Сьогодні тим, що колишнє «хобі» внаслідок сучасних економічних і соціальних негараздів стає основною професією українських громадян, уже нікого не здивуєш. Володимир Одарич, в минулому токар, нині — відомий у Старокостянтинівському районі на Хмельниччині бджоляр. Кореспондент «Дня» відвідав його напередодні Спаса: люди готувались просити благословення плодів тяжкої праці. У саду достигли яблука та груші. Тієї пори з довколишніх полів і луків саме поверталися до вуликів попід обважнілими деревами бджоли. Раптом сонне безгоміння на пасіці наче рукою зняло. Усе довкола ожило, заворушилося, загуло, задзижчало.
— Друга година, — не дивлячись на годинник, сказав пасічник Володимир Одарич. — Трутні вирушили в обліт.
Гудіння наростало, сповнюючи простір хутора Караїмівка радістю життя, райською благодаттю, аж поки не досягло свого апогею. Згодом повільно, непомітно все стихло, повернулося на круги своя.
— П’ята година, — знову, не дивлячись на годинник, повідомив пасічник. — Був би поетом, то присвятив би вірша цьому періоду дня на пасіці. Пам’ятаєте у Шевченка: мати хоче научати, та соловейко не дає. Забуваєш про все на світі, дослухаючись до цього обльоту. 22 роки, половину свого свідомого життя пасічникую, та щоразу слухаю і радію, наче вперше. Пасіка без трутнів — то не пасіка. Дарма їх у народі ображають, вдаючись до всіляких порівнянь. У продовженні бджолиного роду вони виконують основну роль.
Віддавши належне ображеній фольклором комасі, Володимир Дмитрович тут-таки спростував поширену з минулої весни версію про те, що оскільки зима була лютою, то половина, чи то навіть дві третини бджолородин пропало, як кажуть, ні за цапову душу: «Через скупість людську пропали. На жаль, і серед пасічників є такі, що дай йому все й зразу, а далі якось буде. Залишили своїх бджіл без корму в надії, що зима так само, як і позаторік, не буде холодною. А воно інакше склалося. В мене ж так: у липні бджола працює на мене, в серпні — виключно на себе, а я на неї — увесь рік».
Приватна пасіка Володимира Одарича сьогодні складається з 320 вуликів. Разів у шість чи сім більше, ніж у Караїмівці хат. Володимира Дмитровича давно вже вважають найпершим пасічником у Старокостянтинівському районі, а може, й у всьому краї. Кажуть, що його бджоли — найпрацьовитіші.
Пасічник гордовито йде від вулика до вулика — високий на зріст, статний, завзятий і впевнений у своїй силі. Комахи, яких називає «дітьми сонця», на Одарича не зважають — працюють о цій порі для себе, далеко не літають. Бо там і он там, і ось тут, під боком, — медоноси. Наче сама природа передбачила, що колись сюди, у Караїмівку, прийде Одарич із своїми бджолами й буде пасічникувати на добробут собі й країні.
З пасіки далеко довкіл видно. Одарич охоче розповідає, у який бік випускає 1,5 мільйона своїх бджіл, звідки сюди вони несуть нектар до вуликів:
— Це — ліс, де дуб, осика, вільха, де є липа, і до 30 гектарів акації. Для весняного нарощування бджоли кращого й не вигадаєш. У долині —луки, аж до села Вербородинці. Колись меліоратори, перетворювачі природи, прийшли на ці луки з технікою, щоб осушити. Відтак вивелися качки, інша дичина, а вони зацвітають навесні різними травами і до пізньої осені цвітуть. Оце — моя гречка, тут — мій сад. а це — гречка Миколи Янюка. Гарна гречка. Добрий господар на прізвище Грабар посіяв соняшник — гектарів 60, мабуть. Мої бджоли невтомно запилюють культурні рослини, сприяють підвищенню врожайності, за цю роботу, сказати б, одержують нектар і несуть до вуликів... Екології тут уже давно ніщо не загрожує — з літаків посіви не обробляють отрутохімікатами.
Складається враження, що Одарич iз давніх давен у забутій Богом і людьми Караїмівці. Підтримує життя у ній. Насправді все не так:
— Працював у райцентрі, токарем на заводі «Металіст». Бджолярство було, як кажуть, суміжною професією. Та відбулися зміни. Завод «упав» і поки що не підвівся. У селі людям дали землю і волю. У Караїмівці залишилися нам у спадщину хата й паї від батьків моєї дружини Марії, без якої я — ніхто. Цю ж хату, де бджоли зимують, купив.
Володимир Дмитрович облаштовує своє життя на хуторі, де, як він вважає, лише одна-єдина проблема — дороги: «Оцю дорогу, якою ви сюди приїхали, сам висипав. І ще разом iз хлопцями попідсипав шляхи на хуторі. Та це не асфальтівки й навіть не бруківки, звісно ж».
Вивчивши історію стосунків, що складалися віками поміж людиною і бджолою, вулики робить сам, так що «гніздо щонайбільше наближається до природного». Згадує про бортництво та вітає «Прокоповича, що увійшов у історію, як батько втулкового вулика, бо до нього, відкачуючи мед, винищували багато бджіл».
Вулики на вісім бджолородин — то вже ноу-хау самого Володимира Дмитровича, яким він дуже задоволений: «Це я зробив два роки тому, зважаючи на українську традицію облаштування вуликів. Для чого? Аби взимку сім’ї обігрівали одна одну. Навесні ж приймаю перегородку, і в мене — велика бджолосім’я». Продовжуючи проникати в «самоорганізацію бджолиного життя», не йме віри в те, що бджолина ієрархія, роїння і т. ін. — то все на рівні інстинкту: «Це щось вище і, мабуть, непідвладне людському розуму. Найвища цивілізація! Якби люди за такою схемою і за такими принципами жили та були, то й біди не було б».
Втрутившись у цю цивілізацію за високим покликанням, Одарич свято виконує свій обов’язок перед «підопічними». Вдається до щонайменших подробиць, пояснюючи, що саме, коли, як, чим і навіщо робить, аби їм якнайліпше велося на його пасіці:
— Щоденник веду. Бо ж їх стільки, що все не запам’ятається. Ну, ось: вранці записав про цей вулик під номером 45, біля якого стоїмо, що сім’я забезпечила за добу 1,5-кілограмовий приріст. Які ж до неї можуть бути претензії? Жодних претензій немає. Тут матка, як кажуть, на своєму місці. Більше двох років я матку не тримаю. Бо вона втомлюється за цей період. Роблю заміну... Та це вже технологія, що, мабуть, не кожного цікавить...
Професіонал найвищого класу. Хоча й без диплома. Приклад «підопічних» надихає. Працює як бджола: «Вдень складуть нектар у нижньому корпусі вулика, а за ніч перенесуть весь у верхній корпус». В Одарича ж, крім пасіки, гектар молодого саду: «Посадив 70 сортів груші і яблунь десь 50 сортів. Поїдеш до селекційного центру — там перший ґатунок дорогий дуже. Та хіба ж я так довго їхав, щоб якісь низькосортні саджанці купити? Ця груша, під якою стоїмо, дасть півцентнера плодів. Ще посадив би гектарів п’ять чи шість саду, та стільки грошей поки що не маю. У мене два покликання — пасіка і сад. Ні, пасіка — таки найперше покликання...»
Достеменно знає, що за кордонами Батьківщини попит на мед, пилок, інші бджолопродукти з якоїсь там Караїмівки великий: «Такі трави, як у нас, ніде не ростуть». Та, на жаль, експортер із Одарича поки що не вийшов. То його біда, а не провина. Згадує: «Поїхав на митницю, аби відправити мед недалеко, до Москви, де цей продукт утричі дорожчий, ніж у нас. Як почув, скільки та що треба для того, щоб відправити покупцеві, то тут-таки і залишив свій намір. Але це років шість чи сім тому було. Інше: назбирав 60 грамів бджолиної отрути, що дорожча за золото. Це ж каторжна праця! Що з того? Туди, сюди з цим препаратом — не зміг збути по-людськи. Так вона й пропаде. Що й казати, багато прилипалів біля українського меду розплодилося. Та нічого, паразити й у вулику водяться, ще й у великій кількості. Бджоли з ними справляються, якщо їм, звісно, пасічник допомагає».
Прощаємося. З довколишніх полів, ярів, луків, iз лісу і водойми вітерець приніс на пасіку прохолоду, коли раптом до Одаричевої хати під’їхав і зупинився автомобіль. Прибув із Старокостянтинова представник центру навчання та підтримки приватних сільгоспвиробників Микола Козачук. Повідомив Одаричу новину: «Виграли грант від американського уряду для допомоги у навчанні пасічників. Організували школу, де 63 слухачі».
