Наближається дата Голодомору. Нинішня влада в особі Президента вважає події, що пов’язані з ним, випадком, хоч і страшним. «Це страшний випадок в історії українського народу, в історії сусідніх з Україною народів — Білорусі, Росії, Казахстану, це справді був цілеспрямований злочин проти власного народу і людей, які загинули під час Голодомору... величезна кількість людей, це були наші предки, це люди, яких втратила країна, втратили сім’ї, і ця пам’ять для сучасного суспільства залишається святою». Проти жахливого злочину і святої пам’яті заперечувати не доводиться. Лише ось випадок... Щось стримує главу нашої держави від точнішого визначення чорної сторінки в нашій історії як злочину. Чому така акуратність у висловах, навіть боязнь називати речі своїми іменами?
Відповідь відома і лежить у сфері не історії, а політики. І не лише зовнішньої, як видається на перший погляд, а й внутрішньої. Причому навіть складно визначити, який чинник виявляється вагомішим, тим паче що вони тісно переплетені між собою.
Для нинішньої влади словом-заклинанням є стабільність. Нею пояснюється все, що можна і що взагалі пояснити неможливо. При цьому використовується нехитрий прийом, давно відомий штатним пропагандистам. Чорне називається білим, а коли цього не можна зробити з об’єктивних обставин, то просто ігнорується. У крайньому разі застосовується прийом заміни одних понять на близькі, однак які все-таки розрізняються.
Нещодавно в Європі прем’єр-міністр Микола Азаров стверджував, що наша національна валюта твердіша за алмаз. Але такою вона не була ніколи до теперішнього часу. При тому, що відбувається хоч і млява, але девальвація гривні. І це стверджувалося в аудиторії, яку складали люди, чудово обізнані про сутність цього процесу. Кого хотіли ввести в оману: самих себе чи присутніх? В останньому явно не досягли успіху, тоді навіщо так казати? Заради демонстрації стабільності?
Чомусь багато політиків та чиновників із партії влади вважають, що обговорення тем, які викликають суперечливі думки, — це підривання стабільності. Насправді горезвісну стабільність найбільше підриває саме замовчування суспільно значимих тем та подій, наприклад у нашій історії.
І друга, досить поширена й навіть культивована помилка про те, що головне — забезпечити економічне процвітання. Голодній людині нібито не до історії, мови тощо. Колись Михайло Горбачов переконував жителів країн Балтії, що без СРСР вони просто пропадуть, залишаться голими, босими, холодними й голодними. І що ж йому відповіли? Краще бути голодним, але вільним. Бо добре розуміли, що вільна людина знайде, як себе прогодувати, а раб чи кріпак завжди залежатиме від примхи господаря. Сьогодні ти в золотій клітці, а завтра викинутий на вулицю. «Минуй нас пуще всех печалей / И барский гнев, и барская любовь». Знав великий Грибоєдов, що писав у своїй безсмертній комедії. Тому випинання важливості економічного компонента є цілеспрямованою політикою все тієї ж стабільності, яка подібно до лінії горизонту все наближається, але залишається недосяжною.
Дивно, що разом з ейфорією від перемоги на останніх виборах у багатьох висловах політиків від Партії регіонів простежується певна невпевненість. Так прагнули успіху, доклали стільки зусиль та витратили стільки коштів, а тепер починають усвідомлювати, що повне домінування означає й повну відповідальність. А саме до цього багато хто в партії влади не звик. Ось і починають час від часу дрібно тремтіти коліна. Саме цей факт значною мірою пояснює патологічне небажання влади займатися гуманітарними проблемами в європейському розумінні та бажання відмахнутися від них чи далі прямувати слідом за великим сусідом.
Значною мірою цим можна пояснити той факт, що Президент охарактеризував Голодомор як випадок. І це не з розряду обмовок, що досить часто трапляються в його промовах та висловах. Але тут усе продумано і сказано саме так, як було вирішено за потрібне. У цьому ж ряду перебуває й небажання відповідним чином відзначати роковини страшної події. І нарешті, услід за сусідами заперечується Голодомор як геноцид. Дуже багато хто у світі, причому на офіційному рівні, так вважає, ухвалюють відповідні резолюції законодавчих органів, а в нас це заперечують. Так, випадок, так, страшний, але на цьому все.
Чого наша влада боїться найбільше? Гніву великого сусіда чи підривання стабільності? Щодо першого, то тут не все так однозначно. Адже не побоялися ж піти проти Москви, наприклад, щодо транспортування нафти до Білорусі та розвороту трубопроводу Одеса — Броди. І в інших сферах довелося відкрито стримати невгамовний апетит сусідів. Отже, не так уже й боїмося. Можемо, коли хочемо, захищати свої інтереси. Тоді чому ж таку боязку, якщо не сказати відвертіше, ведемо інформаційну та гуманітарну політику? Весь час на напівзігнутих ізнизу вверх дивимося, чи не насупився сусід, чи до вподоби йому те, що ми робимо в цій сфері.
Хочуть у Москві, аби ми за їхнім прикладом не відзначали на гідному рівні роковини Голодомору, то й не будемо. В інших країнах їхні керівники називають це геноцидом, а ми — ні. Так спокійніше і стабільніше. Інакше Білокам’яна образиться. Не допустимо...
Або ось історія. На ток-шоу Євгенія Кисельова наш міністр освіти Дмитро Табачник заявив, що писатимемо разом із сусідами спільні підручники історії. І це загальноєвропейська практика. Він навів відповідні приклади спільних французько-німецьких, польсько-німецьких підручників. Хто заперечував би проти таких книжок, але проблема в тому, що наші сусіди принципово хочуть інших підручників, не таких, які створювали спільно їхні європейські колеги. Міністр дивується, які заперечення можуть бути проти підручника, в якому викладаються етнографічні питання. Можуть, і досить істотні. І посилання на європейський досвід тут не можуть бути прикладом.
Спільні підручники з історії низки європейських країн абсолютно деідеологізовані й ретельно обходять проблеми, щодо яких не вдалося досягти єдиних поглядів. Зі зрозумілих причин у шкільному підручнику не можна наводити й обґрунтовувати різні, часто прямо протилежні погляди вчених на ті чи інші проблеми. Не може школяр розібратися в них, більше того, часто це недоступне й учителеві, хоч в ідеалі він повинен мати фахові знання щодо них. Не в кожній сільській школі замучений побутовими проблемами й перманентним безгрошів’ям учитель має можливість стежити за науковими дискусіями і робити свої висновки. Адже, принаймні за висловами в російській пресі, планується виробити єдині погляди й підходи саме щодо найсуперечливіших подій нашої історії. Яким чином можна цього досягти, зберігаючи паритет не на словах, а на ділі. Історія містить у собі значну ідеологічну складову. І тому кожне покоління пише власну історію. Скільки років минуло після Великої французької революції, здавалося б, усе про неї відомо. Від Томаса Карлейля до Жана Жореса, Лавісса і Рамбо, багатьох інших найавторитетніших авторів, та все одно вчені знову беруться за вже, здавалось би, абсолютно відому тему. Кількість праць з історії революції дедалы збільшується.
Але якщо в Європі в наукових дослідженнях на перше місце ставлять наукові підходи, то в Росії у сфері гуманітарних дисциплін безапеляційно домінує ідеологія, часто у збиток власне науці. При цьому ідеологічні та філософські основи здебільшого прямо протилежні щодо наших. Хоч яке питання візьми, скрізь абсолютно різні погляди, підходи й навіть методи досліджень. І це стосується не лише відносно недавньої історії, як, наприклад, ОУН-УПА, а й давніх часів, приміром Київської Русі.
До речі, етнографія зовсім не є гарантією від протилежних поглядів. За бажання навіть під такі точні науки, як фізика і математика, підводили ідеологічний фундамент. Низку видатних математиків, зокрема Лейбніца, Серпинського та ще декого, було прийнято вважати реакційними, про інших не згадували взагалі, а їхні праці замовчувалися. Абсолютно математизовану науку кібернетику було оголошено буржуазною і навіть лженаукою, як, утім, і генетику. Що ж такого буржуазного і негативного в рівняннях теорії інформації й теорії зв’язку, ніхто не пояснював. Проте до в’язниць і таборів запроторили тисячі фахівців.
Та повернемось до етнографії та підручника, про який згадав Табачник. Не будемо уподібнюватися слюсарям із Коврова і критикувати те, чого не читали і чого ще немає в готовому вигляді. Проте є низка фундаментальних питань, що вимагають з’ясування на першому, засадничому етапі. Це буде етнографія, хай і далека, українського та російського народів як двох різних чи гілок єдиного російського, який на певний час був розділений, а потім возз’єднався. У Росії подібний погляд сповідають не лише одіозні політики, а й науковці. Більше того, вони присвятили значну частину свого часу і досліджень доведенню саме другого підходу. Історичні та етнографічні проблеми — доля фахівців. Але в такій важливій справі, як підручник, навіть для вчителів потрібна попередня дискусія, хай і на сторінках спеціалізованих видань, наукові конференції за участю авторитетних фахівців та вчених. Поки що ж ми бачимо келійну підготовку підручника, і це є приводом для цілком обґрунтованих підозр. Може, в Росії так і прийнято, їм видніше, але нам ближчий європейський підхід. Міністр чомусь не згадав, що розробці спільних підручників у прикладах, на які він посилався, передувала відкрита, досить серйозна підготовча робота. І громадськість активно брала в ній участь. Звідси й успіх. Існують сумніви, що майбутній підручник, про який говорив міністр, буде таким самим вдалим.
Отже, наша влада демонструє цілковиту безпорадність у вирішенні надважливих проблем. Чи не час зрозуміти, що економіка нерозривно пов’язана з інтелектуальною складовою нашого життя? Відмова від належного ставлення до річниці Голодомору, від визнання його геноцидом, яку засвідчили наші політики, має досить визначені економічні наслідки, точніше, втрати. Удар по національній самосвідомості, незалежно від етнічного походження конкретного громадянина, позначиться на всіх сферах життя, в тому числі таких нібито далеких від історії, як економіка та фінанси. Якщо наша влада та політики від влади не розуміють цього, то чи можуть вони в принципі управляти країною. Адже поставлені ними цілі недосяжні в державі, в якій замість громадян намагаються виховувати манкуртів. Можливо, на цьому відрізку часу ними й легше управляти, але становище країни від цього лише погіршується. Адже людина, позбавлена почуття патріотизму, ніколи не стане вільним громадянином. Від неї неможливо чекати діяльності на благо країни, зате вона легко керована, нею простіше маніпулювати. Якщо влада прагне цього, то нічого в неї не вийде. У тому числі й так звана стабілізація. Саме Михайли Незгадайли та Івани Безрідні, які не пам’ятають свого роду, стануть тим придатним матеріалом для політичних авантюристів, які підриватимуть цю саму стабілізацію. Адже країну ще чекають важкі й болісні реформи. В усякому разі, вони обіцяні, й про них останнім часом так багато говорили, хоч, можливо, лише тому, що просто були вибори. Тільки вільні громадяни, патріоти країни можуть здійснити реформи, незважаючи на скрутні часи. Виходить, що такі владі не потрібні. І так вона планує проводити реформи. Чи вони лише декларуються, тоді зовсім інша розмова...
І останнє. Не можна допустити, аби нашу історію писали під чуже диктування, хай під якою личиною це нам підсовується. Якщо таке станеться, то це буде схожим на інформаційну та гуманітарну окупацію. В окупованої країни немає майбутнього. І для цього не обов’язково, щоб нашими вулицями ходили чужі солдати — ще небезпечніше думати за нав’язаними ззовні інформаційними кліше. А така небезпека останнім часом істотно зросла. І захищати країну від такої експансії треба завжди.
Нам писати свою історію і творити свою культуру. І погоджувати це з ким-небудь абсолютно ні до чого. Врешті-решт, ми незалежна країна, і нам писати свою історію. Не на догоду комусь, а заради нинішнього і прийдешніх поколінь.
