Мало хто буде заперечувати, що сьогодні освіта має неабияку цінність в нашому суспільстві і що її ціна весь час зростає (як у прямому, так і у переносному сенсі). Зростає, зокрема, разом із шаленим розвитком сучасних комп’ютерних технологій та накопиченням інформації. Недарма наші багаті люди так піклуються тим, аби їхні діти отримували освіту і вивчали іноземні мови в західних університетах. Україна, однак, ніколи не стане сучасною, у повному сенсі цього слова, державою, якщо її пересічний громадянин не буде мати середньостатистичної сучасної освіти, яку він зможе отримати у себе вдома, а не за кордоном. Мова йде саме про освіту, а не про дипломи та сертифікати, на які так щедра сьогодні наша багатолика система освіти.
Наразі подаємо нашому читачеві інтерв’ю з отцем-доктором Борисом Гудзяком, якого цієї весни було переобрано ректором львівського Українського католицького університету (Українська греко-католицька церква) — на другу п’ятирічну каденцію.
— Прошу глибоко шановного отця-доктора познайомити наших читачів зі структурою Українського католицького університету (УКУ) — факультети, спеціальності, філіали, місця практики, а також чисельність викладачів. Чи часто бувають гості- викладачі з-за кордону?
— УКУ є вищим навчальним закладом, який починався з філософсько-богословського факультету. Тепер у нас є Гуманітарний факультет і Катехитично- педагогічний інститут. Крім того є ще сім інститутів, які інколи проводять навчальну діяльність, але передовсім займаються дослідницькою і науково-видавничою працею. В УКУ є низка богословських та гуманітарних спеціальностей, а тепер з’являються спеціальності соціального спрямування. В майбутньому ми маємо намір відкривати факультет соціальних наук. Проте наш університет є і буде відносно малим.
— Чи є в інших посткомуністичних країнах подібні університети? Хто його субсидує — держава? Ще запитання — на ваших факультетах навчаються тільки греко-католики?
— Це єдиний Католицький університет на території колишнього Радянського Союзу. Ми не маємо державної фінансової підтримки і не фінансуємося з бюджету Церкви. Більшість наших програм є неприбутковими, тому університет живе з ктиторських пожертв, із різних західних фондів та грантів. Це творить динаміку і спонукає до відповідальності. У нас є п’ятсот студентів і близько ста шістдесяти викладачів. Пропорція викладачів до студентів є дуже високою. Як викладачі, так і студенти є різних національностей і різної конфесійної приналежності. Вступаючи в УКУ, абітурієнт не повинен пред’являти «конфесійного паспорту». Маємо лекторів, які приїхали з інших країн: Росії, Польщі, західноєвропейських країн, Америки.
— Отче-докторе, коли і у кого зародилася думка про заснування УКУ? Що стало гаслом УКУ? Що вважаєте головним — духовну чи професійну підготовку?
— Перші наміри про створення такого університету висловив Митрополит Андрій Шептицький у 1905 році. Однак, до Першої світової війни, коли Галичина перебувала під владою Австро-Угорщини зреалізувати їх не вдалося, а тим більше у міжвоєнний період, коли ми входили до складу Польщі. Але вже в ті часи Митрополит Андрій створив Львівську греко-католицьку Богословську академію, яка вкінці 30-х мала перерости у Католицький університет. Та знову вибухнула війна. Радянська влада закрила Академію, ректора і главу УГКЦ Йосипа Сліпого було заарештовано.
1963 року Йосип Сліпий переїхав до Риму, а в листопаді того ж таки року декларував створення УКУ під гаслом: «Наука збирає у розсіяні сущих». Символом Богословської академії стала ікона Святої Софії Мудрості Божої, оскільки в той період, коли Львів перебував під сьома різними країнами, Митрополит Андрій Шептицький значну увагу приділяв піднесенню людини до Божої Мудрості. І сьогодні професійна і духовна підготовка є в університеті нероз’ємні.
— Чому було обрано саме таку назву — «Український Католицький університет»? Чи не відлякує слово «Католицький» молодь інших церков? Бо, як іноді здається, мало хто з них доріс до православних молодиків ХVI та XVII століть, які обирали собі італійські чи німецькі університети, тобто католицькі чи протестантські.
— Назву «Український католицький університет» дав Йосип Сліпий, і ми, після сорокалітньої традиції, не змінювали її. Покійна колега, Соломія Павличко, також наполягала на цій назві, пояснюючи, що, якщо «католицький» відлякує, то тим самим він змінює стереотип.
— Чи часто ваші студенти студіюють у Ватиканських університетах? Як вони себе там показують?
— У 2006 році сто сімдесят два студенти філософсько-богословського факультету виїхали на навчання за кордон: частина — до Італії, інші — до Вашингтона, Варшави, Оксфорда, Парижа, Відня. У Папському біблійному інституті, який має тільки аспірантуру та докторат, навчається до ста студентів, і це не лише семінаристи, а також миряни та мирянки. Третина мирянок цього інституту — наші студентки. З перших чотирьохсот п’ятдесяти наших випускників сто сімдесят два отримували стипендії в університетах Італії, Австрії, Оксфорда, Канади, Парижа.
— Яким чином поставлене в УКУ вивчення іноземних мов? Яка частина студентів досконало опановує кілька мов або хоча б одну?
— Наші студенти вивчають п’ять іноземних мов: греку, латину, церковнослов’янську, англійську і на вибір ще одну західноєвропейську мову (французьку, італійську, німецьку). До того ж майже всі легко читають як російською так і польською. Вивченню іноземних мов сприяють організовані УКУ англомовні та німецькомовні школи за межами університету, де студенти 3-4 тижні живуть і розмовляють виключно іноземною мовою.
— Чи в УКУ робиться певний акцент на викладанні основ культури, історії культури, класичної культури?
— Ціль навчальних програм Університету — допомогти молодій людині стати освіченою, щоб вона, бачачи проблему, могла її формулювати і знаходити рішення цих проблем. Для цього треба розуміти іншого, отже, потрібне знання мистецтва, музики, історичного контексту — усіх цих таїнств людської творчості. Саме в ці двері людської душі стукає навчальна програма УКУ. Студенти вивчають історію мистецтва, богослов’я ікони, історію сакральної музики. Є низка мистецьких гуртків, зокрема театральний.
Всі наші студенти вивчають предмет, який називається «Християнська духовність в постмодерній добі», який допомагає молодій людині відчитувати знаки часу в історії, музиці, літературі. Наприклад, дві пари присвячується історії рокової музики. Я вважаю, що освічена людина мусить мати відчуття і критичне мислення щодо різних проявів високої популярної культури.
— Який сьогодні склад студентів УКУ і що їх очікує після отримання диплому? Чи є вони справжніми інтелігентами? Скільки випусків уже зроблено? Де працюють ваші випускники? Кого з них більше — духовних чи світських? — Ким є студент УКУ? Це людина, яка готова плисти проти течії. Є студенти дуже здібні, є менш здібні, але всі вони — непересічні особистості. Двох наших студентів Президент України запросив працювати у Секретаріаті Президента. Дехто працює у Львівській міській раді, львівських видавництвах. Багато наших випускників спеціалізується у гуманітарних галузях, а деякі знаходять себе у бізнесі. Мабуть, більшість присвячує себе науковій діяльності.
Перші випуски філософсько-богословського факультету з 1999 до 2005 року мали більш-менш рівну кількість «духовних» і «світських» випускників, серед яких було чимало священиків і монахів та монахинь. Цього року ми маємо перший випуск гуманітарного факультету. Отже «світських» серед випускників УКУ побільшало. Наступні місяці покажуть, де вони зможуть себе реалізувати.
— Пане Докторе, розкажіть трохи про себе — про ваше коріння та життєвий шлях. Чи справдилися ваші юнацькі задуми? Чого очікуєте від майбутнього?
— Мої батьки з Львівщини. Воєнні події змусили їх емігрувати ще замолоду до Америки. І хоч мої батько та мати жили на відстані двадцяти п’яти кілометів одне від одного, познайомилися вони аж у Нью-Йорку. Там вони і одружилися. Я виховувався у штаті Нью-Йорку, згодом здобував ще одну вищу освіту в Римі, в Українському католицькому університеті, який створив Патріарх Йосип Сліпий, і де була можливість дуже близько з ним поспілкуватися. Він жив на один поверх вище, а нас тоді було лише одинадцять семінаристів. Потім я закінчив докторські студії в Гарвардському університеті, спеціалізувався на візантивістиці й славістиці. Вперше приїхав в Україну в 1988 році, а залишився тут назавжди — у 1992 році. З 1998-го я почав працювати над проектом створення УКУ, тоді ж став священиком львівської архієпархії УГКЦ. Замолоду я мріяв про професійний баскетбол і тому, якщо говорити про здійснення юнацьких мрій, — я повний невдаха.
— Прошу познайомити читача зі своїми науковими дослідженнями, науковими інтересами та книгами. Які теми досліджень вас особливо приваблюють?
— Мене цікавлять центральні, ключові, можливо, нелегкі теми. Докторат я писав про Берестейську унію, присвятив близько десяти років праці по бібліотеках і архівах різних країн. Основою дослідження стала монографія — «Київський патріархат. Київська митрополія. Генеза Берестейської унії» і серії конференцій «Берестейські читання», які вийшли в чотирьох томах.
В Україні я мав честь працювати над історіями життя репресованого духовенства. Для мене, як історика, була велика різниця в методах роботи над дослідженнями епох ХVI— XX століття. Якщо історичні теми я опрацьовував за архівними джерелами, то ближчі до нашого часу — за створеними мною записами усної історії. Проект «Образ сили і духу» — це усна історія підпільного життя українських греко-католиків — нараховує майже дві з половиною тисячі інтерв’ю та кілька тисяч фотографій і документів, які всебічно висвітлюють життя тих, які не йшли на компроміс з радянською системою. Ця друга тема, яка ще потребує синтетичного аналізу, для мене дуже захоплююча, бо вона демонструє те, як людина під Божою опікою може долати невимовні труднощі.
— До якої епохи в історії України маєте особливу схильність? Хотіли би «втрутитися» в минуле і щось важливе там виправити?
— Я не завжди можу дати собі раду з сучасними завданнями. Дай, Боже, щоб відважні аналітики минулого не мусили поправляти всього того скромного, що я збираюся робити.
— Відомо, що ви займалися спортом. Коли і де це було? Тільки баскетболом? Чи мають ваші студенти можливість займатися спортом в Університеті?
— Ми з моїм батьком мали одне основне хобі — лижі. Тепер мені важче систематично займатися спортом за браком часу. Хотілося б, щоб наші студенти були фізично розвинуті. Приємно відзначити, що футбольна команда семінарії вважається однієї з найкращих у Львові серед команд навчальних закладів. А зараз ми плануємо будову університетського містечка, де будуть передбачені спортзали та інші устаткування для фізкультури.
— Які інші позафахові уподобання має пан ректор? В музиці, живописі Чи використовуєте їх у своїй педагогічній роботі?
— Позафахово я цікавлюсь питанням простору і архітектури, не тільки як мистецьким витвором, а як середовищем глибокого, шляхетного і піднесеного спілкування. Для мене важливий результат дизайну, але не менш важливим є сам процес підключення різних працівників, які спілкуватимуться у цій споруді. Я не є прихильником швидкої будови церков чи такого собі ктиторства, коли одна людина дає гроші і невдовзі постає церква. Я впевнений, що та річ, яка народжується завдяки причетності ширшого кола людей, завдяки жертовності багатьох, має перспективу на довготривале значення. Саме в цьому полягає різниця між середньовічними соборами і модерними банками. Ці собори стоять століття, а то й тисячоліття. А чимало наших банків розбиратимуть ще за життя їхніх творців.
— Які ваші прогнози відносно православної ситуації в Україні? Чи є, на вашу думку, якісь засоби її покращити?
— Мої надії щодо православної ситуації в Україні пов’язані з упованнями на те, що християнство буде розвиватися автентично — саме як християнство. Тоді всі негаразди, спричинені людською слабкістю, будуть стиратися. Історія християнства нам показує, що деякі церковні поділи є довготривалими, а це, як на мене, пов’язане з тим, що в церковному житті не завжди присутня автентична християнська духовність. Християнство від самого початку було рухом якості, а не кількості. Тому мені здається, що перспективи християнства будуть залежати від відносно малої кількості осіб і громад, які щиро прагнуть правдивої духовності.
P.S. Виносимо вдячність прес-аташе УКУ пану Петру Дідулі за сприяння газеті «День» в отриманні інтерв’ю.
