22 січня, коли Україна традиційно відзначала День Соборності, відбулася подія хоча й великою мірою прогнозована, але від того чомусь не менш несподівана. Віктор Ющенко повідомив українцям, що присвоює звання «Герой України» Степану Бандері. З точки зору політики Віктора Ющенка, яку він провадив протягом років свого президентства, такий крок видається цілком логічним. Зокрема, аналогічне звання ще в 2007 році «з боєм», але все ж було присвоєно Роману Шухевичу. Утім, ця видима логічність втрачає очевидність в очах переважної більшості істориків та експертів, які таке рішення називають невчасним. Думки їх різняться, і кожен вчуває в цьому крокові Віктора Ющенка «під завісу» своє звучання — дехто своєрідний аванс суспільству (Степан Бандера — Герой України «на виріст»), а хтось — дещо прагматично-політичне. Є навіть крайні, так би мовити, погляди. Наприклад, Савік Шустер в інтерв'ю російському бюро «Радіо «Свобода» про цю подію згадав у контексті російсько-української дипломатичної війни: мовляв, це був удар у відповідь на рішення про приїзд Михайла Зурабова, якого протягом декількох місяців до того «притримували на старті» в Москві. Здається, це перебільшення. Навряд чи український Президент готовий розмінювати важливі для історії України (хай і не усвідомлені самими українцями остаточно) постаті на удари в дрібних сусідських чварах.
Відтак головний мотив Президента у офіційній героїзації Степана Бандери залишається загадкою. Тому й дає привід для міфотворчості та розширює коло запитань, які, втім, гуртуються переважно навколо двох проблем. По-перше, чому саме зараз, а не, до прикладу, минулого року, коли виповнилося 100 років із дня народження Бандери (між іншим, Роману Шухевичу це звання присвоїли як раз до 100-річчя)? По-друге, чи готове українське суспільство в своїй більшості до того, аби не тільки прийняти це рішення Ющенка як факт, а й підтримати його? Адже визнанню Бандери Героєм України (якщо це не суто символічний чи політичний жест, а спроба встановити історичну справедливість і на цій підставі об'єднати країну) мала би передувати велика просвітницька робота: десятки кінострічок — як документальних, так і художніх, сотні сторінок літератури — як історичних розвідок, так і масових творів (але заснованих на правдивій, а не перекрученій історії), врешті-решт на створення широкої, серйозної та гучної дискусії повинні були працювати й усі ЗМІ. Швидше за все, Віктор Ющенко заперечив би, що це не президентська робота. Так, можливо, але невже від волі Президента в цій, хай навіть і парламентсько-президентській республіці, залежить так мало?
До речі, про ЗМІ. Дуже показовим є факт, що першим серіалом, що позиціонувався як український, був «День народження буржуя». Тоді як героями серіалів уже в перші роки незалежності України могла би бути не «братва», а образи, народжені зовсім іншими прототипами.
Тому на великий рахунок, за цим президентським рішенням немає надійної опори, за ним — інформаційна лакуна, пустка, в яку це рішення занадто очевидно «просідає» — як стіни будинку без фундаменту. Надто — під тиском тих Героїв України, яких ми отримали завдяки попереднім президентським розпорядженням. Так, Леонід Кучма свого останнього «Героя України» вручив Володимиру Литвину.
З цього погляду, українська еволюція — це все ж еволюція, а не деградація.
