Початок 2005 року збігся з початком нового політичного періоду в Україні. Такі збіги — зручна нагода для узагальнення підсумків минулого року й осмислення перспектив.
У політичному лексиконі впевнено закріпився термін «нова влада», а в суспільній свідомості — очікування змін на краще, старанно підтримувані лідерами «оранжевих», які запевняють, що «нова влада» докорінно відрізнятиметься від «старої». Заяви ці багатообіцяючі, і в них хочеться вірити.
Тим часом відповідь на запитання, що таке «нова влада», залишається предметом різних припущень і версій. Із цього погляду корисною буде спроба з’ясувати, який зміст вкладається в це поняття, щоб надалі не було ні розчарування від нездійснених надій, ні запаморочення від уявних успіхів.
МАЙДАН: ПЕРЕВОРОТ ЧИ РЕВОЛЮЦІЯ?
Які ж причини того, що сталося, які сформували надзвичайно високу планку вимог нової влади?
Існують дві версії причин драматичних грудневих подій, які умовно можна назвати «конспіративною» та «громадянською».
Прихильники першої версії стверджують, що Майдан — це результат реалізації технологій Заходу, спрямованих на дестабілізацію колишнього політичного режиму та втягування України в систему своїх геостратегічних інтересів. Ця версія іменується «конспіративною», тим самим наголошується, що, крім відкрито декларованих цілей сприяння демократії, Захід переслідував певні таємні цілі. Для прихильників цієї версії феномен Майдану, під яким мається на увазі не стільки назва площі в Києві, скільки демонстрація духу неприйняття влади, — не що інше як «оранжевий переворот», а «нова влада» нелегітимна.
«Конспіративна» версія відповідає стереотипам мислення посттоталітарного суспільства, для якого джерело «оксамитових» революцій слід шукати в підступах Заходу, що реалізує свої інтереси з допомогою спеціальних технологій. Для підтвердження часто посилаються на книжку Джина Шарпа «Від диктатури до демократії», що претендує на роль інструкції ненасильницького опору.
Прихильники «громадянської» версії стверджують, що Майдан став результатом консолідації та самоорганізації людей, які усвідомили необхідність захисту своїх громадянських прав. Згідно з їхньою думкою, «оранжева революція» свідчить про становлення громадянського суспільства та демократії в Україні. Симпатики цієї версії стверджують, що причини революції треба шукати не в таємних підступах Заходу, а в корумпованості й неефективності старого режиму, а фальсифікація виборів стала лише каталізатором суспільного протесту.
Прихильники цієї версії переконані, що Україна, поставивши демократичний дослід опору владі, здійснила прорив у суспільному розвитку. На цій романтичній переконаності грунтується безапеляційність вождів Майдану, які стверджують, що Україна опинилася на порозі створення нової влади та нового витка історичного розвитку.
Переворот або громадянський протест — ось діапазон непростих дискусій щодо причин «оранжевих подій».
Навряд чи розумінню того, що сталось, сприяє ця чорно-біла палітра. Як підказує досвід, подібна категоричність в інтерпретації складних політичних явищ найчастіше контрпродуктивна, бо сприяє формуванню неадекватних перспектив політичного процесу.
Як обговорення пропонуємо таку версію: «оранжеві події» не є переворотом, як і відсутні підстави стверджувати, що це була революція. Феномен Майдану містить деякі елементи «конспіративних» технологій, але зводити все лише до них — означає навмисно не помічати очевидні соціальні й економічні причини, що призвели до його виникнення. З іншого боку, доводиться стверджувати, що жодної революції не було. Майдан лише в тій мірі можна вважати революцією, у якій його хочуть бачити такою безпосередні учасники подій.
Викладімо обставини, що примушують зробити такий, на перший погляд, суперечливий висновок.
Адепти «конспіративної» версії намагаються звести Майдан до технологічного проекту чималою мірою тому, що їхнє мислення спочатку налаштоване на пошук відповіді — «хто за цим стоїть». Цей тип мислення характерний для посттоталітарного суспільства, що освоює ринкові моделі поведінки, коли суспільні відносини оцінюються через призму механізму купівлі-продажу. Пригадаймо, як свого часу були популярні версії пояснення невдач горбачовської перебудови підступами агентів американського ЦРУ. Згідно з цією логікою мислення, Майдан виник тому, що «хтось за це заплатив».
На користь прихильників «конспіративної» версії свідчать ті факти, що справді в Україні активно діяли представники так званого «ненасильницького опору». Оцінки лідерів української «Пори» та близьких до неї організацій досить широко представлені в інформаційному просторі. Слід віддати належне — їхні технології мали вражаючий успіх.
Не заперечуючи факту присутності носіїв технології «ненасильницького опору», утім, залишаємо відкритим питання можливості з допомогою нехитрих технологічних прийомів змінити суспільство. Претензії технологізму на управління суспільними процесами загальновідомі, але ці претензії багато в чому спірні. У політичній науці є чимало досліджень, що вказують на обмеженість технологізму. У цьому плані випадок України не унікальний. Погодитися з «конспіративною» версією — означає визнати за кимсь право авторства на креатив Майдану. Але кожен, хто цими днями був учасником Майдану, впевнений, що такі наполягання, хоч від кого б вони виходили, позбавлені підстав.
Очевидна розгубленість у діях вождів «оранжевих» у багатьох ситуаціях також є підтвердженням того, що Майдан не є реалізацією конспіративної технології.
Нарешті, не треба забувати, що поява Майдану багато в чому стала відповіддю на специфічні технології прихильників Віктора Януковича, які не відрізнялися ні прозорістю, ні коректністю в частині моралі.
З цього погляду виправдана гіпотеза, що феномен Майдану органічний для будь-якої політичної кризи. Ризикнемо стверджувати, що для організації Майдану зовсім не треба було вивчати згадувану книжку Шарпа, — досить було пригадати історію початку ХХ століття. За бажання можна знайти безліч технологічних, символічних та естетичних паралелей із жовтневими подіями 1917 року. Те, що менеджери «оранжевих подій» у своїх публічних оцінках іменують «горизонтальними комунікаціями», більшовики називали старомодним поняттям «розпропагувати».
Використовуваний «оранжевими» модерновий прийом «мережевого принципу організації» в ті часи також застосовували, наприклад, під час організації робочих гуртків із вивчення марксизму. У 2004 році в Києві були оранжеві стрічки, в 1917-му в Петрограді більшовицькі комісари пов’язували на себе червоні. Тоді був конфлікт «червоних» і «білих», тепер — «оранжевих» і «біло-блакитних». Із тим колоритним фактом, що з салонів шестисотих «мерседесів» роздавали бутерброди мешканцям київського Майдану, також проглядається паралель. Пригадаймо перипетії героїв «Ходіння по муках» і «Днів Турбіних».
Як бачимо, логіка історії є константою, змінюються лише форми. Тож багато російських політологів і політиків зводять наклеп на Київ і Тбілісі, побоюючись експорту конспіративних технологій смути до Росії. Щосили лаючи західні фонди та американських філантропів-мільярдерів, вони явно б’ють повз ціль. Досить із дещо іншого погляду вивчити експонати музею Жовтневої революції в Пітері, щоб дійти висновку, що немає нічого нового під Місяцем.
Отже, сумнівне твердження, що Майдан є виключно результатом конспіративних технологій.
Але також виглядає спірною версія, що Майдан є революцією. Чому? Революція вимагає ідеології та програми щодо її реалізації. Нарешті, революція потребує організаційно структурованих носіїв її ідеології — партій і громадських рухів.
Нічого подібного за весь період існування Майдану не було. Коаліція «Сила народу» є симбіозом різних партій, ідеологія яких відома хіба що вузькому колу політологів. Чим відрізнялися виборчі програми В. Ющенка та В. Януковича також під силу розібратися аж ніяк не кожному. Майдан вітав і О. Мороза, який є, якщо виходити з суворих вимог політичної науки, прямим опонентом обох кандидатів.
Ознакою, скажімо так, нереволюційності Майдану є відсутність політичних вимог. Майдан вимагав справедливості та захисту конституційних прав, а це ніяк не можна назвати революційними вимогами.
Доводиться робити висновок, що події після 21 листопада було б точніше назвати системним політичним конфліктом, який завдяки консолідованим зусиллям вдалося ліквідувати.
Тому є підстави погодитися зі скептиками, які стверджують, що насправді жодного народження політичної нації, громадянського суспільства і тому подібного на Майдані не сталося. Термін «революція», який полюбили учасники «оранжевих подій», означає швидше бажання затвердити нові моральні якості в політичній діяльності та прагнення відгородитися від старого владного режиму. І в цьому прагненні справді полягає творча сила Майдану.
ЩО ТАКЕ «НОВА»
Для відповіді на це запитання належить з’ясувати, в чому полягає негативний зміст «старої влади». Насправді зробити це не просто.
За роки незалежності в Україні сформувалася система управління та певний стиль політичних відносин, і, якщо бути об’єктивним, слід визнати, що ця система в критичні моменти змогла забезпечити мобілізацію ресурсів для нейтралізації негативних наслідків розпаду СРСР і подолання економічної кризи в середині 1990-х, як і економічне зростання. Ця система багато в чому була асоціальна й будувалася на домінуванні олігархії, але також вірне й те, що завдяки конкуренції олігархічних груп ця система не цуралася й деяких демократичних процедур.
Згодом виникла система перестала відповідати потребам суспільного розвитку, що призвело до посилення процесів деградації державних і управлінських відносин. «Стара влада» фактично втратила здатність реалізовувати державну політику. На папері різних рішень, програм і концепцій приймали велику безліч, але жодна з них не реалізовувалася внаслідок бюрократизму, особистих й інституційних конфліктів інтересів чиновників і фінансово-економічних груп.
Поступово інтерес влади обмежився тільки її власними проблемами, а завдання зміни стану справ у життєво важливих сферах — науці, медицині, освіті, економіці — відійшли на периферію її уваги. Недивно, що єдиним масштабним проектом, який останнім часом розробляла влада, виявилася «політреформа», що насправді є спробою ревізії Конституції в частині перерозподілу владних повноважень між центральними органами влади.
Поступово деградувала й сама «політика», компетенція якої звузилася до сфери міжособистісних і групових відносин. Недивно, що в українських ЗМІ відсутній смак до системних проблем. Насамперед усіх цікавлять запитання на зразок «хто за ким стоїть», «хто в кого на утриманні» й інше. У таких умовах робота політичного або економічного аналітика виявляється незапитаною: читаючій публіці цікаві насамперед психоаналітики, біографісти, папарацці, власники «диктофонів під диваном» etc.
У деградації публічної політики треба шукати причини завищених очікувань від нової влади, і пафос її твердження грунтується на моральному засудженні хибної практики колишньої системи управління.
Звідси випливає перша вимога до нової влади — забезпечити державним і управлінським відносинам правову формалізацію й інформаційну прозорість. Державна та політична діяльність повинні позбутися секретності та домінування групових інтересів, що стане першим кроком до подолання корупції.
Наступне принципове запитання, що стоїть перед новою владою, — як розпорядитися адміністративною й управлінською спадщиною.
Переможці отримали розгалужену адміністративну систему, хай і нефункціональну в частині досягнення загальнонаціональних цілей, але цілком зручну для реалізації групових інтересів. Ця система вибудувана так, щоб бути відданою одній людині або одній групі. Без сумніву, що система вже готова продемонструвати лояльність новому господарю. Загальне переконання «оранжевих» — наявний стан справ вимагає кардинальних змін. Але що саме треба міняти — саму систему влади чи людей, які її представляють, — залишається головним для творців української політики. Іншими словами, використати в нинішньому вигляді інститут президентства, відклавши на потім зміни конституційних засад його функціонування, або почати вибудовувати парламентсько-президентську модель із метою не допустити концентрації влади. Запитання непросте, і можна сміливо прогнозувати, що дискусії з цього приводу можуть призвести до напружених відносин у середовищі переможців. Перший сигнал до конфлікту вже прозвучав, коли 61 депутат підтримав звернення до Конституційного Суду щодо відповідності Основному Закону проголосованного 8 грудня законопроекту про зміни до Конституції, відомого під номером 4180.
Утім, вирішувати, яка модель більше пасує українському суспільству — з домінуванням інституту президентства чи парламенту, — це вже проблема політичної відповідальності переможців. Нам важливо поки що зафіксувати, що стосовно цього в їхньому середовищі відсутня одностайність, а без консолідованої впевненості в правильності вибору з цього принципового питання про жодну «нову владу» йтися не може.
Отже, нова влада з політологічного погляду — це швидше метафора, ніж система політико-правових норм, фактично це набір надзвичайно сприятливих історичних можливостей і суб’єктивних сподівань учасників Майдану. Справа ускладнюється тим, що навіть ніде ознайомитися з планами нової влади. Досі заяви ньюсмейкерів коаліції «Сила народу» та передвиборна програма В. Ющенка відповідали передвиборному жанру й ніяк не роз’яснювали, чим нова влада відрізнятиметься від попереднього режиму.
Майдан створив умови, за яких з’явилися можливості становлення громадянського суспільства та нових владних відносин. А ось чи будуть реалізовані ці можливості та чи стануть декларації вождів «оранжевих подій» реальністю — це вже сфера їхньої політичної відповідальності.
Майдан може стати поштовхом до еволюції української держави, якщо дії нової влади забезпечать вищу ефективність державного управління. А може й не стати — якщо такої ефективності не буде досягнуто.
