Новий Завіт
Виповнилося 9 днів з моменту смерті Слави Стецько. Вважається, що у цей день янголи вдруге підносять душу новопредставленої людини перед очі Бога.
Вдруге і ми звертаємося до теми поховання С.Стецько. Звертаємося тому, що і сам процес прощання, і те, що відбувалося навколо нього, багато в чому символізували стан речей у такій складній сфері, як формування української нації та сучасної суспільно-історичної свідомості.
НАЦІОНАЛЬНА РЕЛІКВІЯ ЧИ «ВАНТАЖ 200»?
Споконвіку в Україні, як і в усьому світі, існує трепетне ставлення до всього, що пов’язане з життям і смертю неординарної людини.
Якщо такій людині судилося померти на чужині, і труну з тілом доставляють на Батьківщину для поховання, то і сам процес транспортування тіла, і, головне, процедура зустрічі на Батьківщині слугують дуже інформативними індикаторами ставлення до фігури небіжчика. Ставлення з боку держави, політичних сил, громадськості, окремих індивідуумів.
Масштаб, стиль ритуалів перевезення та зустрічі знаменує собою своєрідну експрес-оцінку фігури покійної з боку тих, хто зустрічає.
Зустрічати чартерний рейс з Мюнхена прийшла невелика група представників оргкомітету, яка складалась із активістів КУН (однопартійців покійної) та апарату Верховної Ради.
Жодного елементу ритуалу урочистої зустрічі не було — ні високих посадовців та політичних діячів, ні представників громадськості, ні натовпу скорботних співгромадян.
Згадалися кадри подібних зустрічей в інших країнах, де нації більш сконсолідовані. А історична пам’ять не роз’єднує сучасників, а споріднює їх — шеренги зустрічаючих, траурна музика, море квітів, схилені національні прапори, спалахи десятків фотокамер, і високопосадовець з перших осіб держави, назустріч якому і випливає труна...
У нас все було зовсiм навпаки. Мікроавтобус автобази Верховної Ради підігнали майже впритул до літака, і коли службовці аеропорту подали труну, її прийняли зустрічаючі та майже відразу поклали у мікроавтобус.
Момент, коли труна з’явилась у отворі літака, і декілька кроків від літака до автобуса пройшли у напруженому (але не урочисто-промовистому) мовчанні, яке переривалось стриманою «робочою розмовою» («Вище! Лівіше! Обережно!»).
Я не прихильник політико-ідеологічних поглядів ОУН чи КУН. Але мене вразило те, як однопартійці організували зустріч тіла свого багатолітнього та прославленого лідера.
Жодної ритуально-урочистої дії! Жодної квітки. Жодного знамена. Жодного фотографа. Не зафіксувати такий момент для історії — якщо не країни, то хоча б партії — це просто незбагненний нонсенс!
Якщо я, політично стороння людина, їдучи до аеропорту подумав про фотоапарат, то чому про це, як і про все інше, не подумав ніхто із соратників? Це або прояв повної організаційно-креативної безпорадності, або ж ознака стресової загальмованості. Про гірше думати не хочеться.
У результаті такого сукупного ставлення процедура прийняття труни з тілом історичної особи не вийшла за рамки службової зустрічі «вантажу 200», як на військовому жаргоні називають закриту труну з покійником.
ОДИН ВІНОК, ОДНА СКОРБОТНА ПОСТАТЬ
Услід за труною з хвилинною затримкою винесли єдиний супровідний вінок з написом німецькою. Потім навколо труни буде багато вінків, квітів, стрічок українською. Але це все потім, коли в повну силу виявлять себе закони траурної церемонії, у якій форма часом перевищує зміст події і є даниною суспільній ввічливості.
А ось цей прощальний зойк невідомих нам Алісії, Марії, Яна, Ганса- Юргена — «Ми тебе ніколи не забудемо» — така щемлива нота услід чартерному «журавлю», який навіки забирав від них їхню, напевне, близьку людину, що за змістом щирості раз і назавжди переважила будь-які запізнілі некрологи закордонних оунівських організацій, які у момент відльоту з Мюнхена тіла пані Слави українських слів для неї не знайшли.
У свій час пані Слава зуміла вирватись із безперспективної конфліктності емігрантських оунівських структур і приїхала в Україну для роботи і життя, на що більшість з них не наважилась.
Можливо, це «непроводжання» тіла і було їхнім останнім «ні» в нікому вже не потрібній суперечці?
Але що тоді означало «незустрічання», свідком якого мені довелося стати?
До речі, кажучи, що не було на льотному полі народу, я висловився не зовсім точно. Ще на під’їзді до службових воріт аеропорту побачив жінку у чорному, яка зазирала у шпарини закритого в’їзду. Її не пускали. Потім якимось чином вона проникла всередину і приєдналась до групи оргкомітету. Очі її сльозились, вона згадувала, як пані Слава зупинялась у неї вдома в один із перших приїздів до України понад 10 років тому.
Елегантно вбрана, зi змученим заплаканим обличчям, ця нікому не відома пані Галина уособлювала для мене сотні тих, для кого смерть пані Слави була особистою втратою. Ниточка щирої скорботи від німецької Алісії простягнулась до української Галини, і це символізувало перемогу почуттів над ритуалами.
Коли політичний діяч завойовує не тільки розум прихильників, але і їхню душу, він сам стає мотивуючим фактором для послідовників.
Багато хто з наших політиків прагне, щоб його зрозуміли і підтримали практично — скажімо, голосуванням. Стати улюбленим, своїм, часткою серця не мріють.
То хто ж заплаче за ними? Чи буде достатньо вінка від «партії та уряду»?
ПСИХОЛОГІЯ РОЗКОЛОТОСТІ НАЦІЇ
Колона з 11 автомобілів, у більшості з яких було по одному-два пасажири, рушила на Київ.
Осмислюючи перші враження від побаченого, я з особливою ясністю відчув, що минуле значною мірою визначає те, що відбувалося на моїх очах, а сьогоденню ще несила інтегрувати це минуле у контекст єдиного історичного світобачення.
Історія України ХХ століття — це не пізнана до кінця трагедія, де часто брат ішов на брата, а син ненавидів батька.
Для тих, хто був інтегрований у радянську Україну, і тих, хто боровся проти «совітів», єдиної історичної долі не може бути. У кожної iз цих груп українців «своя» Україна, а тому не виникає у них духовно-кровної спорідненості.
Психологічною основою єдності нації є готовність прийняти загальні для спільноти цілі, цінності, символи як свої власні.
Влада здебiльшого підтримує пострадянське бачення України, а антирадянське — якщо і не блокує, як це було в СРСР, то стримано ігнорує.
Визнати ОУН-УПА воюючою стороною у Другій світовій війні — це збурити мільйони ще живих ветеранів, яких націоналісти називають не інакше, як окупантами. З другого боку, ветерани на дух не сприймають бандерівців, стверджуючи, що «вони стріляли нам у спину».
У цих та інших груп населення, які поділяються, скажімо, географічно («західняки» та «східняки»), церковно (за конфесіями) тощо спостерігається несумісність групових «Я концепцій», коли уявлення просебе кожної iз цих груп робить складним, а то і неможливим процес їхнього зближення.
Ці процеси фокусуються у політичній несумісності певних рухів та партій.
І коли помирає така особа, як Слава Стецько, у всіх — у влади, політичних опонентів, нейтралів, соратників — є буквально день-два, щоб визначитись з офіційним ставленням до померлої і оформити це ставлення публічно — передусім ритуально.
Перший елемент такого ставлення — траур. По пані Славі його не оголосили. Чому? Адже оголошували траур по загиблих шахтарях. При всьому співчутті до загиблих — чи пам’ятає хтось, крім близьких, їхнi імена?
Траур — це скорбота державна. І ось держава не вважає за потрібне оголосити траур за людиною, яка з 1938 року свідомо боролась за незалежність цієї держави.
Кричуща історична несправедливість полягає в тому, що в незалежній Україні саме ті, хто відкрито боровся за цю незалежність, жертвував свободою, долею, життям, виявилися відсунутими на периферію — політичну, державну, історичну.
Назвати площу Калініна майданом Незалежності, затвердити головним державним святом День незалежності, канонізувати «вчасно померлих» (вибачте за гiрку iронiю) за незалежність В.Стуса та інших і фактично проігнорувати на державному рівні смерть такої всесвітньо відомої виборювачки цієї ж незалежності — в цьому є якась чавунно-бюрократична безсердечність та історична сліпота.
А у чому ж вина Слави Стецько? Невже у тому, що зажилася, на відміну від Стуса, не здогадалася, що мертвий патріот для всіх набагато зручнiший, аніж живий? Живий же полемізує, вимагає, не згоджується, таврує — ну кому це потрібно?
За життя В’ячеславу Чорноволу не віддали і сотої долі тієї шани, яка щедро пролилася на нього після загибелі. Можливо, щось подібне буде і зі Славою Стецько, хоча, думаю, меншою мірою — вона ж емігрантка, а ставлення до емігрантів у нас ще нецивілізоване. Воно визначається не історико-політичною оцінкою, а рядком в анкеті сталінських часів — «Чи перебували в окупації, чи маєте родичів за кордоном?».
І те і інше вважалося страшною політичною провиною, яка безмірно збільшувалась ярликом «антирадянщик». Слава Стецько повною мірою проходила по всіх цих трьох «статтях». А ті, хто приймає рішення про державний траур, з дитинства всотали в себе сталінсько-радянське ставлення до політемігрантів-антирадянщиків. І хоча свідомість їхня після 1991 року потроху змінюється, підсвідомість все пам’ятає і міняється дуже важко, психологи це знають.
Отже, «милості просимо, пані Славо», сказав лише священик церкви св. Миколая, запрошуючи свою славетну парафiянку на останню для неї, поминальну, службу. Церква відключила опалення — все ж таки з моменту смерті минуло вже майже чотири доби — «відчитувала» небіжчицю всю ніч — тобто зробила все, що могла. А чи всі так вчинили?
ПОХОВАННЯ: УКРАЇНСЬКА МОДЕЛЬ
У церемонії поховання С.Стецько було немало моментів, у яких виявилися деякі грані нашої ментальності.
О сьомій ранку в неділю, коли той же мікроавтобус приїхав, щоб перевезти тіло з церкви св. Миколая до Будинку вчителя, я став свідком короткої приглушеної суперечки — кому виносити труну. Це збиралися зробити по команді «камуфляжні» хлопці з воєнізованої організації «Тризуб» ім. Ст.Бандери. Але їм чинила рішучий спротив група в цивільному — ті кунівці, які приймали труну в аеропорту. Кожен відстоював своє право, а в підсумку дійшли згоди, і кожен зайняв своє місце у церемонiальнiй структурi.
Коли труну вже поставили в Будинку вчителя, її настільки тісно обступили люди з хоругвами, серед яких домінувала хоругва знову ж таки «тризуба», що доступитися до труни стало неможливо. Люди змагалися за просторову близькість до тіла, яка б символізувала їхню ідейно-політичну та особисту близькість до померлої.
У той же час на вулиці, ні на що не претендуючи, стояли ріденькими групками бойові побратими С.Стецько у формі УПА. Спокійна гідність — це все, що їм залишилося. Вони не трималися труни. Вони трималися своїх бойових прапорів.
У ситуації, коли ритуал прощання зі С.Стецько не набув державної ваги, цілий ряд політиків та державних високопосадовців змушені були віддавати шану покійниці у стилі «сором’язливого співчуття».
Для Литвина, Марчука, Зінченка, Зленка, Табачника, Богуцького, Ющенка та інших останній поклон пані Славі був скоріше особистим, ніж церемоніальним актом, порухом душі, а не ритуальною вимогою.
Чіткої логіки — чому одні прийшли, а інші ні — не проглядалося. Чи можна вважати присутність вищеназваних державних високопосадовців знаком державного співчуття, чи символом їхньої особистої позиції та історичної зрілості?
Складалося враження, що держава прощалася зі Славою Стецько приблизно так, як і здійснювала свою зовнішню політику — трохи з НАТО, трохи з Росією, а більше всього — сама з собою. Тихо.
Але «українська модель» поховання опозиціонерів історичного масштабу, на відміну від зовнішньополітичної моделі, не може бути різновекторною. Вектор тут має бути один — сильна, цілеспрямована політика згуртування нації як у політико-психологічному, так і у соціально- історичному сенсі. А для цього потрібно, щоб усі ритуали символізували чітку підтримку державою ідей та особистостей високого патріотичного гатунку.
А допоки у вжитку ярлики на кшталт «націоналістка Стецько» чи «колоніальний адміністратор Щербицький», це символізує психологічну розколотість нації, її ціннісну неготовність до соборності.
Коли за різними політичними фігурами йдуть колони різних людей, то виникає питання — а за чиєю труною (дай Боже всім здоров’я і довголіття!) підуть усі? Чи є в Україні беззаперечні, загальнонаціонального масштабу, постаті? Чи це можуть бути тільки позаполітичні фігури, на зразок Лобановського (якого, до речі, за життя, на відміну від групи маловідомих директорів, так і не удостоїли звання «Герой України» — і це того, хто прославив Україну і Київ на весь світ!?)? То чи справедливо судяться у нас мертвi «згiдно з дiлами своїми»?
І остання деталь. Біля труни пані Слави виникли дві маленькi дівчинки. Вони не розуміли (на відміну від великих дядь), кого ховають. Але батько, який їх привів, здійснив не ритуальний акт, а символічний — передав естафету патріотизму та достойного життя від великої українки до двох ще маленьких. Пані Слава була людиною зі смаком. Багато що у власному похованні її б покоробило. Це — сподобалось би.
