У нас щодня робляться такі речі, що у всякого іншого народу вони кожного обурили б, а в нас уважаються за звичайні.
З якогось часу я очікую Нового року з почуттям остраху. Ні, я люблю це свято, особливо коли воно має «гоголівський» колорит, коли сипле сніг і пахне ялинкою, коли діти очікують див і подарунків, коли відходить на задній план політика (оскільки ті, хто її вершить, втомившись від трудів «праведних», на якийсь час замовкають, зникнувши з України у краї заморські), коли з кожним листком календаря стає довшим день і в чужих землях наші птахи починають пробувати голоси, готуючись до перельоту додому…
То звідки ж острах, неспокій, внутрішній дискомфорт?
Винен у всьому «камін ХХI століття», як хтось дотепно сказав про телевізор. Я знаю, що його вмикатимуть мільйони; вмикатиму і я, і з усіх каналів добрий десяток днів мені даватимуть зрозуміти, що я живу не в Україні, а в якійсь «Хохландії» чи «Малоросії». У дні Нового року це особливо відчутно. Вітаючи український народ з новорічним святом, Президент Віктор Ющенко висловив сподівання, що наступний рік ознаменується створенням «спільного гуманітарного простору», — але в мене таке враження, що він уже створений. Принаймні в тій частині, яка стосується телепростору. В ньому вже майже нічого не залишилося українського. Ось і зараз, різдвяного вечора, перед тим як сісти за комп’ютер, я «покрутив» кілька каналів, — і знову те ж саме: Шифрін, Пугачова, Петросян… І так усі ці дні: Максим Галкін, Микола Басков, Михайло Задорнов, колишні «кролики», і над усіма ними, у великих дозах, повсюдно, нині і повсякчас — Вєрка Сердючка, прима російської сцени та російського екрану, пасія «українських» телевізійників.
Колись газета «День» цікавилася думкою своїх експертів щодо «феномена Сердючки». Секрет його, зрештою, не такий уже й складний, надто якщо зважити на те, що Андрій Данилко заробляє в основному в Росії. Ще в часи Квітки-Основ’яненка (тобто в 1830-ті) російська публіка любила посміятися (пореготати) над простодушним хохлом, який «собі на умі». Шельма, проноза, він дражнив глядачів у театральних залах отим своїм химерним поєднанням простакуватості й хитрості. Як, наприклад, Шельменко-денщик того ж таки Григорія Квітки- Основ’яненка. Вєрка Сердючка й Шельменко — з одного типологічного ряду. Вона теж «собі на умі», хоча й не в змозі приховати за «вишуканими», екстравагантними, часом шокуючими манерами «селюцьку» неотесаність. Не в змозі приховати? Та Вєрка й не приховує нічого; вона — саме зухвальство; вона бравує своїм суржиком, аляпуватим вбранням, великосвітськими «замашками»; вона самозакохана і самовпевнена. Інколи навіть здається, що Вєрка просто глузує над публікою…
Андрій Данилко експлуатує знайдений образ уже багато років, але публіка поки що не втомилася, і це свідчить, може, не стільки про таланти самого Данилка, скільки про те, що його Вєрка успішно працює на «архетипи» глядача, який ще двісті років тому потішався над простодушно-хитрим хохлом.
Проте з недавнього часу у Вєрки з’явилася «мама». Рано чи пізно це мало статися, адже — згідно з тією ж традицією часів Квітки-Основ’яненка — ще одним улюбленцем публіки був недоумкуватий Стецько (комедія «Сватання на Гончарівці»). Сміятися над недоумкуватістю, пришелепуватістю, загалом, недобре. Зрештою, сміх має очищувальну силу, не те, що регіт. Вєрка Сердючка з її «мамою» розраховують на тих, хто регоче. Тут є певний конфлікт з українською моральною традицією, яка передбачає повагу до матері, але яке Данилкові діло до моральної традиції, та ще української?!
Носіться собі зі своєю святістю, — а наша «мама» буде гавкати разом iз донькою, буде качатися на сцені, вдягнена в «лосини», імітуючи Мадонну; буде всіляко демонструвати свою пришелепуватість, не сумніваючись, що охочих пореготати — вдосталь. Все ще вдосталь. І ще довго буде вдосталь, недаремно ж усі камери майже всіх телеканалів Росії й України, цього химерного «єдиного гуманітарного простору», націлені на незабутню «пару» — Вєрку і її «маму».
Я, звісно, не проти Сердючки; хто хоче — нехай дивиться. Хто хоче, повинен мати право на таке. Але чому мені, глядачеві, не пропонують якихось альтернатив? Чому з українських екранів майже цілковито зникли український гумор, українськомовна пісня? Чому українське витискується на маргіналії, — чи не для того, щоб зробити його в очах обивателя чимось другосортним? І мова не йде про «шароварщину» чи консервування етнографічної традиції. Ні, я кажу про модерний український продукт. Той, який користувався успіхом на рубежі 1980-1990-х. Той, який створюють Олег Скрипка і Святослав Вакарчук, а водночас і інші гурти, яких на екрани не підпускають через те, що «не формат».
Не формат — це коли українське?
Кажуть: конкуруйте і хай виграє якість. Якість? Про неї я щойно якраз і вів мову. Ось ще один зразок тієї «якості», яка вписується у «формат». Анастасія Стоцька, підстрибуючи, без кінця повторює зі сцени три слова: «Я в «Пежо». Спробуйте повторити і ви бодай тричі, побачите, ЩО зазвучить. Стоцькій що — «в пежо-пежо-пежо» залишаються ті, хто її слухає… Мені невідома телевізійна «кухня», але я пам’ятаю протести кількох десятків українських артистів, які доводили, що їм тільки говорять про конкуренцію, «формат» і «якісний продукт», проте до реальної конкуренції не допускають. Бо українське не повинно з’являтися на екранах. Винятком може бути хіба що так званий театр «Бичачі яйця», чи «Кропива», чи як його там, — самі знаєте, про що мова. От вам українське, нехай усі знають.
Ще не так давно співали українською Ірина Білик і EL-Кравчук, Таїсія Повалій і Ані Лорак, Юрко Юрченко (не забули такого ?) та сестричка Віка (і її пам’ятаєте?), а тепер Олександр Пономарьов сумно жартує, що, здається, тільки вони удвох зі Скрябіним ще поки тримаються. Власне: «ще поки». Бо ось уже й Віталій Білоножко з Павлом Зібровим та Миколою Гнатюком «врізали» на новорічному вогнику щось саморобне в стилі «русской народной».
Можливо, мені не пощастило (одному глядачеві й не під силу «моніторити» все підряд), але чи бачили ви в новорічних програмах Богдана Ступку й Богдана Бенюка, Руслану Лижичко й Ніну Матвієнко, Олега Скрипку й того ж Олександра Пономарьова? Когось, може, й бачили, але переважно в «масовках». Сказано: не формат! Має бути російське, а не українське. «Усьо будєт Москва», як пожартували б любителі парканної творчості.
А в чому, власне, річ? У експансії російського капіталу, яка водночас є й культурною експансією? Цілком можливо. Але в такому разі тут, певно, мала б задуматися Рада національної безпеки і оборони. Не кажу вже про віце-прем’єра Дмитра Табачника (якому, може, витіснення українського продукту з українського телепростору якраз і подобається: проголосив же він недавно, що культурна політика в Україні не повинна опиратися на «тонкий слой украиноязычной интеллигенции»; от і залишайтеся собі, хохли, «в пежо-пежо-пежо…»; милуйтеся день і ніч Вєркою та її «мамою» і не пищіть — все одно самі нічого путнього створити не можете).
Найгірше, що в цьому останньому аргументі є доля правди. Адже ніхто не зможе зашкодити нам, якщо ми не зашкодимо собі самі. Експансія російського капіталу? Але де в такому разі український? Ледь жевріє національне кіно? Так винен, запитаймо, — хто, крім нас?! Сусіди без будь-яких сантиментів витісняють з ринку шоу-бізнесу? Ну, так робімо ж щось, щоб не витіснили остаточно, не втікаймо від свого, не перепродуймо власні «золоті голоси», залишаючи за собою пустелю! А то «найпісенніша нація» залишиться зовсім без пісень…
І таки залишиться, якщо не спрацює елементарне почуття національної гідності й гордості (або хоча б інстинкт виживання). У цьому, власне, головна проблема: в малоросійстві, стихія якого затоплює різні поверхи українського суспільства. І ті, на яких «мучаться» наші політики, і нижче — аж до концертних залів та затишних фотелів біля «камінів ХХI століття». А малоросійство — це психологія пораженства, готовність капітулювати ще до початку бою, це комплекс другосортності і фатальне незнання відповіді на питання: «Хто ми?»
Через те й не хочеться мені вмикати телевізор, коли настає Новий рік: я знаю, що стану свідком багатоденного самоприниження України (Малоросії? Хохландії?). І почуватимусь, наче на окупованій території. Індіанцем із якоїсь американської резервації. Євреєм із гетто. Побитим козаком під Берестечком…
«Які дурні були російські царі та їхні міністри, коли забороняли українську мову, театральні вистави, коли «Дощик, дощик крапає дрібненько…» змушували співати по-французьки, — думаю я в дні новорічного «Берестечка». — Все набагато простіше: не забороняти треба було, а навпаки — дати українцям незалежність, і тоді вони б самі себе блискуче знищили…».
Чорний гумор? Так жартувати не можна? Я це знаю, але ось переводжу погляд на телеекран — і знову бачу двох чоловіків, які вдають із себе «новых русских бабушек»…
