Слово честі, не знаю, що робити. Що писати в цю колонку сьогодні. Тут і зараз. Адже треба щось таке контроверсійне, про якусь суспільно значущу проблему, і щоб з мораллю наприкінці, правильно? А які ж тут проблеми можуть бути, якщо травень вже налагодився безповоротно? А мій кіт остаточно відмінив холоди, припинивши згортатися калачиком? Коли зацвіли бузок і каштан, і час вже їхати в новий Ботсад, пірнати в те бузкове безумство? Коли цілий день в моєму дворі на Оболоні із цвіріньканням кружляють стрижi, мало не залітаючи у вікна, а сусідка з першого поверху по-материнськи лагідно називає мене «Дімочка»? Коли на балконі завелася м’яка канапа, та ще й з подушкою і старим червоним пледом? Коли неподалік, в парку на березі Дніпра, просто-таки надриваються солов’ї?
Ну добре, ось. Про проблему.
Виходжу з 16-ї маршрутки біля Майдану. Чимчикую до метра, заглиблений у свій внутрішній світ. Навперейми кидається юна особа з приблизно ось такою фразою:
— Молодий чоловік, чнзндтсвастрптьгрин?
— ?!!
— Ну, молодий чоловіче, чи знайдеться увстрпдтстсть?
— Будь ласка, благаю! Відмотайте плівку, зменште швидкість, ще раз, по складах і зрозуміло!!!
— Молодий чоловіче, чи не знайдеться у вас три п’ятдесят?..
Внутрішній світ наказав довго жити. Натомість зовнішній остаточно набув форми звичайного дівчиська з тих, що кожного вечора товчуться на Майдані. Волосся в хвіст, джинсовий костюмчик, наплечник, округле трохи дитяче обличчя з незборимо веселим виразом. Прустівським струмком по пам’яті потекли картинки — той же Майдан, або не Майдан, а трохи вище, ріг Володимирської і Великої Житомирської, той же травень, але 15 (16? 17?) років тому, трохи інші дівчата, і я з ними патлатий, вічна байка «звиняйте, я студент, прієхать маленький естонскій город Тарту, не найдьотся лі у вас...» П’ятдесят карбованців за пару годин можна було назбирати! Ну і молодь пішла... Де ж той артистизм, де красномовність, за що боролись?! Ех... Лізу в кишеню. Дівча, посміхаючись ще ширше, вносить досить несподівану пропозицію:
— А не желаєте усугубіть?
Тільки зараз помічаю, наскільки вона п’яненька.
— Не можу. Я щойно від дантиста. Не можна ані пити, ані їсти. Старий вже, зубів нема...
— Та то нічого! Я теж стара. Мені вже 22 роки, ось! А вам скільки?
— 42, бачиш... В батьки тобі годжуся. Ось, тримай. Рівно три п’ятдесят.
— Дякую! — щиро радіє вона.
— Пила б ти менше... — хочу сказати наостанок, але її вже і слід прохолов.
Я зітхаю, знизую плечима і чвалаю далі.
В голові чомусь крутиться наївне до запаморочення:
«Застопишь «Колхиду» у города Нарвы,
Не доезжая до Кохтла-Ярве,
Смотри на карту, взгляни на карту:
Ты едешь в Тарту».
В метрі, як завжди, багатолюдно.
