Десять днів тому, 15 червня, 155 народних депутатів від опозиції добровільно здали свої мандати, щоб розчистити шлях достроковим парламентським виборам. Використаний з ініціативи «трьох» механізм розпуску Верховної Ради, по суті, так і не дістав належної правової оцінки. Та він і не завершений, оскільки все ще не поставлена крапка в справі так званого обнуління партійних списків, а чимала кількість депутатів заявили, що вони не згодні з припиненням повноважень.
Проте виборчій кампанії вже дано старт. Її головні теми були відомі заздалегідь: для опозиційних політичних сил проведення виборів — це не тільки велика позиційна перемога, а й вияв «вищої справедливості», бажане «оновлення влади» і «дійовий антикорупційний засіб». Їхні противники від коаліції, навпаки, вбачають у достроковому припиненні діяльності парламенту чинник тривалої політичної та економічної нестабільності, посилаючись на те, що уряду більшості «не дали» рекордно збільшити ВВП і забезпечити промислове зростання. Незважаючи на те, що частина парламентаріїв збирається повернутися в сесійну залу після літньої відпуски, Верховна Рада п’ятого скликання, за мовчазною згодою обох сторін конфлікту, визнана як би «невдалим експериментом». Сьогодні парламентські партії повертаються до своїх програм півторарічної давності, фактично «обнуляючи» понад 300 днів роботи.
Твердження, що ці 300 днів були витрачені на боротьбу коаліції за 300 голосів і блокування у відповідь опозицією то трибуни, то щитової, не зовсім відповідає дійсності. Разом із тим, непроста доля нинішнього парламенту справді примушує задатися провокаційним запитанням: а чи була Верховна Рада у відносно спокійний, докризовий, час? Відповідь на нього не менш принципова, ніж вирішення правової колізії про існування парламенту після оголошення дострокових виборів. Адже імунітет від розпуску Верховної Ради — це, передусім, якість законодавчої влади, яка визначається, як мінімум, наявністю чіткої стратегії щодо пріоритетів розвитку держави та її відповідністю партійній лінії. Чи набутий парламентськими партіями подібний імунітет за рік перебування при владі? Інакше кажучи, чим саме займалися депутати, «поки не пролунав грім» політичної кризи?
У «сухому залишку» Верховної Ради п’ятого скликання — 204 закони. Найбільшу активність парламент виявив, приймаючи закони, необхідні для вступу в СОТ, — передусім вони стосувалися регулювання ставок експортного мита й зовнішньоекономічної діяльності. Загалом же, якщо казати про сфери економіки, які заслужили пильну увагу парламентаріїв, на першому місці буде металургія, далі — агропромисловий комплекс, будівництво і фармацевтика. Навряд чи кожний з ухвалених законів є однозначно лобістським, однак так само очевидно, що вони ніяк не торкнулися малого й середнього бізнесу, стимулювати розвиток якого обіцяли виборцям практично всі парламентські партії.
Наступну групу Законів можна образно назвати такими, які все-таки поліпшили життя українців «уже сьогодні», а саме — прив’язали мінімальну заробітну плату до прожиткового мінімуму для працездатних громадян, підняли наукові пенсії до 80% від суми зарплати, «розширили» статус учасників ВВВ та інше. Сюди ж можна було б віднести й численні закони з поправками до чинних правових актів, що стосуються обов’язкового державного пенсійного й соціального страхування, якби не одне істотне заперечення — система, під яку вони писалися, як і раніше, не працює. Пенсійна реформа стоїть на державному порядку денному ще з кінця 90-х, у 2003 році набули чинності два основні Закони — «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» і «Про недержавні пенсійні фонди».
Однак до цього дня в українському політикумі домінує популістське, економічно не мотивоване ставлення до соціальних виплат. Разом із тим, успіх пенсійної реформи залежить від багатьох показників: загального промислового зростання, банківської стабільності, функціонування фондового ринку й наявності прозорих правил для ринку страхування. Поки підвищення соціальних стандартів цікавитиме владу переважно напередодні виборів, поліпшити життя законодавчі нововведення зможуть хіба що потенційно.
Те саме справедливо й щодо «судових» ініціатив парламентаріїв — базовий Закон «про судовий устрій» прийнятий тільки в першому читанні і, до того ж, викликає немало справедливих нарікань фахівців. Тим часом, без подібної бази, яка дозволила б вибудувати узгоджену вертикаль судів і запустити, нарешті, судову реформу, навіть найкращі закони неминуче будуть малоефективними. Забезпечити справедливість правосуддя, ввести виборність керівників судових органів на всіх рівнях, створити незалежні комісії, контролюючі судочинство — ці та інші завдання ставили перед собою дві найбільші політичні сили Верховної Ради: партія регіонів і БЮТ. Однак платформою для солідарних дій коаліції та опозиції ці завдання так і не стали. У чому дійсно співпали парламентські сили з різних таборів, так це в остаточній дискредитації судової влади в ході політичної кризи.
І, нарешті, закони, які покликані виправдати інноваційно-інвестиційні установки коаліційного уряду — «про основи розвитку інформаційного суспільства в Україні», «про систему інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу України», «про особливості правового режиму діяльності НАНУ, галузевих академій наук і статусі їхнього майнового комплексу», «про науковий парк «Київська політехніка» та деякі інші. На першому з них — як на найконцептуальнішому — хотілося б зупинитися детальніше. Законом «про основи розвитку інформаційного суспільства в Україні» взятий орієнтир на перехід від індустріальної економіки до економіки знань. Серед позначених ним пріоритетів — розвиток ринку інформаційно-комунікаційних технологій, підготовка фахівців необхідної кваліфікації, введення податкових преференцій для підприємств, працюючих у сфері ІКТ, «загальна комп’ютеризація» країни. Із запропонованими цілями складно, та й не потрібно сперечатися — вони давно випробувані державами-лідерами. Річ в іншому. Корисний і своєчасний закон фактично завис у вакуумі — основні питання розвитку інформаційного суспільства в Україні планувалося включити в програму діяльності Кабміну, яка так і не з’явилася за рік його роботи. Так само, до речі, як і податковий кодекс, покликаний балансувати регуляторну політику й забезпечити стимулювання інноваційного виробництва. Далі новим законом передбачене створення бізнес-інкубаторів, технопарків і центрів високих інформаційних технологій, однак, навіть те, що було напрацьовано і вже успішно функціонувало в цій галузі, практично зруйноване незграбними діями влади двох попередніх Кабінетів Міністрів. Новий практично не додав нічого. Навряд чи найближчим часом буде прийнятий і iнформаційний кодекс України, адже iнноваційний кодекс чекає своєї черги вже понад п’ять років.
Тут ми підходимо до самої суті проблеми. За вирахуванням відверто нездійсненних обіцянок, парламентські партії мали цілком змістовні основи для спільних дій, але не скористалися цим. Об’єднати парламент не змогла ні податкова реформа, ні реформа судової влади, ні економічні перетворення з інноваційного сценарію, тобто, за великим рахунком, — економічна стратегія країни. Тому Верховній Раді наступного скликання ці завдання дійсно доведеться вирішувати ледве чи не «з нуля», однак не факт, що успішніше, ніж нині. Адже нашій законодавчій владі традиційно властиві не тільки два лиха — лобізм і популізм, набагато небезпечніше лихо третє — несистемне законотворення. Ухвалені закони можна порівняти з точковими ударами з тих проблем, які можуть бути вирішені тільки в рамках комплексної стратегії соціально-економічного розвитку України. Недавно відомий представник партії регіонів замовив розробку подібної стратегії західним фахівцям. Незалежно від практичної цінності майбутніх рекомендацій в умовах української дійсності, «західна стратегія», по суті, звільняє головні політичні сили від необхідності формувати власне цілісне уявлення про перетворення, необхідні країні. А значить, посилена конституційною реформою законодавча влада ризикує й надалі залишатися максимально вразливою до політичних потрясінь.
Від цих виборів чекають оновлення влади. Але в якому саме значенні? Якщо тільки в «кількісному» — як отримання деякими партіями більшої кількості місць у Верховній Раді і, відповідно, переформатування правлячої коаліції — тоді дострокові вибори насправді не вирішать жодну з тих проблем, з якими ми до них підійшли. Якщо ж в «якісному», то вже сьогодні, у ході виборчої кампанії, головні політичні сили повинні продемонструвати готовність насичувати порядок денний актуальними стратегічними завданнями, а не позаторішніми фобіями. В іншому випадку наступний склад парламенту також доведеться «здати без бою».
