23 березня опозиційне інтернет-видання «Українська правда» опублікувало захопливу добірку «темників». Можна з упевненістю припустити, що їх не отримують опозиційні мас-медіа, які можуть їх опублікувати, як це зробила «Українська правда». У своїй більшості «темники» викладають подію в лаконічному вигляді, зазвичай у одному реченні про те, що такого-то дня такий-то західний речник критично висловився, про таку-то подію в Україні. За цим слідує рекомендація щодо коментування події. Інколи вони є детальнішими та навіть позитивними, як у випадку програми із запобiгання СНІДу, фінансованої Заходом. «Темник» називає цю тему актуальною та рекомендує висвітлення. Складається враження, що маємо справу не із неприхованою цензурою, а із такою собі спробою згуртувати інформаційні засоби й за допомогою рекомендацій ігнорувати несприятливу інформацію, а наголошувати на позитивах. Невідомо, що трапляється, коли «темники» ігноруються, але в країні, де прихильне ставлення з боку влади має вагу, можна з упевненістю припустити, що «темники» обмежують право людей дізнаватися про те, про що, на думку влади, більшості громадян краще не знати.
Наскільки це серйозно насправді? Подібні речі та цькування опозиційних мас-медіа не зовсім відповідають сучасному західному баченню свободи слова. Проте, якщо ми повернемось на десятиліття назад у США, в роки президентства Ніксона, або на півстоліття назад у роки маккартизму із його чорними списками, ми зможемо побачити, що це не найгірше, що коли-небудь відбувалось у країнах, які зараз претендують на роль взірця для України. За рокiв Ніксона заступник генерального прокурора навіть давав свідчення перед комітетом Конгресу: так званий привілей виконавчої влади президента, згідно з яким президент мав право не оприлюднювати в суді чи законодавчому органі конфіденційну інформацію офіційного характеру, надавав йому право використовувати будь-які засоби для збирання інформації про кого завгодно. Звичайно, цей аргумент визнали вкрай сміховинним, але він не завадив тодішньому заступникові генерального прокурора Вільяму Ренквісту, який зробив цю заяву, згодом очолити Верховний суд США.
Я особисто знаю про значно більше випадків ошуканства в незалежній Україні, аніж можу розповісти. Оскільки практично неможливо довести їх за теперішнього рівня офіційної прозорості згідно з тутешніми правовими стандартами та не завжди цілком незалежної судової влади. Однак доречним є певний історичний ракурс. Коли сенатор МакКарті намагався відшукати комуністів у державному департаменті США, комітет із розслідування антиамериканської діяльності в палаті представників США складав чорні списки на голлівудських артистів. А Україна була під чоботом Йосифа Сталіна, який вислав мільйони людей і страчував, кого тільки забажав. Коли Америка переживала ганебні вчинки Ричарда Ніксона, Україна була під Брежнєвим, і є величезна різниця між місцями, які обидві країни займали тоді на шляху історичного розвитку.
Також варто пригадати, що незалежність України цілком несподівано опинилась у руках ветеранів Комуністичної партії та комсомолу, яких виховали в дусі безжалісної боротьби із найменшим натяком на незалежність України. Відданість ідеї незалежності або проголошеному європейському вибору з боку окремих таких людей не можна назвати непохитною. Звичайно, Заходу слід підтримувати тиск, але тодi існує ризик, оскільки є предосить людей на чолі країни, які можуть з радістю відвернутись від західних цінностей і повернутись у лоно «матушки Росії», якщо цей тиск стане занадто нестерпним. Це було б трагедією як для Заходу, так і для України. Тому справедливому обуренню Заходу інколи не завадить трохи тактовності, стриманості й бачення майбутнього.
