Учора розпочався візит Президента Віктора Ющенка до Польщі. Одна з головних цілей цього перебування — історичне примирення українського й польського народів. Президенти двох країн (на фото) візьмуть участь в урочистому відкритті пам’ятника-меморіалу загиблим українцям у селі Павлокома. Ця акція вже набула гостроти, оскільки польські ультраправі організації пообіцяли провести акцію протесту перед заходом із примирення.
Відносини України й Польщі розвиваються фактично трьома пріоритетними напрямками, які виголосив Віктор Ющенко ще наприкінці лютого під час перебування в Києві польського лідера Леха Качиньського. Перший пріоритет — спільність українських і польських дій у питанні євроінтеграційних процесів, другий — економічна співпраця, зокрема реалізація концепції енергетичної безпеки. Дещо інший характер має третій пріоритет, хоч він є логічним наслідком сьогоднішнього стану відносин між сусідами, — це продовження традиції історичного примирення між двома народами. Президент В. Ющенко наголосив на питанні вшанування українців, які загинули в селі Павлокома на Надсянні.
Президентський заклик — це чергове нагадування про те, що дві сусідні країни, дві нації завжди будуть між собою пов’язані — як у минулому, так і в сьогоденні, як добрим, так і поганим. Були часи, коли українсько-польське сусідство мало родинний характер: тут, зрозуміло, йдеться про Середньовіччя, Княжу добу, коли жінками руських князів ставали польські князівни й навпаки. Згодом паритет державно- династичних стосунків був порушений й почалася епоха завоювань, інкорпорацій, уній і воєнних змагань, а останнім актом цієї драми стали 1918 — 1947 роки. Саме символами їх є вже офіційно відкриті за участю президентів України та Польщі меморіали в Павлівці (2003 р.) та Львові (2005 р.), а також у Павлокомі, де президенти Лех Качиньський та Віктор Ющенко мають зустрітися 13 травня, щоб ушанувати пам’ять замордованих українців.
Зрозуміло, Павлокома — це не єдина місцевість на території Польщі, де поховані українці, загиблі 1918 — 1947 років. Згідно з договором, підписаним 6 червня 2005 року, напередодні офіційного відкриття польського військового цвинтаря на львівському Личакові, передбачено, що протягом 2005 — 2007 років будуть упорядковані 44 місця української пам’яті в Польщі й така сама кількість польських в Україні. Перша група — це місця спочинку солдатів армій УНР і ЗУНР. Окреме місце займає Перемишль, де вже в міжвоєнний період існував український меморіал, який у радянські часи був знищений, однак його відбудувала українська громада міста в 1990-х роках. Більшість українських місць пам’яті на території Польщі, які мають бути незабаром упорядковані на основі міждержавного договору, — це захоронення з 1940 х років — їх 37, тобто третина з понад ста відомих сьогодні. Розташовані вони на території Підкарпатського й Люблінського воєводств, у тих повітах, де українці проживали до виселень в Українську РСР 1944 — 1946 років та до акції «Вісла» 1947 року.
Павлокома — це село над Сяном на 35 км західніше Перемишля, в гміні (волості) Динів. Село було національно активне — в ньому існувала українська школа, 1907 року був побудований Народний дім, в якому були приміщення читальні «Просвіти» й український молочарський кооператив. 1909 року побудовано муровану парафіяльну церкву Покрови Богородиці. У селі проживало лише кілька родин римо-католиків, яких вважали поляками, хоча, наприклад, один із них керував місцевою читальнею «Просвіти». Ситуація змінилася після Першої світової війни, коли місцевий поміщик продав землю полякам із сусідніх польських сіл, вони утворили окрему колонію, формально приналежну до села (за даними 1938 року в Павлокомі було 1030 українців, при загальній кількості в 1370 мешканців).
Лютого — травня 1945 року через Надсяння пройшла хвиля кривавого терору, скерованого проти українського населення, виконавцями якого були підпільні формації різної політичної орієнтації, а спорадично й відділи «народного війська». Павлокома була одним із перших знищених сіл — у перші дні березня 1945 року тут були вбиті 366 українців, яких хоронили на греко-католицькому цвинтарі в трьох збірних могилах. Помилували лише вагітних жінок i матерів із дітьми до чотирьох років, яких згодом вигнали із села. У 1960 х рокахрозібрано павлокомську церкву (залишилася дзвіниця).
Спроби вшанувати помордованих жителів Павлокоми почалися після зміни влади в Польщі. Уже восени 1989 року група колишніх мешканців села звернулася до адміністративних органів із проханням про дозвіл на побудову пам’ятника на могилах із написом: «Вічна пам’ять 365 жертвам, які трагічно загинули 1—3 березня 1945 року». Крім цього мав бути також двомовний текст: «Хай ця невинно пролита кров буде гарантією того, що ніколи не повториться трагедія між українцями й поляками. Відпусти нам наші вини, як і ми відпускаємо нашим винуватцям». Комітет побудови пам’ятника отримав дозволи від воєводської й гмінної влади. Однак теперішні польські мешканці села виступили проти такої ініціативи, тому декілька років питання про пам’ятник не розглядалося.
На початку 1995 року з ініціативою про впорядкування знищеного українського цвинтаря в Павлокомі виступила українська громада Перемишля. У березні відслужили першу панахиду, а один із мешканців села почав прибирати територію цвинтаря, висипавши могили на місці спільних захоронень. Ці дії зіткнулися з ворожим ставленням інших павлоковчан, які знищили висипані могили та поперевертали поставлені на них хрести. У цій ситуації чергова панахида, відслужена на цвинтарі 30 квітня 1995 року, відбулася в супроводі загону поліції з собаками, які охороняли її учасників. Такий розвиток подій надав Павлокомі ранг символу трагічної української долі на Надсянні — як у минулому, так і сьогодні.
Довгий час ситуація виглядала так, як змалював це 1998 року публіцист польського тижневика «Політика» Здзіслав Рачинський: «Польща й Україна одна одній необхідні. Цю неополітичну дійсність добре розуміють еліти у Варшаві й у Києві. Чим ближче, однак, до місць, де Сян вимиває кості жертв братовбивства, тим густіша атмосфера підозр і тим важче переборювати погану пам’ять». На жаль, і «на верхах» не все було гаразд, адже польська офіційна сторона дбала, передусім, про вигідне для себе вирішення справ місць пам’яті на території України, а київські чиновники не дуже вміли, а то й не дуже хотіли подбати про пристойний паритет.
Попри це Комітет Павлокоми, який оформився при Товаристві «Надсяння», виготовив проект пам’ятника, а в бюджеті Львівської області на 2005 рік удалося забезпечити фонди на його виготовлення. Коли навесні минулого року вирішили питання офіційного відкриття цвинтаря Орлят у Львові та «прив’язаного» до нього облаштування українських місць пам’яті на Закерзонні, справи в Павлокомі пішли швидко. Уже червня сільська громада погодилася на встановлення листопада 2005 року пам’ятника, виконаного у Львові. У 20-их числах квітня польська преса повідомила, що 13 травня польський президент Лех Качиньський у Павлокомі «поклониться українцям, замордованим поляками». Отже, перший крок зроблено.
Ушанування польських й українських жертв викликало протягом років багато емоцій з обох сторін кордону. Але пристрасні заяви колишніх учасників кривавих дій, як і дискусії публіцистів та істориків, на щастя, не позначилися негативно на розбудові відносин двох держав. На відміну від Росії, яка й сьогодні намагається займати особливу політичну позицію, чому у великій мірі заважає українська незалежність, причини польсько- українського конфлікту відійшли вже в минуле — принаймні у свідомості представників політичних еліт. Ще Єжи Гедройц і редагований ним паризький журнал «Культури» показав, що Польща надто слабка, щоб зашкодити Україні без дошкульної кривди для себе. Зрозуміло й те, що обидві країни, якщо хочуть відігравати будь-яку роль в Європі, будуть змушені після повернення ним політичного суверенітету стати союзниками. Тому й не дивно, що й черговий польський президент пригадав лозунг: «Без вільної України немає незалежної Польщі», — та підкреслив, що це позиція загалу польського політикуму, яка не піддається жодній політичній кон’юнктурі. Це вселяє надію: хоч минуле й не єднає, але все- таки й не роз’єднує...
