80-річчя від дня народження великого російського фізика, гуманіста, правозахисника, мислителя Андрія Дмитровича Сахарова, що буде відзначатися 21 травня, навряд чи може бути мотивом для проголошення дзвінких, а по суті, беззмістовних «ювілейних» промов.
Заважає тривога, змішана з подивом: у чому криються причини того, що ідеї видатного вченого, які ще 10 років тому палко обговорювалися на просторах колишнього Радянського Союзу, поступово й ніби непомітно виявилися витісненими на периферію громадської свідомості? Справді, що спільного з ідеями Сахарова мають безмежно жорстокі війни на пострадянських теренах (чого варта тільки чеченська війна), розгул насильства в економічній, політичній і, що не менш важливо, духовній сферах? Чи, може, незворотно змінилася інтелігенція? Українська — не виняток; «ходіння у владу» на початку 90-х років виявилося для багатьох її представників згубним.
Чи передчував таку розв’язку академік Сахаров? Своєю громадською і правозахисною діяльністю після звільнення 1986 року із заслання в Горькому аж до смерті 14 грудня 1989 року він доводив, що важливим є не те, що тебе зарахували до «штатних» духовних вождів, проголосили мало не месією. Сумління і почуття честі інтелігента вивели його на фундаментальний шлях захисту прав та свобод людини. Адже підгрунтям, на якому може існувати будь-яке здорове суспільство, є індивідуальна, особистісна і (на цій основі — і тільки як її наслідок!) соціальна свобода. Сахаров чудово пам’ятав слова немодного нині Олександра Герцена: «Не можна звільнити людей, якщо вони не є внутрішньо вільними». Звідси — та величезна роль, яку Сахаров відводив особистим духовним зусиллям кожного громадянина на шляху до свободи. Сам академік, ушанований, в 40—50-х роках владою, здавалось, міг би мати цілком забезпечене, спокійне, розмірене життя. Та ні, не такою була ця людина — в самий розпал застою А.Д.Сахаров подав величний приклад служіння духу свободи, переживши голодування, заслання в Горькому.
Сахаров усвідомлював, яким важливим є пріоритет етичних цінностей над злободенними політичними інтересами, за якими часто криється прагнення захопити або зберегти владу. Саме цим принципом він керувався в роботі над альтернативним проектом Конституції СРСР в 1988— 1989 роках. Природна «непартійність» була сутнісною рисою натури цієї Людини. Андрій Дмитрович категорично заперечував насильство в будь-якій сфері життя, але був непримиренний у відстоюванні своїх переконань. Безперечно, величезний вплив справило на нього вчення Льва Толстого. Дуже актуальною наприкінці 80-х років ХХ століття була й «теорія конвергенції», прихильником якої був Сахаров. Він вважав, що між капіталізмом і соціалізмом немає нездоланного провалля, і зближення між ними все-таки можливе, як i поєднання кращих сторін цих суспільств.
Вчені і наука, на думку Сахарова, не можуть ухилятися від відповідальності за соціальні, біологічні, а нерідко й глобальні наслідки — як прямі, так і віддалені. Саме тому Сахаров, один з провідних учених-фізиків, тричі Герой Соціалістичної Праці, який став академіком у 32 роки (!), 1961 року пішов на прямий конфлікт з державною владою через питання про ядерні випробування. Це був перший крок у тривалій боротьбі академіка-дисидента проти тоталітарного режиму, увінчаній Нобелівською премією миру за 1975 рік.
Це далеко не всi, а тільки основні висновки, яких він дійшов. З багатьма можна сперечатися (наприклад, з «теорією конвергенції»). Але не помиляються тільки святі. Та хіба є щось утопічне в цих ідеях? Чому ж ми все більше віддаляємося від них? Можливо, справді Сахаров — один з останніх інтелігентів-пророків?
Особистість Андрія Дмитровича Сахарова є винятковою ще й тому, що його практичні вчинки завжди відповідали ідеям, які він проголошував. Для нього не існувало розходжень між словом і справою. Спогади людей, які близько знали Сахарова, підтверджують це. Дозволимо собі навести ємні, але дуже глибокі за змістом слова відомого правозахисника Сергія Ковальова: «Він сидів з кожним із нас. З усіма — з ким він дружив, і з тими, кого зовсім не знав. Він помирав разом з Анатолієм Марченком, я чудово це знаю. Він відчував чужий біль, як свій власний. Мав він такий високий дар. Саме цей дар і ще дар неупередженого, безстрашного, безкорисливого пошуку істини й були тим найголовнішим, що поставило його за межу чуда».
