Промову нiмецькою мовою президента Росії Володимира Путіна в Бундестазі західні аналітики вже охрестили «програмною» для нової зовнішньополітичної стратегії Росії. Москва прагне повернути собі статус наддержави. Про членство Росії в НАТО і ЄС, яке нещодавно здавалося нереальним передусім через позицію Кремля, сьогодні говорять все більше, як і про нову динаміку зовнішньої політики Росії. У цій ситуації багато кліше російсько-українських відносин стають, м’яко кажучи, неактуальними. Полiтики в Києвi вже говорять про це. Якою повинна бути нова російська політика України — в коментарях експертів.
Дмитро ВИДРІН , директор Європейського інституту інтеграції та розвитку:
— Головною стратегією України щодо Росії повинен бути не рух один до одного, а рух в одному напрямку, — в Європу. Саме у Європі українські та російські інтереси повинні зустрітися, переплестися та стати максимально зрозумілими. Оскільки наша стратегія була то проросійською, то проєвропейською, то проамериканською, зараз Україна почала фатально відставати від тієї ж Росії в русі до Європи. Судячи з останніх подій, Росія вже не виключає вступу в НАТО, більш того, я впевнений, що за лаштунками ведуться переговори про це. Упевнений, що вже існує стратегія Росії й про входження в ЄС — рано або пізно. І Україна в цьому плані фатально відстає. Чим закінчиться це відставання, можна собі уявити: якщо Росія вступає в ЄС, ми автоматично перетворюємося в «заєвропейську» провінцію, оскільки втрачаємо свою геополітичну перевагу горезвісного буфера між Європою та Росією.
Михайло ГОНЧАР, віце-президент Фонду «Стратегія-1»:
– Відносини з РФ до того часу не стануть рівноправними, поки зберігатиметься економічна залежність. Тому й надалі залишається актуальною диверсифікація зовнішньоекономічних зв’язків України, що потребує і поглиблення зовнішньополітичного співробітництва iз Заходом.
У контексті змін, що відбуваються у світі після 11 вересня, напевне, слід вказати на три аспекти. Для України актуалізується, як ніколи, проблема створення повноцінного східного кордону. Держава мусить поставити надійний заслін нелегальній міграції, в потоці якої циркулюють кримінальні і терористичні елементи. Тим більше, в контексті вірогідного масштабного конфлікту в регіонах Середнього Сходу чи Центральної Азії, звідки через територію Росії до нас і потрапляє основний потік нелегальних мігрантів. Україна мусить чітко сказати і Росії, і сама собі, що безпека громадян — найвищий пріоритет, а відтак, за делімітацією повинна здійснюватись демаркація, незалежно від згоди чи незгоди з боку РФ. Слід чітко розуміти мотиви російської сторони, якій украй вигідно «зливати» нелегальних мігрантів, які потрапляють на її територію, в Україну.
Динамічне політичне зближення між РФ та НАТО актуалізує для України подачу заявки на вступ до Альянсу. До речі, такий крок Києва буде тестом на щирість декларованої Росією позиції сприйняття України як рівноправної і незалежної держави, суверенної у своїх діях. Також це буде тест і для відносин Москва — Брюссель в тому, наскільки нова російська лінія щодо НАТО є не ситуативно-кон’юнктурною, а принципово-послідовною, позбавленою рецидивів холодної війни і антиамериканізму. У нинішніх умовах розмивання протистояння Росії і НАТО для Москви втрачає сенс розміщення своїх збройних сил за межами національної території. Відтак, Україна може і повинна поставити питання про виведення Чорноморського флоту РФ з території України. Це, до речі, також буде перевіркою на щирість політики Москви як щодо України, так і щодо Альянсу.
Олександр СУШКО Директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики:
— Відносини з Російською Федерацією мають вибудовуватися з позицій національних інтересів України, так само, як це робить Росія стосовно своїх інтересів. На жаль, ми не навчилися пристосовувати традиційні (пострадянські) світоглядні шаблони до конкретних політичних ситуацій, тому громадська думка легше сприймає імпортовані з Росії стереотипи. Скажімо, наш північний сусід через масовану присутність на вітчизняному інформаційному ринку зумів нав’язати українцям думку про те, що Росія є апологетом інтеграції в Східній Європі, а Україна опирається цьому. Насправді ж Росія прагне двох речей: реалізації інтересів власного великого бізнесу в Україні та політичної лояльності Києва у міжнародних справах. Щодо реальної інтеграції, то встановлення навіть мінімальних її рамок — у вигляді зони вільної торгівлі — старанно торпедується Росією. Останній приклад цього — впровадження ПДВ щодо українських товарів з 1 липня цього року. Тому політика України щодо Росії — це не в останню чергу послідовна позиція на власному інформаційному просторі. Показовий приклад: прагнучи заблокувати процес демаркації українсько- російського кордону, росіяни нав’язали бачення цього процесу як зведення парканів з колючого дроту, розриву родинних зв’язків — що абсолютно не відповідає дійсності.
Вважаю, що, якщо розглядати російсько-українські відносини в суто зовнішньополітичному контексті, то рекомендації можуть бути доволі простими: визначити свої цілі в кожному конкретному випадку та дотримуватись їх. Однак на практиці у двосторонніх відносин є істотний внутрішній контекст. В Україні оформились потужні групи впливу, які пов’язані з російським капіталом. І хоча офіційна статистика присутності російських інвестицій в Україні є доволі скромною (більшість з цих інвестицій є корисними і мають заохочуватися), існує відчутна присутність Росії у «сірій» економіці. Зараз важко провести реальну межу між національним та російським капіталом усередині України. Про значущість цього факту свідчить посилення проросійської лінії у центристському політичному спектрі, представники якого пропонують рухатися «в Європу разом з Росією». Неадекватність подібних гасел очевидна.
