«Обамаманія» у цілому світі набирає таких масштабів, що не звернути на неї уваги неможливо. Наші політологи, журналісти, політики наввипередки розмірковують, що означає обрання Барака Обами для України, які нам перепадуть з того гаразди, що буде з НАТО, з Росією і таке інше. Схотілося й собі подати кількадесят рядків — але не про майбутнє з Обамою (напевне, це зрозуміємо лише згодом), а про те, чого б могли навчитися ми.
Не менше, ніж воістину велика промова («Так, ми можемо!») нового президента США у Чикаго в ніч обрання, мене вразили слова його суперника тієї ж таки ночі. МакКейн на мітингу своїх прибічників не просто поздоровив опонента з перемогою, а й сказав: «Відтепер він і мій президент також». Що для нашої території є річ не менш, а, мабуть, більш неймовірна, ніж обрання афроамериканця на найвищу посаду у найпотужнішій державі планети.
Справді, уявімо себе на мить у 2010 році, в нас відбулися президентські вибори, перемогла на них, припустімо, Тимошенко, а Янукович програв. І ось приїздить він до виборців Донецька, виходить на трибуну і заявляє: «Я щиро вітаю Юлію Володимирівну з перемогою. Віднині вона і мій президент, так само, як і ваш». Сказати, що це картина зі сфери ненаукової фантастики, — означає не сказати нічого.
І прізвища тут не важливі. Можна взяти цю не розмаїту, з трьох облич, колоду, перетасувати й витягати в будь-якому порядку — від перестановки тих складових сума анітрохи не зміниться. Тому що політика в нас будується за незмінним, твердим, хоча й неписаним правилом: переможцеві усе, переможеному — менше, ніж нічого. А те, що за переможеним — мільйони виборців, таких же громадян України, мало не половина населення, — то нікого не обходить. Нічого, перетопчуться.
Обама ніколи б не виграв, якби від самого початку не вів свою кампанію як майбутній президент усіх американців: білих (котрі віддали йому, між іншим, 43% своїх голосів — більше, ніж за будь-якого кандидата від демократів до цього часу), чорних, латинців, азійського та й будь-якого іншого походження. І йому повірили. Його вибрали у державі, де африканці не одне століття були у неволі в білих, де навіть після скасування рабства ще сто років панувала сегрегації чорношкірих як громадян другого сорту, де чорні й білі стріляли одне в одного якихось сорок із чимось років тому, у 1960-і, ще вибухово багаті на міжрасові заворушення.
Українці не стріляють одне в одного вже скоро сто років — принаймні відтоді як скінчилася громадянська війна, а той режим, що утвердився після неї, єднав людей спільністю страждань і поневірянь — чи не найміцнішою. Але ж чому дотепер ми дивимося одне на одного немовби крізь проріз прицілу?
