Було це у Дніпропетровську, ще тоді, коли ця назва нагадувала за звучанням тракторний вихлоп, а не автоматну чергу. Так сталося, що примха долі, — яка, втім, була на той час частиною моїх власних примх, — закинула мене на роботу у вельми дивне місце: райком комсомолу. Заради точності слід згадати також райком партії і райвиконком. Усі установи містилися під одним дахом. Делікатність ситуації полягала в тому, що працював я там переважно вночі. Сторожем. Ця робота була ланкою в досить пістрявому ланцюжку мого досвіду нічного вартування, що включав такі прикметні об’єкти, як міська лазня; ресторан; готель; взуттєва фабрика; склад тієї ж фабрики (тут мені асистували три здоровезнi й дурнуватi собаки, одну з яких звали Аза-зараза); лікарня; збройова кімната ДОСААФ; дім-музей академіка Яворницького; фармацевтична фабрика.
Здається, нічого не забув.
Райком являв собою типово номенклатурну споруду — бетонна двоповерхова коробка з великим вестибулем, високими стелями, довжелезними коридорами і силою-силенною кабінетів з поважними табличками. В задньому дворі був гараж з неодмінними чорними машинами «Волгами», а фасадом будівля виходила на чудовий старий парк, що спускався просто до Дніпра. Збоку на вулиці до будинку ще ліпилася монументальна дошка пошани. Одним словом, все як годиться.
Я приходив через два вечори на третій, сідав за стіл з телефоном і лампою зліва від входу. Коли всі розходилися, замикав двері, і вся ніч була моєю — в межах службових обов’язкiв, звичайно. Обов’язки нехитрі — інколи проходити коридорам, дивитись, чи все в порядку. Та що там могло бути не в порядку? Втім, одна з таких прогулянок принесла мені досить суперечливе відкриття. І ось тут треба зробити ще глибший відступ у історію.
Було це ще тоді, коли Дніпропетровськ асоціювався з Брежнєвим і тільки з ним. Майбутній сторож, зовсім юний і нерозважливий, втрапив у халепу: проголосив себе дуже неформальним хлопцем — «панком». Хто такі панки, ані я, ані жоден iз моїх товаришів не знали, але ми вважали, що це надзвичайно круто. Вищі інстанції нашу думку не поділяли і, щойно одного напівтрупа змінив інший, якийсь Андропов, взялися за нас усерйоз. Особливо запам’ятався передостанній день, 30 грудня того буремного року: мене викликали на збори інститутського комітету комсомолу, вилаяли по повній програмі й вирішили «клопотати» (саме таке формулюваннячко) перед ректоратом про моє виключення з інституту. Особливо лютував секретар того комітету. Саме його голос став вирішальним. Прізвище у нього було таке, що навіть у страшному сні не забудеш: Туп… Дуб… Дубей.
Звичайно, «клопотання» задовольнили, і ваш покірний слуга вилетів не тільки з інституту, а й з України, приземлившись аж у Казахстані, звідкіля повернувся за два роки.
Кмітливий читач уже здогадався, що кабінет першого секретаря райкому комсомолу займав саме цей… Ту… Дубей.
Тоді, втім, я не надав цьому особливої уваги.
Однієї моєї робочої ночі щось примусило мене підняти погляд. Від побаченого стало зле: під стелею, в абсолютній тиші, носився справжній живий кажан.
Я схопив куртку, і, розгорнувши її як простирадло, почав ганяти за незваним гостем по темних, інфернальних коридорах.
Нарешті я зловив бестію і, відкривши двері, витрусив куртку.
Уффф…
Зайняв своє звичне місце. Замріяно подивився вгору…
Бісове створіння звужувало кола над моєю головою.
Цього разу полювання було не на життя, а на смерть. Я загнав звiра у глухий кут, підстрибував і вимахував своєю ненадійною зброєю. І таки вхопив і викинув кляту тварюку.
Решта ночі пройшла спокійно.
Скоро з роботи мене вигнали — за надто неофіційний зовнішній вигляд. Казахстанська муштра минулася марно.
Ну а десь через три роки СРСР разом із комсомолом та іншою гидотою спочив навіки.
Про Дубея я більше нічого не чув. І недарма.
Бо здається мені — ба більше, я просто впевнений — що тим кажаном був саме він.
І, оскільки йому не вдалося повернутися в кабінет до світанку, так він і лишився довіку в крилатій подобі.
Мабуть, і досі кружляє над парком, з невимовним розпачем позираючи на такий близький — і недосяжний — будинок з чепурним газоном перед входом…
