Зараз у Києві проходить міжнародна конференція «Освіта та сім’я у посткомуністичних суспільствах», зорганізована цілим рядом організацій — Києво-Печерською лаврою, Київською духовною Академією (УПЦ МП), Університетом «Києво-Могилянська Академія», об’єднанням «Витоки» та ін. У конференції беруть участь як світські, так і духовні діячі, пов’язані з освітою, — викладачі парафіяльних шкіл, вчені університетів та педінститутів, вище духовенство УПЦ МП, іноземні дипломати. Для обговорення вельми актуальної для пострадянського простору (та й не тільки) проблеми до Києва з’їхалися відомі вчені з інших країн — Росії, Білорусі, Франції, Італії. Значний інтерес присутніх — студентів духовної академії, викладачів вузів, вчених, журналістів — викликали доповіді академіка Сергія Аверинцева (Москва), єпископа Полтавського і Кременчуцького Филипа (УПЦ МП), професора Микити Струве (Париж, Сорбонна) та ін. Відкрив конференцію та вітав присутніх у древніх стінах Лаври предстоятель УПЦ МП митрополит Володимир.
Конференція зараз продовжується, ще не всі теми обговорені і не всі заявлені доповідачі виступили. Тому поділитися з читачем можна тільки попередніми враженнями. Ще раз підкреслимо, що актуальність теми конференції неможливо перебільшити, бо суспільство сьогодні не готове до християнського просвітництва з усіх можливих боків — відсутня загальна наукова парадигма, бракує викладачів з належною богословською і педагогічною освітою, не існує загальноприйнятих програм, підручників, не згадуючи вже про відповідну дидактичну та методичну літературу. Варто згадати також відсутність того, що в школі називають «читанками» — ретельно відібраних для учнів різного віку біблейських текстів. Загалом, система мирянської православної освіти досі нагадує стихійний лікнеп 20-х років, хоча перед нею стоять зараз значно більш складні завдання. На конференції було висловлено чимало мудрих і цікавих думок, але до методики, до методів справа так і не дійшла. І тому думаю, що присутні духовні та світські викладачі парафіяльних або загальноосвітніх шкіл, перед якими постійно стоїть питання не тільки «Що?», а й «Як?», не отримали на них відповіді. Ще одною особливістю конференції, яка проходила в столиці України, було те, що там не можна було почути — принаймні в перші дні — жодного українського слова. Це при тому, що більшість закордонних гостей були слов’янами і славістами з Росії й Білорусі і, безумовно, не мали б труднощів у сприянні такої близької («діалект російської», як впевнені декотрі) української мови. Ми з охотою слухали б також доповіді білоруською мовою. У залі ж була створена повна ілюзія того, що високе товариство зібралося десь в Росії, скажімо, у стінах Троїцько-Сергієвської лаври, а не на берегах Дніпра, на батьківщині Тараса Шевченка. Тому не дивно, що не було обговорення (і не заявлено в програмі конференції) такого важливого для нас і складного питання, як українські переклади церковної літератури для шкіл.
Поспішаючи вчасно поінформувати читача ще до підсумкових висновків, наводимо кілька вельми глибоких і цікавих думок із виступів двох учасників конференції — академіка Аверинцева і єпископа Филипа.
Сергій АВЕРИНЦЕВ:
— Сьогодні ми спостерігаємо безпрецедентне зіткнення так званої поп-культури і культури, напрацьованої людством протягом багатьох віків… Це можна назвати також відкотом від культури… У наш час, начебто, вже нічого не передається батьками дітям і нічого не сприймається від батьків.
Ми не можемо повертатися до віри, як наче нічого не трапилося, як наче не було масового відступництва від віри (після революції). Звичайно, були тисячі, десятки тисяч мучеників за віру, але кількість відступників рахувалася мільйонами. Відречення від Бога робилися з надзвичайною легкістю: «Як всі, так і я!» Що сталося з «народом-богоносцем» (по Достоєвському)?
Ні скепсис, ні легковір’я не мають кордонів… Зараз люди кидаються на будь-які запропоновані їм доктрини. Як сказав Честерфілд, «той, хто не вірить ні в що, готовий повірити у все, що завгодно».
Синтаксис православної віри вельми складний; але сьогодні він спрощується, чого не повинно бути. Майже вийшли з ужитку такі слова, як «але», такі орфографічні знаки, як «;» (за «;» звичайно йде уточнення). Залишається голий імператив.
Навчаючи віри, треба вміти вирізняти самому і вчити вирізняти своїх учнів Святе Передання від, скажімо, старовинних народних церковних обрядів. І не нав’язувати мирянам необов’язкову обрядовість — вони мають знати різницю між обрядом, хоча й старовинним, і Святим Євангелієм або Символом віри. Треба вміти вживати зворот «Є така старовинна розповідь…» або «Наші предки вірили, що…».
Єпископ Полтавський і Кременчуцький ФИЛИП:
— Ми звикли ідеалізувати старовину, ідеалізувати «Русь православну» і дореволюційне духовне виховання. Між тим саме дореволюційна школа виховала богоборців — «героїв» 1917 і подальших років. Деякі люди так само ідеалізують радянську школу, радянське виховання, його високі ідеали. А чи не з радянської школи вийшли «нові» росіяни та українці, безпринципні політики та бізнесмени?
Чимало людей, які прийшли до Церкви в 90-ті роки, так і не знайшли в ній Бога і подалися деінде — така у нас церковна школа. Справа, зокрема, у співвідношенні зовнішнього і внутрішнього виховання — сьогодні головний акцент робиться на обрядовій стороні, на зовнішніх правилах поведінки віруючого. Поширена концепція «легкодоступного православ’я», а виховання душі залишається нібито в стороні.
Головне у православному вихованні — глибока духовність і віра вихователя.
