Шановна пані Ларисо!Як постійний читач вашої газети останніх років, насамперед, хочу подякувати Вам і колективу редакції в цілому за змістовні актуальні аналітичні публікації, особливо з проблем історії України. Я — науковий співробітник відділу новітньої історії Інституту українознавства НАН України, а також мої колеги по роботі з великим зацікавленням читаємо публікації відомих істориків і ваших журналістів, які охоплюють широкий аспект проблематики та стають нам у пригоді.
Для мене особисто приємно зустрічати статті знайомих по праці в системі НАН України авторів, зокрема, Станіслава Кульчицького. В першу чергу, — з проблеми глобальної катастрофи українського народу — Голодомору 1932 — 1933 рр. Я малюком пережив його, а мого батька, тоді голову колгоспу «Червоний Маяк» Барвінківського району Харківської області Єлисея Науменка заарештували, виключили з партії й засудили до 10 років ув’язнення за те, що всупереч суворій забороні роздав колгоспникам хліб на зароблені трудодні та утримував фонд громадського харчування, й таким чином врятував життя всіх 300 односельчан. Взимку 1933 року ходоки з «Маяка» обійшли Чубаря, Постишева, Косіора, Петровського, але допоміг лише Микола Скрипник, який колись мешкав і закінчив гімназію в Барвінковому. За його сприяння батька невдовзі звільнили й відновили в партії та посаді. Отже, ця тема, близька для мене, й спонукала опублікувати низку досліджень з неї, за що отримав орден «За заслуги» з рук Президента України В.Ющенка восени 2007 р.
Слід зауважити, що нині чимало уваги приділяється організаторам Голодомору чи геноциду, механізмам його здійснення і жертвам. На жаль, мало досліджується проблема опору українського селянства організаторам геноциду. Саме вона є провідною в моїх публікаціях, доповідях на конференціях, зокрема, у вересні минулого року в Кончі-Заспі. Адже було репресовано десятки тисяч, розстріляно 2110 осіб, з них у січні 1933 року 20 голів колгоспів Київщини та Харківщини.
Цікаво було зустріти на шпальтах «Дня» статтю Євгена Стахіва, з яким неодноразово спілкувався на конгресах МАУ і конференції в Кончі-Заспі. У цьому ж номері — сумну звістку про те, що відійшов у вічність визначний американський диктор і тележурналіст Волтер Кронкайт, якого знав особисто. Восени 1967 року він з групою телеоператорів прибув у Волгоград з метою зняти документальний фільм «Товариш солдат» з нагоди 50-річчя Радянської Армії. Я, тоді майор-артилерист, був включений у групу забезпечення, оскільки володів англійською, й провів із американцями зо три тижні. Вони знімали урочисті проводи в армію на Мамаєвому кургані, там же — прийом присяги, потім — заняття з бойової підготовки та побут наших солдатів. На відміну від наших тодішніх дикторів документальних фільмів, В. Кронкайт постійно був у кадрі, звертався до глядача, розповідав про те, що знімалося. Одягнутий у синій светер, при галстуку, високий і стрункий, він надзвичайно приязно ставився до нас, до наших солдатів, говорив з усмішкою, словом, залишив надзвичайно приємне враження.
Нагадаю деякі цікаві моменти. Коли на стройовій підготовці ми представили американцям роту Почесної варти, В. Кронкайт був у захваті. Потім сказав таке: «За що ти служиш, Іване? Не знаємо за що, але не за гроші, оскільки він отримує в місяць 4 долари. Нам говорять — за ідею. Зрештою, командири мають рацію». На заняттях з фізичної та вогневої підготовки ми представили як звичайні стрілецькі взводи гімнастів спортроти дивізії та снайперів, які крутили «сонце» на перекладині та стріляли виключно в десятку. Кронкрайт, безперечно, зрозумів підставу, але з доброзичливою іронічною усмішкою сказав командиру полка М. Грачову: «Ми бажаємо, пане полковнику, щоб у вашому полку всі солдати були саме такими». А під час обіду в солдатській їдальні, кращій у дивізії, де були столики на чотирьох солдатів, а обід майже, як у ресторані, висловився: «Сподіваємося, що цих хлопців будуть так же добре годувати й після нашого від’їзду». Коли показали, як солдати намотують онучі, сказав: «Безумовно, для держави ліпше видавати онучі на півроку, ніж нашим — носки на тиждень». Велике позитивне враження справив на Кронкайта та його колег Музей боєвої слави нашої дивізії, яка пройшла від Сталінграда до Берліна, побудований і створений під моїм керівництвом нашими солдатами — художниками за участю ветеранів.
Американці дуже тепло з нами попрощалися і через три місяці привезли готовий телефільм у двох серіях. Щоправда, Кронкайта не було. На перегляді наші генерали та полковники, особливо ветерани, заявили, що фільм спотворює армію на що представник Москви відповів: «Нехай американці подивляться на наших солдатів і переконаються, що вони звичайні хлопці й без рогів». Отож передайте журналістам вашої Літньої школи Ігорю Самокішу та Анні Слесаревій щиру подяку за добрі слова на адресу Волтера Кронкайта, який надовго залишив слід у моїй пам’яті й серці.
Перепрошую за довгого листа, але ж Ви знаєте, як ми, старі люди, любимо згадувати минуле та розповідати нашим дітям і внукам. (Мені на Спаса стукне 79).
Бажаю Вам і співробітникам «Дня» доброго здоров’я, творчої наснаги і нових успіхів у цікавій і корисній праці на благо України.
Із повагою, Кім НАУМЕНКО.
