Жінки у військовій формі в повоєнному Іраку зустрiчаються доволi часто. В різних контингентах, які входять до складу багатонаціональної дивізії «Центр-Південь», представниць чарівної половини людства, звичайно, не половина, а відсотків десять. Служать вони снайперами, водіями, зв'язківцями, перекладачами, розвідниками на різних (рядових, сержантських, офіцерських) посадах. В українському миротворчому контингенті для дівчат знайшли більш «гуманні» посади. Усі восьмеро українок проходять службу у медичній роті 6-ї окремої механізованої бригади (омбр) операційними сестрами, лаборантами. Командири та начальники стверджують, що їхнi підлеглі — справжні фахівці, швидко адаптувались до непростих іракських умов. Перед відправкою всі вони пройшли відповідну тримісячну підготовку: у Львівському військовому шпиталі вдосконалювали професійні навички, а на Яворівському полігоні займалися на тактичному полі. Для всіх них Ірак — це перше закордонне відрядження, а 8 Березня — перший святковий день за межами Батьківщини.
— Робота для нас, у принципі, не нова, добре знайома по Україні, — каже старшина Наталя Петриченко. Але умови тут зовсім інші — польові: брезентовий намет з кондиціонерами, вода, яку треба спочатку принести, а потім заповнити резервуар або рукомийник.
У базовому таборі всім доводиться ходити зi зброєю. Дівчата — не виключення. В кобурі завжди ПМ (пістолет Макарова), а на робочому місці не тільки білий халат, а й 14-кілограмовий бронежилет та кевларовий шолом. Немає у миротворців і вихідних. У повному розумінні цього слова. В медичній роті 6-ї омбр налагоджено 24-годинне чергування по приймальному відділенню, завжди у готовності мобільна група для надання екстреної допомоги в будь-якому місці зони відповідальності.
— Втомлюємося так, — відверто кажуть дівчата, — що вранці не чуємо двох будильників. Але на шикування ніколи не запізнюємося, — тут же по-військовому додають вони.
Напередодні жіночого свята 8 Березня вони розповіли, чому залишили рідні домівки, і як опинилися на війні .
Олена ГЕРЛЯН , старший сержант, операційна медсестра операційно-перев’язувального відділення (30 років). До відрядження в Ірак працювала в Київському головному військовому клінічному госпіталі (ГВКГ) МО України.
— До Іраку поїхала з великим бажанням. Хотілося випробувати себе та узнати, чи витримаю такі умови. Батьки спочатку не погодилися з моїм рішенням їхати у гарячу точку, але знаючи, що зі мною краще не сперечатися, дали дозвіл. Вдома, окрім батька та мами, залишилася дочка. Їй — 6 років. Цього року вона збирається піти до школи. І хоча минуло дуже мало часу, по телефонним розмовам відчувається, що дочка скучає і з нетерпінням чекає на моє повернення додому.
Ольга ГЕРМАНЧУК , молодший сержант медична сестра анестезії, реанімації відділення інтенсивної терапії (23 роки). До відрядження в Ірак працювала у ГВКГ МО України. Заочно вчиться на третьому курсі у Міжрегіональній академії управління персоналом (МАУП) у м. Києві.
— Мала дуже великий інтерес до роботи саме в Іраку. Адже, коли розповідають про службу в бойових умовах — це одне, а побачити та відчути усі труднощі на собі — це зовсім інше.
Хочу сказати, що я дуже вперта за натурою. Мої батьки навіть не сперечалися зі мною з приводу відрядження до Іраку. Навіть більшість подруг відговорювали від поїздки на Близький Схід. Але я своїх рішень не змінюю. Знаю, що це буде дуже важке і відповідальне випробування. І я до нього готова.
Олена КУЗНІЧУК старший сержант, старша операційна медсестра (32 роки). До відрядження в Ірак працювала у Чернівецькому військовому госпіталі.
— Коли дізналися про можливість поїхати до Іраку, не коливалася у своєму рішенні ані миті — одразу написала рапорт по команді. Хочу себе випробувати у справжніх бойових умовах. Чудово розумію, що для мене, для моєї роботи — це дуже корисний досвід. Моя бабуся під час Великої Вітчизняної війни працювала лікарем у госпіталі. Вона врятувала від смерті чимало воїнів. Мабуть, це гени. Мені також хочеться допомагати нашим хлопцям і заради цього я витримаю всі іракські труднощі.
Олеся КУЦЕНКО , рядова, лаборант санітарно епідеміологічного відділення(20 років). До відрядження в Ірак працювала у ГВКГ МО України.
— 4 березня рівно рік як я займаюся медичною справою. До Іраку поїхала випробувати себе, узнати свої можливості, набути досвіду. Більшість родичів та друзів відмовляли мене їхати. Але я дуже упевнена в собі. Знаю: якщо зможу пройти Ірак, то далі й в роботі , і в житті буде легше. Вважаю, що це дуже знадобиться мені в майбутньому, тому що вирішила присвятити себе саме медицині. Після повернення з Іраку маю намір поступати у столичний медичний університет та у подальшому стати хорошим лікарем.
Дар’я ТУРЖАНСЬКА , рядова, лаборант клініко діагностичної лабораторіїгоспітального відділення (21 рік). До відрядження в Ірак працювала у ГВКГ МО України.
— Я закінчила 1-й Київський медичний коледж і вже два роки працюю медичною сестрою. Будь-яких сумнівів щодо поїздки до Іраку взагалі не було. Захотілося перевірити себе — чи зможу працювати в бойових умовах. Але це було з відповідною долею впевненості в собі. Вдома зібрала всіх рідних на кухні, оголосила про своє рішення і їм нічого не залишалося, як погодитися зі мною.
Заочно вчуся на третьому курсі Міжрегіональної академії управління персоналом за спеціальністю «медична психологія». Дуже люблю працювати з людьми. В більшості з тими, хто потребує особливої уваги. Це стосується хворих на алкогольну, наркотичну залежність. І хоча мій медичний стаж не тривалий, я вже маю позитивні результати роботи. Вважаю, що служба в Іраку дозволить мені вдосконалити навички, набути досвіду, а головне, бути корисною для наших миротворців.
Наталя ПЕТРИЧЕНКО , старшина, медична сестра операційно-перев’язувального відділення (35 років). До служби в Іраку працювала в медичній роті механізованого батальйону, дислокованого у Володимир- Волинському.
— Все трапилося дуже спонтанно. Про пропозицію поїхати служити в Ірак спочатку не знали ані чоловік, ані дочка. Вже потім я повідомила їм про своє рішення. Вони знають, що я людина принципова, тому не довго відмовляли мене. Тим більше, що чоловік — офіцер і про військову службу знає не зі слів. Правда, у миротворчій місії він не був жодного разу. Тому я перша пішла, так би мовити, у розвідку.
Тут, в Іраку, з’явилася можливість перевірити свої сили, набути досвід роботи у специфічних умовах. Мені вже довелося приймати постраждалу місцеву дівчину. Пам’ятаю як вона плакала від болю та переляку — їй надавали допомогу в нашому медичному пункті без батька. Так ось, окрім медичної допомоги хотілося подарувати їй і якусь лялечку, заспокоїти. Дивлячись на неї, згадала і про свою дочку. В цьому році вона закінчує середню школу. Хочу, щоб Анастасія поступила у вищий навчальний заклад та оцінила мій труд у непростих умовах далеко від Батьківщини.
