Росія офіційно висунула на здобуття «Оскара» фільм Карена Шахназарова (режисер, співпродюсер і співавтор сценарію) «Білий тигр». Власне, треба було б назвати «Білий «Тигр», оскільки йдеться не про велику кицьку, а про німецький танк Pz-VI, або ж, якщо повністю, Panzerkampfwagen VI «Tiger I» Ausf, проте з якогось дива всюди фігурує саме «котяча» назва.
Оскільки ж російський претендент на «Оскара» неминуче з’явиться на телеканалах України (цікаво, чи покажуть вони наш фільм, висунутий на цю ж премію — «ТойЩоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка?), то варто вже зараз почати розмову про нього. Тим більше, що в Інтернеті доступний не тільки трейлер стрічки, а й фільм у повному обсязі.
Згідно з авторським задумом, фільм мав збагатити наше уявлення про війну, оскільки сучасному кінематографові не вистачає правди про неї. Стрічка, за словами самого Шахразарова, є «даниною пам’яті моєму батькові, його бойовим товаришам і всім ветеранам, котрі хоробро воювали і виграли цю страшну війну». Благородна мета, нічого не скажеш. Але для її реалізації задіяні були такі засоби, що вийшла типова туфта, хоча й майстерно знята.
Парадокс? Не більший і не менший, ніж уся кінематографічна діяльність Карена Шахназарова, сина високопоставленого партноменклатурника, вихідця з карабаського князівського роду Мелік-Шахназарянів, наближеного до Брежнєва, Андропова й Горбачова, борця спершу з клятою буржуазною ідеологією, а потім — проти ворогів перебудови, а на додачу ще й письменника-фантаста (псевдонім «Георгій Шах»); за всіх талантів Карена Георгійовича дуже сумнівно, щоб його кінематографічна кар’єра склалася на перших етапах так успішно, і йому без «даху» в особі батька дали можливість бавити публіку такими «вселюдськими сюжетами», як у фільмах «Ми з джазу» та «Зимовий вечір у Гаграх». Зате сьогодні Карен Шахназаров повністю ідеологічно правильний представник російської еліти — він зняв фільм «П’ятиденна війна. Шипи революції троянд» у якнайкращій стилістиці агітпропу Геббельса — Жданова та став членом московського штабу Путіна на виборах 2012 року. У стилістиці «Росії, яка встає з колін» (куди її поставили самі-розумієте-хто) зроблено й «Білий тигр».
А чому туфта, за яку має бути соромно талановитому митцю? Спробую пояснити. Тим більше, що цей фільм певною мірою зачіпає й нас — у ньому фігурує 1-а гвардійська танкова армія, де служить головний герой, показаний і командарм Катуков, а 1944 року ця армія воювала на українських землях.
Справа не в елементах містики (власне, не елементах, а наскрізних містичних лініях), якими сповнений фільм. Подій на межі містики в реальній історії вистачає. От, скажімо, коли 1938 року засудженого за «контрреволюційну діяльність» у формі будівництва ракет Сергія Корольова відправили на Колиму, він, за всіма канонами сталінської системи, мав загинути там у першу ж зиму. Проте сталося кілька незбагненних див. По-перше, надійшло розпорядження з Москви — завдяки клопотам знаної льотчиці Валентини Гризодубової справа Корольова мала бути переглянута, для чого його терміново викликали до столиці. Машина, на якій його відправили з віддаленої копальні до Магадана, зламалася, — і Корольов пішов пішки, крізь сніг та хуртовину. Шансів дійти практично не було. Але... На засніженій трасі, що вела до Магадана, виснажений з/к Корольов знайшов цілу (!) і свіжу, незамерзлу (!) хлібину, яка допомогла йому вижити в дорозі. Та він усе ж спізнився на останнє перед закриттям навігації судно, яке мало його везти у Владивосток, — і звалився в гарячці в табірному шпиталі. А судно це тим часом затонуло під час шторму, ніхто не врятувався... Ще більше незбагненного може бути на війні. Але ж усе інше, якщо йдеться не про вигадану, а про реальну армію, про історичних персонажів і про ту бойову техніку, що справді тоді існувала, має бути достеменно точним і вивіреним. Інакше-бо вийде, що над бойовиськами середини Другої світової ширяють армади реактивних літаків, а на Берлін та Дрезден американці скидають ядерні бомби. Чи те, що викликає нестримний регіт у комп’ютерно грамотної молоді при перегляді фільмів Юрія Озерова, коли батальне дійство на екрані розгортається 1941 року, а в бій ідуть німецькі танки зразка 1943 року; чи коли танки Pz-ІV ранніх модифікацій (маса 20 тонн) звуться «важкими»...
«Білий тигр» у цьому плані куди гірший за епопею Озерова. Як говориться в анотації стрічки, «не отступая от документальных фактов и обращаясь к историческим персонажам (Жуков, Гитлер, Кейтель), режиссер в то же время добавляет в повествование элементы мистики, обогащает наше понимание войны как извечной борьбы Добра и Зла». Насправді ж із фактами автор фільму поводиться так, наче їх нема, не було й бути не може, водночас явно претендуючи на відтворення всіх, навіть щонайменших, деталей фронтового побуту та бойової практики.
Прискіпливі глядачі вже відзначили, що наприкінці фільму полковник Федотов носить на грудях самотній орден Слави I ступеня, яким за статутом нагороджувався тільки рядовий і сержантський склад, а також молодші лейтенанти у ВПС. Орденами цими нагороджували в порядку зростання — спершу третього ступеня, потім — другого, і лише потім — першого. На початку фільму Федотов — майор, отже, орден Слави будь-якого ступеня — не його... Порушено й правила носіння орденів на правій стороні мундира, де ордена навішені задом наперед: орден Червоної Зірки розташований першим, посередині — орден Вітчизняної війни II ступеня, а останнім — орден Вітчизняної війни I ступеня. На полковникові — парадно-вихідний кітель зразка 1943 року з погонами від повсякденної амуніції, підперезаний офіцерським ременем, що було грубим порушенням стройового статуту. Це все виглядає приблизно так, наче персонажа фільму з міського життя кінця ХХ століття вдягли в перуку й жабо і поставили на посаду «кучера трамваю».
Та це дрібниці (хоча дехто вважає, що йдеться про неприкриту зневагу до ветеранів війни) у порівнянні з більш вагомим нехтуванням фактами — тими, які зараз відомі мільйонам людей, в тому числі й молоді, котра грає у Worlds of Tanks, де даються достатньо правдиві дані про бойові машини доби Другої світової війни, й не тільки тієї доби.
Отож: якщо винести містичність «Білого тигру» за дужки, то обрати 1944 року для дуельного протистояння з ним Т-34-85 — навіть з посиленими двигуном і бронюванням — навряд чи могли. Якщо цей танк сприймали як одиничний, експериментальний, то противником йому обрали б найновіший середній танк Т-44 — на той час його вже поставили на конвеєр, але на фронт не посилали — у варіанті зі 122-мм гарматою або ІС-2, важкий танк, який справді мав цілу купу переваг над «Тигром» і теж 122-мм гармату. Можна не сумніватися, що маршал Жуков домігся би всього, чого хотів. Ось чим був у бою проти «Тигрів» ІС-2 (згадує Олександр Фадін, 1944 року — лейтенант, командир взводу Т-34-76): «Стояли мы в капонирах, вырытых на склоне виноградника. В километре перед нами располагался монастырь. Вдруг из-за каменной стены ограды выползает «Тигр». Остановился. За ним еще один, потом еще. Выползло их десять штук. Ну, думаем, — хана, достанут они нас. У страха-то глаза всегда велики. Откуда ни возьмись, идут два наших ИС-2. Я их в первый раз увидел. Поравнялись с нами, встали. Два «Тигра» отделяются и выходят чуть вперед, вроде как на дуэль. Наши упредили их с выстрелом и снесли обоим башни. А оставшиеся — раз, раз и за стену».
Тим більше, що справжній ІС-2 у розпорядженні автора фільму був: він грав роль «Білого тигра» — ясна річ, добряче «загримований». Цікаво, що для фільму самарською студією «Рондо-С» було створено діючий макет танка «Тигр», оснащений дизельним двигуном від військового тягача, який дозволяє йому рухатись зі швидкістю 38 км/год (так само, як і оригінал), та гарматою з пристосуванням для імітації пострілу. Однак сталося так, що цей «Тигр» у фільмі участі не брав. Але причини цього — це вже інша історія...
Але навіть якби був обраний Т-34-85, то того цирку, який нам показують у фільмі, бути не могло тому, що не могло бути. Ось формується екіпаж супертанка — і нам розказують про унікального старшину, який заряджає танкову гармату за 15 секунд. Якби це була 122-мм гармата, то йшлося б про добрі показники. А тут... п’ять-шість пострілів на хвилину були цілком реальними для Т-34-85, тим більше, що на цього старшину не впливали порохові гази... Так, пересічні танкісти робили два-три постріли на хвилину, але ж ідеться про екіпаж, який для полювання за «Білим тигром» сформовано з найкращих танкістів 1-ї гвардійської танкової армії генерала Катукова (він теж фігурує на екрані)! І не міг Катуков дати команду — для перевірки бойових якостей екіпажу — «знищити сарай фугасом». Командарм мусить знати, що немає у 85-мм гармати фугасних снарядів, є тільки осколочні гранати...
А ще командир танка не може бути одночасно й механіком-водієм. Останньому дуже погано видно поле бою, він не здатен зорієнтуватися у всьому сам і належним чином зорієнтувати екіпаж. Хіба що в нього феноменальні екстрасенсорні здібності. Натяк на це у фільмі є, але слід було тупо й прямо проговорити це в камеру — мовляв, Іван Найдьонов бачить поле бою не через оглядову щілину, а за допомогою своїх суперчуттів. Неначе Вольф Мессинг (до речі, а чому цей історичний персонаж відсутній у фільмі? Жуков обов’язково викликав би його для з’ясування обставин із появою неймовірного німецького танка за допомогою парапсихології).
Наступна нісенітниця: супертанк молодшого лейтенанта Найдьонова б’є по «Білому тигру» бронебійним снарядом. Цим снарядом можна було, звісно, знести башту Pz-ІV, а от для «Тигра» мали бути заготовлені підкаліберні снаряди, які могли пробити значно товстішу броню.
І, нарешті, а де авіація над полем бою? Де уславлені «штурмовики» з їхніми реактивними снарядами і кумулятивними бомбами? Їх можна було піднімати з аеродромів «підскоку» або націлювати з положення «чергування в повітрі», бо ж 1944 року радянська авіація вже на рівних воювала з Люфтваффе, тож під прикриттям винищувачів Іли могли «посмикати хвіст» «Білому тигрові». Але, схоже, про використання авіації проти танків автор фільму не знав...
Не може режисер «колупатися у своєму носі» й витягувати звідти те, що сам же зве «історичними фактами». Можна заповнювати фактографічні лакуни вигаданими персонажами і подіями, можна вводити створених тобою героїв у тканину минулого (але ж тільки до певного рівня, бо інакше вийде фентезі); можна робити певні припущення, але не занурюватися в царство ідіотизму. А таке занурення маємо перед очима, зокрема, коли майор Федотов веде мову, що це, мовляв, усе за Дарвіним, живі істоти пристосовуються до нових умов існування, тому Іван Найдьонов з його супервідчуттями (здатністю до контакту із «танковим богом», що їде небом у золотому Т-34, та вмінням спілкуватися з танками і одержувати від них інформацію) — це закономірний наслідок еволюції. Агов, та це ж теорія не Дарвіна, а Ламарка! Ба, це навіть щось суголосне повоєнній уже маячні «народного академіка» Лисенка...
А тепер — насамкінець — про завершальний монолог фільму. Не одразу розумієш, що це — монолог самого Гітлера про те, що, мовляв, Німеччина здійснила потаємні мрії всіх європейських обивателів. По-перше, буцімто європейці не любили євреїв; по-друге, вони все життя боялися Росію. Гітлер же поставив на меті вирішити обидві ці проблеми, раз і назавжди. І знову кажеш: «Ой!»... Навряд чи міг би Гітлер, який знав безліч фактів симпатії до євреїв та їхнього порятунку (скажімо, союзна Німеччині Фінляндія навідріз відмовилася запровадити які б то не було санкції проти місцевих євреїв), сказати щось подібне до приписаного йому у фільмі. По-друге, наприкінці 1943 року росіяни — вслід за українцями — були визнані арійським народом. Що дозволило формувати з їхнього числа з’єднання Waffen SS і навіть дещо пом’якшило режим у таборах військовополонених. Чи потрібні коментарі?
...Проте найсмішнішим у цьому є те, що «Оскара» фільм Шахназарова може одержати. Адже в Америці вистачає кінематографістів, котрі, скажімо так, дуже вільно поводяться зі світовою історією (хоча вистачає й протилежних прикладів); по-друге, в кінематографічному світі повно публіки дуже своєрідних лівих поглядів, для яких СРСР досі є взірцем усіх чеснот. Але ж ми — не американці, ми маємо зовсім інший історичний досвід...
Звісна річ, нацистські танки — це зло, й головний герой фільму має рацію — допоки десь існують утілення такого зла (як-от «Білий Тигр») — доти існує небезпека війни й інших жахіть. Та як же тоді бути з радянськими та російськими танками, які не раз придушували народні виступи та здійснювали акти агресії проти інших країн?
