9 вересня — свято українського кіно. Сумне свято. Тому що національний кінематограф дедалі більше перетворюється на певний примарний міф, колос на глиняних ногах. Його немеркнучу, але минулу світову славу позиціонували світу такі яскраві творчі індивідуальності, як Олександр Довженко та Леонід Осика, Ігор Савченко та брати Ільєнки, Роман Балаян і Михайло Беліков. Ціла когорта документалістів, що вразила кінематографічний світ у середині 80-х і збирала «снопами» найпрестижні кінонагороди. Люба серцю дітей і дорослих анімаційна школа, яка пустила гуляти світом відчайдушних і забавних запорозьких козаків, Врунгеля та Петрика П’яточкіна.
Після розвалу величезної комуналки під гордою назвою СРСР, керованою твердою рукою ЦК і Держплану, ми роз’їхалися по жаданих окремих квартирах, в міру можливостей, уяви і загальної культури, намагаючись опорядити їх під елітне житло. Процес радісний, але нелегкий і болючий. Що дає, як правило, народонаселенню цього самого житла багато побутових негараздів і спонукає до сімейних сварок. Але горда свідомість володіння власним ареалом, велич, краса та багатство якого колись затьмарять сусідський, допомагає пережити труднощі будівництва, ховаючи на дні душі глибоке розчарування у своїх близьких. Немає єдиної концепції в ідеології співіснування всередині власних стін, відсутня архітектурна основа — національна ідея. У зв’язку з відсутністю чіткого проекту трусить від економічної лихоманки. Тут би спиратися на духовні цінності й через них явити себе світові, привертаючи увагу самоцінністю таланту. Але це також вимагає тимчасових і фінансових витрат. Тому відкладається на потім.
Практична політика та економіка виводять культуру, мистецтво, кінематограф за дужки своїх запаморочливих рівнянь, полум’яно висмикуючи приклади з них, як головний аргумент свого радіння за націю та країну. Професійні ж носії й творці духовних цінностей, позбавлені реальних перспектив роботи, відстоюють своє існування хто як може. Перші конформістськи стилізують поняття національної культури під тимчасові вимоги можновладців. Другі повсякчасно конфліктують, відстоюючи особисті амбіційні претензії. Треті йдуть у суміжні популярні галузі, що дають нормальний рівень існування їм і їхнім сім’ям. Четверті покидають країну в пошуках професійного Ельдорадо.
Олександр Татарський, відомий режисер-аніматор, керівник однієї з найуспішніших студій у Москві «Пілот», незмінний учасник фестивалю «КРОК», поїхав з Києва в метрополію задовго до перебудовних подій. Але також унаслідок неможливості повноцінної творчої реалізації. Сьогодні керована ним студія «Пілот» виконує одне з найбільших держзамовлень — анімаційний проект, що складається з 52 (цифра не остаточна) казок народів Росії «Гора самоцвітів». Проект одночасно національний та інтернаціональний, що потужно пропагує країну-виготівника та її лояльність до різномовності й різнофактурності свого народонаселення. І постановочна команда «Гори самоцвітів», за задумом Татарського, — еклектичний вінок, зібраний з представників різних національних анімаційних шкіл. Про проект і не тільки про нього ми говорили на фестивалі «КРОК».
— Олександре Михайловичу, як ви трактуєте поняття національного в кіно й мистецтві загалом?
— Будь-яке мистецтво є продовженням людини: її особистості, її темпераменту, думок, відчуттів і т.д. Кожний з нас є представником якоїсь національності. Неминуче це все переноситься на те, що робить ця людина. Але я не люблю, коли це випинається і стає навмисним у мистецтві. Воно й так видно, не варто робити це навмисно. Що таке національне кіно? Кіно треба робити хороше. На жаль, не існує реальних кордонів для хорошого або поганого кіно, талановитого або бездарного. Але коли кіно цікаве, не підробка, то з’ясуватися, що воно ще й національне. А якщо цього немає, то ніякими вишитими сорочками або кокошниками не прикриєшся.
— Хто «породив» ідею проекту?
— Це була моя ідея, як і багато інших з дитинства. Маленьким, 57-го року, я поїхав з мамою на море, в Євпаторію. Місто тоді ще було розбите німцями, багато будинків не були ще відбудовані. Ми знімали якусь будку в дворі, там була гасова лампа, й мама при її примарному світлі читала мені книжку, яка називалася «Гора самоцвітів». Цей примірник книжки в мене досі зберігся. Далі прошу не усміхатися, все, що зараз говоритиму — абсолютно серйозно! Дитина шести років не замислювалася ще над національними питаннями. Так от, коли мама прочитала мені всю книжку, а книжка була дуже товста, товстіше за братів Грімм, які були мені чужі, хоч не аналізував цього тоді. Раптом я відчув, що живу у величезній країні — СРСР. Не в Києві, не в Україні, а у великій країні, з величезною територією: пустелі, тайга, моря й ріки, Захід і Схід. Там живуть різні люди, їдять різну їжу, вона в них інакше називається, у них костюми, звички інші. І підсвідомо усвідомив свою приналежність до гігантської країни. Я ріс хорошим, правильним хлопчиком. Це дуже важливо, щоб дитина розуміла, в якій країні народилася. У нашій країні достатньо проблем, але якщо зациклюватися на тому, що все погано, якщо обговорювати кожний вечір на кухні як усе погано, який поганий президент і уряд, тоді треба зібрати валізи й поїхати. А якщо ти тут живеш, навчався — і це не компроміс, а нормальне свiтосприйняття, — мати почуття дому, в якому добре тобі, інакше — самознищення. Мене приголомшила величезність країни, відчуття, що коли лягаю спати, в іншому місці діти збираються до школи. Коли ми почали цей проект, дорослі люди брали всі ці книжки й шаленіли: скільки у нас цікавого, а ми цього не знали. Тобто вони виросли в країні, про яку нічого не знають!
— Із цього можна зробити висновок, що в основі проекту — політика?
— Це, безумовно, соціально-політичний проект. Я завжди був аполітичним, але тут ми цього не приховуємо. Навпаки, відчуваю певну гордість.
— Вибрали 52 історії, за яким принципом їх вибрали?
— У Росії живе понад 150 народів і народностей. В ідеалі треба було про кожного зробити кіно, щоб нікого не образити. Не 52, а 252. Чи вистачить у нас пороху, а в держави грошей, не знаю. Ми ніяк поки не ділили, припустимо, росіян найбільше, потім — татари, потім — українці… Ми пішли за принципом: яка казка цікавіша. Ближче до кінця проекту, будемо дивитися, що ще обов’язково треба буде зробити. Але зараз уже видно, що ми не пропустили навіть казки дуже маленької народності.
— А як на кожну зі стрічок підбирався режисер?
— Без будь-якого принципу. Є режисер, який нам подобається, йому пропонується на вибір казка, яка подобається йому, — він і знімає.
— Це держзамовлення, але чи розраховуєте ви, що проект зацікавить не лише російського глядача?
— Важко сказати. З одного боку, проект утилітарний. Але це ж замовлення. І навряд чи якусь державу зацікавить проект, де заставка починається з прославляння Росії. З другого — думаю, така колекція казок зі свистом піде.
— Уся колекція об’єднана стильовим рішенням?
— Оскільки це робить одна студія — «Пілот», стараємося, щоб усі історії були барвистими, насиченими, щільними. Ми, як у котлети, кладемо належну кількість м’яса. Хоча фільми абсолютно різні за фактурою, за складовими, але є щось спільне крім заставки. Передусім — професіоналізм: грамотно поставлений сценарій, грамотно побудований таймінг, вони чітко вибудувані. Адже режисери у нас найкращі. Худрада уважно стежить за процесом роботи й, знайшовши слабкі місця, які якось випадають, ми знаємо, як їх лікувати й лікуємо.
— Скільки режисерів, художників вдалося цим проектом врятувати від животіння?
— Важко сказати. Те, що ви сказали, неприємно, але все це було. Наразі в нас у Росії жахлива, катастрофічна нестача в усіх професіях, пов’язаних з виробництвом мультфільмів. Менш гостра ситуація в Україні, тому що в найголодніші роки, вони активно вчили людей знаючи, що роботи немає. Сталося три катаклізми. Перший — зміна поколінь — катаклізм неминучий, до нього треба ставитися філософськи. Одного цього вже достатньо, щоб сказати, що роки важкі. Другий — політичний. Усе розвалюється, ніхто нічого не фінансує й мало що робиться. Великі студії йдуть у Лєту. Нові люди приходять не на великі студії, а вчитися нема в кого, й зараз усі винаходять велосипед. Збіглися фінансовий і виробничий крах. І настав крах мультиплікації. Мультиплікація — річ тонка, коштує дорого й не любить ніяких катаклізмів. Ось тому й збирали людей звідусіль. Носіїв професії та національної культури.
— І всіх їх об’єднали в Москві?
— Ні. Хочу підкреслити четверту революційну ситуацію. Прийшов комп’ютер. Це приголомшливий інструмент! Єдине моє розходження з Юрієм Борисовичем Норштейном, який не визнає цього інструменту, а він може все! Я навіть знаю як зімітувати на комп’ютері неякісну радянську плівку. Звісно, комп’ютер сам по собі — просто шмат заліза. Поки не прийде людина й не сяде за нього, цей інструмент не діє. Комп’ютер спрощує можливості, прискорює, розширює. Але! Якщо вдома є комп’ютер, то можна нікуди не йти, можеш зробити вдома собі мультик. Будь-яка людина це може зробити. Ми спостерігаємо тепер потік свідомості. На мій погляд, дилетантської, жахливої. Але, з другого боку, це добре. От уявіть, що людина народилася й живе в Іркутську, хоче займатися мультиплікацією. Раніше їй треба було їхати до Москви, працювати двірником, одружуватися з москвичкою, а тепер вона може робити все вдома. Це чудово. Для народної творчості. А для професіоналів це економія часу. А так у роботі для них нічого не змінилося. Я вас запевняю, тямущих режисерів не побільшало.
— Народна творчість не викликає в мене зневаги, дратують графомани…
— Так. Поява комп’ютера розхолодила дуже багатьох людей, яким треба було ще вчитися й вчитися, а вони самі себе призначили режисерами. Наше покоління в 45 років діставало право на першу постановку й директор студії говорив: ось молодий режисер. Це інша крайність. А ось людина сам собі режисер, постановник і продюсер, така самодостатня й дуже собою задоволена. І мама з татом задоволені, й сусіди. Графоман перестає соромитися. Якби розумів, як це погано, ніколи б у житті не представив свій фільм на фестиваль.
— У радянському прокаті не було проблем ні з великим кіно, ні з анімацією. Зараз російське кіно завойовує простір прокату, а як з анімацією?
— Я не згоден з вами. Прокат був виключно повнометражних фільмів. Якщо не рахувати спеціальних ранків і збірників мультфільмів, що хаотично миготіли то там, то тут. Тому в моєму дитинстві в прокаті першими з’явилися японські мультфільми, радянських повнометражних не було. У Росії зараз прийшли до цього. Зробили аж три фільми за сім років. На мій погляд, усі невдалі. «Альошу Поповича» подивилося багато людей, але це не пов’язано з його якістю, реклама зробила свою справу. І прибутку він не приніс. Вихід один: треба зробити такий фільм, який би мав не тільки український і російський прокат, а міжнародний. Ситуація свідчить, що грошей у наших кінотеатрах не зібрати. А «Альоша Попович» не зацікавить міжнародний ринок, тому що важко уявити собі голландця, який цікавиться російською історією і знає, хто такі татари. Якщо в диснеївських фільмах я, не знаючи мови, розумію, що відбувається, то тут нічого зрозуміти неможливо. Майбутнє мультиплікації, безумовно, за великими фільмами. Держава також це зрозуміла й зараз тільки лінивий не подав заявку в кіно. Здебільшого люди, які абсолютно нічим не зарекомендували себе. Вони хочуть ухопити бюджетні гроші, оскільки ці гроші слабо захищені. Такі подільники роблять фільм поганий, непрофесійний, некомерційний, видають його за авторське кіно. А воно й не авторське.
— Знаю, що Степан Коваль працює на «Пілот». Це за договором з українською студією?
— Він працює як незалежний виробник. Тобто ми орендуємо для нього приміщення на українській студії. Працює з нами й Іра Смирнова, інші українські колеги, але це все в поєднанні з нашими художниками, композиторами. І все постійно контролюється «Пілотом». Більше ніяких стосунків з українськими студіями ми не маємо.
— Ніколи не думали, що було б, якби залишилися в Києві?
— Я б не спився, звісно, але, мені здається, це було визначено. Як сказав один скрипаль, ми жили в одному будинку, він був першою скрипкою в ансамблі Вірського, потім поїхав до Кореї: «У Києві фантастично добра флора, але гидотна фауна». Багато людей тоді виїжджали в Москву. В інші напрямки було складніше. Тепер усе просто, й наші професіонали запитані скрізь. Зараз завдання кожної держави — не втратити їх.
— Ми говорили, що є перспективи, є держзамовлення, є люди, які втілюють ідеї. Майбутнє рідної анімації викликає у вас оптимізм?
— Не беруся робити прогнози й усе ж їх роблю. Адже прокат є, тільки ми йому не відповідаємо. Розумієте, справжнє авторське кіно — маленьке. Буває 3 хвилини; 10, 26 — уже рідкість. Авторське кіно — це лабораторія. Воно розширює наші кордони. А у нас знімають й не комерційне кіно, й не авторське. Я б дуже посилив принципи, за якими держава виділяє фінанси. Але! Хто їх виділятиме? Повинна бути не квасна, а грамотна стратегія та політика у сфері кіно.
