. Навіть якщо вони поставлені так різко, як у Сергія Головатого:
«Сьогодні виконавчій владі вигідно не лише показати, що вона втілює в життя
свої обіцянки, але й заразом відвернути увагу народу від прийнятої Асамблеєю
Ради Європи резолюції. В ній визначено основну причину всіх проблем України,
що полягає в спробах діючого уряду будь-якими методами, в тому числі й
незаконними, зберегти за собою владу, — сказав кореспонденту «Дня» Сергій
Головатий. — Цілком імовірно, що Онопрієнко психічно нездоровий, але виконавчій
владі необхідно зробити його здоровим, оскільки, якщо Онопрієнко хворий
і його слід не розстріляти, а лікувати, задумана вистава не вдасться».
Анатолій Онопрієнко перебував на лікуванні в міській лікарні
імені Павлова з 31 травня до 16 вересня 1994 року. Доставив його в клініку
міліцейський наряд. Згідно з історією хвороби, Анатолій привернув до себе
увагу міліціонерів на залізничному вокзалі, де він понад годину стояв,
не міняючи пози, перед касою й «гіпнотизував» касира. Під час огляду в
приймальному покої, який проводила досвідчений лікар Ніна Волохова, було
зроблено запис у медичну карту: «Пацієнт напружений, замкнутий, тривожний,
галюцинує і щось шепоче...» Ті ж симптоми було відображено й у зроблених
пізніше записах лікаря, який його лікував.
Під час чергового обходу Онопрієнка оглянула колишній начмед
лікарні Галина Шуренок. Проаналізувавши результати спостережень лікарів,
середнього медичного персоналу, а також стан пацієнта, вона поставила йому
попередній діагноз — шизофренія.
Кореспондент «Дня» зустрілася з головним лікарем Київської
психіатричної лікарні № 3 у Глевасі Галиною Шуренок:
— Онопрієнка я оглядала лише один раз і тому не можу наполягати
на поставленому тоді попередньому діагнозі. Але пригадуючи сьогодні коротку
зустріч із ним, його міміку, манеру поведінки, позу, в якій пацієнт сидів
на ліжку, можу припустити: діагноз на той час був поставлений вірно. Тим
більше, що тоді в Анатолія не було необхідності симулювати хворобу. Він
поводився абсолютно природно й адекватно реагував на лікування нейролептичними
препаратами. Організм здорової людини сприймає подібні ін’єкції абсолютно
інакше. На місці експертів я б не стала так категорично заявляти, що пацієнт
не страждає навіть на тимчасові психічні розлади.
Спостерігаючи за телевізійними репортажами про Онопрієнка,
я як психіатр не можу зрозуміти, чому судово-експертна комісія ігнорує
його розповіді про «голоси», космічні тарілки та інопланетян, адже ці заяви
завжди розцінювалися в світовій психіатричній практиці як симптоми шизофренії.
Не звертають уваги експерти й на його власну мотивацію злочинів: «Я убив
дітей, щоб вони не залишалися сиротами». Я так само здивована тим, що експертиза
проводилася не стаціонарно, а в амбулаторних умовах і на безпосереднє спостереження
за пацієнтом було витрачено лише 28 годин. Тоді як, згідно із законодавством,
пацієнт повинен був перебувати під постійним медичним контролем місяць.
Викликає здивування й те, що експерти не запросили для консультації жодного
з лікарів, які працювали з Онопрієнком 1994 року. Комісія навіть не проаналізувала
проведене нами обстеження».
Така дивна поведінка судово-психіатричної комісії може
стати зрозумілою, якщо брати до уваги той факт, що сьогодні в Україні всі
психіатричні клініки, їхні фахівці, а також судові експерти підпорядковані
одному відомству — Міністерству охорони здоров’я. На практиці членів судово-психіатричної
комісії визначають не судові та слідчі органи, як це записано в Кримінально-процесуальному
кодексі, а Міністерство охорони здоров’я.
Відповідальний секретар Асоціації психіатрів України Семен
Глузман, сказав кореспонденту «Дня»: «Оскільки всі відомості про психіатрів,
які мають статус судового експерта, акумульовано в Міністерстві охорони
здоров’я, при виникненні необхідності проведення експертизи судові органи
змушені прийняти зроблений Міністерством охорони здоров’я вибір експертів.
Подібна «монополія», природно, призводить до використання судової психіатрії
в особистих цілях і розвитку корупції».
Тим часом, у багатьох країнах світу судові органи можуть
вільно вибирати експертів і за бажанням давати їм відвід. Для того, щоб
ввести подібну практику в нас, необхідно, на мій погляд, створити при незалежній
інстанції, наприклад Міністерстві юстиції, службу, де зберігатимуться відомості
про всіх судових психіатрів країни».
На жаль, сьогодні в Україні судових психіатрів не так уже
й багато, та й сама система підготовки судових фахівців, за словами С.
Глузмана, залишає бажати кращого. Часто лікарі проходять тестування і здають
екзамени лише формально, тому Асоціація психіатрів України за згодою Міністерства
охорони здоров’я шукає незалежні матеріальні джерела для створення в нашій
країні альтернативної школи судових психіатрів. Поки це лише проект, але,
можливо, пройде декілька років, і в Україні з’являться нові судові психіатри.
Владі стане набагато складніше маніпулювати долями і спекулювати на людській
біді.
