18 вересня професорові Кам'янець-Подільського державного університету Валерію Степанкову — 60, з чим «День» його вітає. Перш ніж зателефонувати поважній людині напередодні її ювілею, згадав організовану головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною зустріч в Острозькій академії. До Острога він вирушив заздалегідь, аби за своєю звичкою належно підготуватися до лекції для викладачів і студентів на тему: «Українська національна революція 1648—1676 років». А потім, після тригодинної лекції, разом поверталися додому.
Із його тодішніх «дорожніх» спогадів запам'яталося багато епізодів. Передусім, як узимку трудився у холодних архівах, довгі літа писав «у шухляду». Бо історична правда про той драматичний період тоді всіляко замовчувалася. Одначе з ентузіазмом продовжував свої наукові пошуки. Передбачав, що плоди його каторжної праці будуть запитані. Ці його передбачення не мають жодного стосунку ні до інтуіції, ні до чогось іншого. В основі — лише глибокі знання, думка відомого історичному світові вченого.
— Валерію Степановичу, традиційне до вас запитання: із чим, як кажуть, прийшли до ювілею?
— Ясна річ, ювілей є певним підсумке8. У двох галузях — тривалої викладацької роботи в університеті і наукової діяльності. Що стосується викладацької роботи, то довелося впродовж усього життя читати дисципліну, яка має дуже мало спільного з колом наукових інтересів. Це — історія країн Азії й Африки. А сфера наукових інтересів: історія України середини — другої половини XVII століття. З іншого боку, вивчення інших країн дозволило ширше подивитися на питання історії України, визвольних змагань, формування української національної державної ідеї середини — другої половини XVII століття.
Для мене має велике значення наше тісне наукове співробітництво з академіком Валерієм Андрійовичем Смолієм. Виповнилося 20 років, відколи ми разом з'ясовуємо складні питання історії України. Вдалося не тільки з'ясувати питання, але й дати свої тлумачення, дати цілісну концепцію визвольних змагань українців того періоду — від 1648-го до 1676 року. Зрозуміло, що хронологічні межі є дискусійними.
На моє розуміння, отакий підхід дає можливість дещо інакше, ніж це було раніше, подивитися на перебіг отих подій. Останнім часом вийшли роботи у фундаментальних виданнях. Побачила світ «Історія українського козацтва», перший том. Там наших два розділи у співавторстві з Валерієм Андрійовичем. І фундаментальне видання — «Історія українського селянства», перший том. Ці розділи значною мірою є підсумком творчих пошуків у сфері соціально-економічних перетворень, революційних зрушень у суспільстві того періоду.
Можливо, є досягненням не стільки у науковій сфері, скільки у методичній: у 2007 році підготовлений разом з Валерієм Андрійовичем підручник. Якщо не помиляюсь, 75 відсотків учнів сьомого класу країни будуть тепер навчатися за нашим підручником. Ми намагалися подати трактування кардинальних проблем у світлі сучасних здобутків української і зарубіжної історіографії. Ця робота була для мене особисто дуже відповідальною.
— Одначе на цьому, як кажуть, ставити крапку рано. Хіба ж ні?
— Також разом з Валерієм Андрійовичем завершую монографію про Петра Дорошенка. І ще пишемо один з розділів такого хорошого видання, на зрізі історії і політології, пов'язаного з історією політичної системи України.
— Ви, Валерію Степановичу, відомий у Кам'янці-Подільському активний учасник помаранчевої революції. Пригадується, пристрасті на Майдані-2004 ще не вляглися, коли ви виступили на шпальтах «Дня» з резонансною статтею, в якій застерегли суспільство від «хунвейбінізму». І тоді виступили у ролі провидця.
— Сьогодні можна подивитися на ті події під іншим кутом. Але вважаю, що вони, ті події, справили надзвичайно великий вплив не тільки на пробудження свідомості людської, але й на пробудження політичної свідомості, розвитку політичної культури, визначення свого місця у суспільстві. Якби була необхідність, попри будь-які зауваження, що мають під собою підстави, я знову вийшов би на майдан. Оскільки я історик, то трохи інакше дивлюся на всі процеси. Справа у тому, що не треба чекати великих результатів після певних дій. Бо ні наше суспільство, ні ще не сформована політична еліта не готові до проведення глибоких перетворень. Виявилося, що в еліти не було осмислення перспектив. Вони або не знали, куди рухатися, не розробили відповідної програми. Або, якщо і знали, то були не готові до того, щоб зробити рішучі перетворення. Вдалися до пошуків компромісу із старим.
Я виступав і виступаю проти того, що «хто не з нами, той проти нас». Це — абсолютно неправильний підхід. Мені вже доводилося писати у газеті «День» про примару хунвейбінізму. Маю на увазі: не калічити людські долі. Потрібні глибокі перетворення у всіх сферах життя українського суспільства. Дуже прикро: сьогодні працюють, аби набрати голоси на дострокових виборах, нічого не говорять про глибокі перетворення. Закрадається думка, що політики наші намагаються оглуплювати народ. У людей завжди є і сильні сторони, і слабкі. А це — загравання обіцянками. Не хочу нікого ображати. Але це — низький рівень населення нашого. Дивився недавно програму Савика Шустера. Мене шокувало: третина залу відповіла на запитання, що готова продати свій голос... Рівень свідомості не може бути високим, бо Україна робить лише перші кроки. Перетворення населення у громадян — то дуже складний процес.
Повертаючись до подій Помаранчевої революції, скажу: минуть роки, історики дадуть належну оцінку динамічній, надзвичайно високої культури акції непокори. У мене особисто завищених надій не було. Бо знаю, що манна з небес не падає. Але багато людей вірили, що одним махом можна розв'язати всі проблеми. Потрібен час. Мабуть, ще щонайменше десять літ доведеться тупцювати на місці. Бо люди чекають, що хтось має прийти і розв'язати їхні проблеми. Наша трагедія полягає у тому, що ми інертні, ми байдужі.
Оце вже мені 60 літ. Я вважаю, що події помаранчевої революції були для мене одними з найбільш відповідальних, важливих. Вони перетворили мене з мешканця України на громадянина. Я став зовсім іншою людиною, ніж до помаранчевої революції.
— Згадайте, Валерію Степановичу, поїздку до Острога.
— То було одного з перших жовтневих днів 2004-го.Тоді я звертав увагу на уроки революції XVII століття. Відзначав, що на перебігові тих подій позначилася відсутність єдності серед тодішньої еліти. Це — невміння переступити через егоїстичні інтереси національних еліт. Кілька століть минуло, але ми переживаємо такий самий процес становлення еліти, як і тоді. Для мене як історика це цікаво. Передусім постає проблема еліти. Ми маємо визнати, що зміни у суспільстві неможливі без її участі. Тепер відбувається процес формування еліти у першому поколінні. Висувається така проблема, що надзвичайно важко окремим групам подолати особисту неприязнь, ворожнечу, якісь несимпатії. Плюс — кожна група еліти, безумовно, має свої матеріальні, економічні інтереси. Тому вони неспроможні об'єднатися.
Як тоді, так і тепер. Тоді всі представники різних груп, які вели боротьбу, виступали за Україну. Дуже цікаво читати, що, коли йшла боротьба міжусобна, говорили про неньку-Україну, яка плаче, спливає кров'ю, про руїни... Читаєш з іншої сторони — те ж саме: наша Україна занепала, бо її погані сини гублять її і таке інше. І ті, і ті були щирими. І ті, і ці любили Україну. Ті і ті хотіли для неї блага. Але трагедія була у різних підходах. Спостерігається така тенденція: усі люблять, всі хочуть добра, але «добрими намірами вимощена дорога до пекла». І ця тенденція, хоч і не так гостро, простежується і нині. Всі виступають за вільну, заможну, щасливу Україну. Коли ж стосується конкретної справи, то виявляється, що мало хто щось робить для цього. Це — певна закономірність: для еліти, що формується, є проблема згуртування заради національних інтересів. Те, про що ми говорили в Острозі, проявилося.
Тоді Україна розкололася по Дніпру. І тепер говорять про «розкол». Оцей водорозділ спостерігається по Дніпру. Це є тема для глибоких досліджень. Ну, щонайбільше два кілометри між берегами однієї річки... Але виявляється, що та проблема знову спливає. Складається враження, що ті, які граються у цю зловісну гру, недооцінюють наслідки. Безкарність тільки провокує продовження цієї гри з вогнем...
— А невдовзі після поїздки до Острога ви, Валерію Степановичу, виступили з лекцією у Києві — перед генералами Міністерства оборони.
— Також пані Лариса Івшина організувала... У XVII столітті ситуація була ще складніша. Бо і Москва, і Османська імперія, і Річ Посполита переслідували свої інтереси. Говорили з генералами про історичні уроки.
— «Не всиха душі криниця...»
— Слобідка Рихтецька — моя батьківщина. Там, де я народився, ходив до школи, де хата моїх батьків. Там я собі посадив сад. Найбільшому дереву вже, мабуть, років вісім. Ото в мене прокинулася любов до землі і до саду. Мало того, що і наукова робота, і викладацька — часу обмаль. Але знайду час поїхати, подивитися — як росте мій сад. Понад 30 дерев є. Я прошу людей — вони прищеплюють. А у цьому році я вперше у житті узяв інструмент і прищепив на дереві. Просив Бога, щоб прийнялося. І воно прийнялися! По суті, дав життя. І тепер бачу, що вони ростуть. Це не любов... Ми часто використовуємо це слово «любов» і воно втрачає свій сенс. Це така моя внутрішня необхідність і не уявляю собі, що було б, якби не мав можливості поїхати і подивитися, що там робиться. Чекаю зустрічі з ними, їду до них, як на побачення. Зрозуміло, що матеріального нічого я з того не маю. Воно для мене має сенс духовного. Виявилася любов до саду, чого раніше у мене не було, бо був дуже зайнятий. Тепер — на пенсію, буде більше часу, щоб дивитись, як росте мій сад. У мене там трава росте. Коли стаєш босими ногами, то відчуваєш зв'язок з природою. У Слобідці-Рихтецькій позбуваєшся від усього, що нагнітається в місті роботою, біготнею, тиском на психіку — усім цим гармидером, наче переміщаєшся в інший світ.
— А викладацька, наукова робота залишиться?
— Говорив студентам: якщо тільки побачу, що в мене щось негаразд із пам'яттю чи з логікою, то зразу ж і піду. Капарити, перетворюватися у посміховисько не годиться. Людина має працювати на максимумі, але має бути професіоналом найвищого ґатунку. Треба мати у собі мужність, щоб не мучити ні себе, ні студентів. Читаю студентам східну історію. То кажу: як тільки відчую, що щось не те, то тут-таки ламаю меч і йду на пенсію... У минулому році здав кафедру і тепер — просто професор. Краще залишити роботу на десять років раніше, ніж на один день пізніше.
