Варто, щоправда, зазначити: в цьому випадку «не змогла» держава, але «хочуть» меценати — наприклад, минулого року на підтримку пам’яток зібрали близько мільйона гривень. Хоча, за словами начальника управління охорони та реставрації пам’яток архітектури та містобудування Держбуду Миколи Кучерука, знайти в Україні інвесторів не так уже й просто: немає поки в нас потреби вкладати гроші не тільки заради вигоди, а «за ідею». Як каже М. Кучерук, у сусідній Польщі практикується метод, який полягає в тому, щоб передавати, наприклад, історично важливі будівлі в приватне володіння, але з обов’язковою, даною державі, гарантією проведення реставраційних робіт. Причому гроші на такі роботи можна взяти в кредит усе в тієї ж держави, а з плином часу турботливому власникові частину боргів можуть навіть «списати». В Україні ж багато архітектурних комплексів (як показники типової забудови для певного періоду) поки ще чекають своєї черги на визнання їх історичним надбанням. І незважаючи на те, що, згідно із законом, про всі перепланування в подібних будівлях слід повідомляти містобудівним держструктурам, найчастіше їхні власники беруть, що називається, «дизайнерську» ініціативу в свої руки, порушуючи таким чином ансамблі.
Найгірше археологічним пам’яткам. «День» уже неодноразово писав про те, що розкопки в Ольвії стали, м’яко кажучи, непоганим місцем заробітку для організованих нелегалів — «начинка» однієї могили може коштувати від 200 до 260 тис. умовних одиниць. Причому «звичайним» археологам до розкопок часто не пробратися — мисливці за стародавнім золотом, як правило, добре охороняються й мають вигідніший набір як «людино- сил», так і техніки (наприклад, екскаватори) для проведення «дослідницьких» робіт. Хоча, згідно із законом, усе, що міститься «в землі», належить державі. Найчастіше знахідки стають (далеко не легальними методами) гідною прикрасою західних колекцій. Чимала їх частина осідає й у приватних колекціях — в Україні, як зазначають фахівці, останніми роками з’явився платоспроможний інтерес до старовини. Незважаючи на те, що законність деяких колекцій залишається часто під великим питанням, археологи радіють, коли вітчизняні «збирачі» влаштовують виставки, оскільки значна кількість експонатів дійсно унікальна.
Якщо в цивілізованій Європі бережуть навіть ландшафт, в Україні варварство щодо пам’ятників давно вже стало прикметою часу. Щотижня, за словами вченого секретаря Всеукраїнської спілки охорони пам’яток О. Титової, в цю організацію надходять повідомлення про вандалізм. Наприклад, у Луганську за одну ніч зникли меморіальні плити з шістьох братських могил, на Херсонщині мисливці за кольоровим металом зруйнували бюсти героїв-молодогвардійців. Місцеві організації з охорони пам’яток, звичайно, намагаються повертати викрадене на законне місце. Однак часто відновлення деяких пам’яток є неможливим як унаслідок відсутності фінансів (наприклад, одна охоронна дошка найпростішої художньої роботи обійдеться в 1 тисячу гривень), так і через разючу швидкість, з якою працюють вандали, — наприклад, з пам’ятника Магдебурському праву в столиці зникла охоронна дошка через день після її повторного відновлення, а майданівський козак Мамай позбавився частини бандури… через два дні після його офіційного відкриття. Причому суму, яку можна виручити за «кольормет» і збитки, завдані державі, непорівнянні. Не так давно в Чернігові судили молодого чоловіка, який зірвав плити з пам’ятника героям Крут — любитель металу виручив у приймальному пункті всього 58 грн., а збитків завдав на 12 тис.
Один зі збирачів металу люб’язно погодився розповісти «Дню» про свій «промисел», хоча через цілком зрозумілі причини відмовився назвати своє ім’я. За його словами, «безневинне» збирання металу в занедбаних будинках для нього — пройдений етап. Бажання отримати легкі гроші іноді підштовхувало його й на відвертий кримінал. Зокрема, з допомогою здобутої зі снарядів часів Великої Вітчизняної вибухівки він підірвав декілька ліхтарних стовпів у районі Андріївського узвозу, неодноразово в приймальні пункти «йшли» й різні огорожі. Віра у фаталізм утримує нашого співрозмовника лише від зазіхання на інші металеві «клондайки» — міські кладовища.
Однак мережа нелегальних «прийомок» не цурається брати й цвинтарний метал. Взагалі, за словами працівника кримiнального розшуку Миколи Рощина, здавання металобрухту значно збільшилося — з 2 млн. тонн 1997 р. до 6 млн. тонн минулого року. На металобрухт минулого року пішли 1034 силові трансформатори, 1340 км кабелю, 15860 телефонних апаратiв i незліченна кількість монументів. За рік від Міненерго надійшло 15 тис. заяв про крадіжки, було порушено 9 тис. кримiнальних справ, 4 тис. осіб притягнуто до відповідальності за статтею «Крадіжка громадського майна». Причому, отримати за цією статтею можна ві д двох до семи років, однак, як зазначає М. Рощин, звичайно винуватці сплачують штраф. До речі, з наявних 3 500 пунктів прийому металів нелегально працює третина — для законного функціонування необхідно оформляти документи через Міністерство промисловості. Як зазначає М. Рощин, міліції відомі навіть факти того, що деякі «ділки» посилають хулiганiв для руйнування пам’ятникiв, а потiм пропонують свої, звичайно ж платні, послуги щодо відновлення монументів. На його думку, коріння проблеми полягає в тому, що часто ми забуваємо про принцип «скупий платить двічі». М. Рощин вважає, що своєрідним захистом від крадіжки могла б послугувати, наприклад, наявність на трансформаторних будках таблички аля «Не влізай — уб’є», а цвинтарні огорожі слід елементарно фарбувати — такий метал практично неможливо збути. Взагалі, за його словами, цю проблему можна розв’язатим й шляхом запровадження державної монополії на прийом кольорових металів. Щоправда, як розв’язати проблему вандалізму щодо пам’яток, не знає ніхто.
Варварство та недофінансування (наприклад, з необхідних «у ідеалі» 94 млн. для порятунку пам’яток виділяється лише трохи більше ніж 14 млн.) — не єдині проблеми української культурної спадщини. До речі, за радянських часів, за словами М. Кучерука, на охорону пам’яток виділялася сума, що дорівнює вартості 19 стоквартирних будинків. Нині близько 206 пам’яток потребують невідкладного відновлення (впродовж найближчих п’яти років), на ці роботи необхідно виділити 496 млн. Цілком можливо, «своїх» грошей ці пам’ятки все ж таки дочекаються — на щастя, в країні все гаразд з активістами, які розуміють необхідність їхнього збереження. Однак цих же активістів вражає інше: чому фінансова перевага віддається будівництву, хай навіть і за «рідними» кресленнями, нових пам’яток, а не відновленню того, що занепадає. Адже муляжі, хай навіть чудово й «дорого» виконані (наприклад, за деякими даними, Михайлівський Золотоверхий обійшовся спонсорам будівництва в 50 млн. грн.) — набагато менш цікаві в історичному плані, ніж який-небудь «живий» приклад, припустимо, IX–XII століття. Однак, як свідчать факти, деякі дійсно цінні пам’ятки українцями поки взагалі за такі не сприймаються. Наприклад, унікальний давньоруський вал у районі Циблів заростає деревами — село хоч і багате, однак пам’ятку «почистити» ніхто не спромігся. Аналогічна доля спіткала й рештки давньоруського міста в Белогородку: оскільки його вал частково проходить через приватні садиби, місцеві жителі потихеньку пристосовують пам’ятку археології під власні льохи.
