Читацька пошта «Дня» на статтю Володимира Співаковського «Дефіцит олігархії» (№161) засвідчила інтерес до цієї дражливої у нашому суспільстві, вихованому на комуністично-зрівнялівських деклараціях, теми. Однак видається за доцільне зробити до дискусії наших читачів (див. 4-у стор.) два зауваження.
По-перше. Можна, звичайно, дискутувати, хто такі олігархи і чи є вони в Україні, можна сперечатися, добре це чи погано. Однак такі диспути часто нагадують відому розмову в поїзді у виконанні «Машины времени», коли, врешті-решт, двоє вийшли серед безкраїх полів і кожен з них пішов своєю дорогою, а поїзд пішов своєю. Варто, здається, шукати відповіді не на питання, є чи немає, добре чи погано, а на питання, як використати потенціал тих, кого у нас прийнято називати олігархами, з найбільшою користю для суспільства, і які інститути та механізми треба запровадити, щоб їх капітал та впливи не були скеровані на шкоду суспільству (передовсім йдеться про недопущення монополізму — і не тільки економічного — і дотримання принципів вільної конкуренції).
По-друге, окремо зупинитися на статті Леся Качковського (див. 4-у стор.), а точніше — на його пропозиції повернутися до кастового, ієрархічного суспільства. Мова не лише про те, що наш шанований (без найменшої долі іронії) автор використав для аргументації пропонованого ним закритого суспільства авторитет людей (зокрема Фромма та Сороса), які доклали чимало зусиль для відстоювання інтересів суспільства якраз протилежного — відкритого. І накладати на твердження Фрома концепцію Ману (хоча можна було б і менш «екстравагантного» для нас Платона), аргументуючи це лише аксіоматичним «за визначенням», — це, щонайменше, неетично. І, думаю, Джордж Сорос відповів би нашому авторові, що заробив свій капітал якраз завдяки суспільству відкритому і що у нього немає ні найменшого бажання «закріпити» свої здобутки через кастовість; що багаті люди — це також необхідний елемент відкритої, демократичної країни.
Чи не основна проблема, «засвічена» у статті Качковського, полягає в тому, що наш короткий досвід демократії призвів до, м’яко кажучи, критичного сприйняття «влади народу». Причому це стосується як так званих «простих людей», значна частина яких готова обміняти отриману свободу, а разом з нею — і відповідальність за своє життя, на харчі (і таким чином як би підтвердити слова одного з перших ідеологів тоталiтаризму Геракліта: «Люди набивають шлунки, як звірі»), так і т.зв. еліти, яка, критикуючи електорат за «неправильний» з їхньої точки зору вибір, реально просто перекладає відповідальність із себе на народ. Яскравий приклад такого підходу — реакція Олександра Мороза відразу після президентських виборів: народ повівся, як отара... Чому? Тому що не обрали його? Здається, відповідь саме така, оскільки після виборів навіть під лупою важко роздивитися, що ж Олександр Олександрович зробив для «порозумнішання» критикованого ним електорату. Парадокс, але така позиція політика була підтримана багатьма журналістами — мовляв, і справді народ не той, не доріс, раз не обрав собі такого «інтелектуального та інтелігентного» правителя. Хоча хто-хто, а журналісти, які за ідею повинні відстоювати інтереси суспільства, вже мали б замінити проблему вибору конкретної особи на проблему створення механізмів та інститутів, які обмежували б владу, незалежно від того, хто у даний час є президентом.
Такий довгий «ліричний відступ» пояснюється бажанням змалювати небезпеку нинішньої ситуації. Надто, якщо зважати на те, що бодай частина з т.зв. «олігархів» добре усвідомлює: свої статки вони нажили завдяки близькості до влади і щоб зберегти нинішнє статус- кво, вони готові на будь-які кроки. (На жаль, як показує досвід української законотворчості, створення єдиного правового поля для всіх у ці кроки не входить). Зараз — це реальне знищення, використовуючи владні важелі, конкурентів та створення ексклюзивних лазівок. Однак Лесь Качковський підкинув їм і ідеологічне обгрунтування непохитності їхнього статусу. І «кубик» може скластися: грунт є, ідеологія є, гроші також є. Населення, знесилене «економічними реформами», зміною соціального устрою та нестабільністю, справді може у головній своїй масі сприйняти такі ідеї в обмін на стабільність та мінімальний добробут. Ну а ті, хто за своєю суттю не є «суспільним мазохістом» і не зможе з радістю сприйняти відведене йому кимось місце, .. Що робили з такими на 1/6 частині суші, ми ще добре пам’ятаємо...
На цьому можна поставити крапку — сподіваємося, наші читачі продовжать також і тему кастової побудови суспільства. На завершення хотілося б зробити ще одну — особистісну — заувагу до теорії Леся Качковського. Так сталося, що я якраз і є тим «гібридом»: сумішшю російської інтелiгенції та дворянства з українським селянством. Більше того. «Завдяки» іншому тоталітарному суспільству народився у маленькому провінційному містечку у достатньо бідній вже робітничій сім’ї. І якби у 1990 році не почалася агонія Союзу (також кастового суспільства), працював би, де мені (за Качковським) і належало б: у глухій районній газеті кореспондентом...
Але якщо люди, які за рахунок своєї голови та рук, своєї шаленої працездатності змінюють свій соціальний статус (або, за Качковським, касту), це також «чернь», то я — за «чернократію», за суспільство, в якому соцiальний статус отримують не «за визначенням» (як пропонується Качковським), а у вільній конкуренції.
Продовження теми на стор. "Подробиці"
