У середу Київ, як і вся Україна, святкував 56-ту річницю великої Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Цього дня на вулицях міста було як ніколи багато людей немолодого віку — тих, для кого події далекої війни стали частиною їхнього власного життя й для кого цей день є найбільшим святом у житті. Моя мама, згадуючи травень 1945 року, розповідає, що дізналася про закінчення війни в Харкові о третій годині ночі — по радіо передали, що 9 Травня оголошується Днем Перемоги. У пам’яті двадцятирічної студентки ця ніч залишила незабутнє враження: люди будили сусідів і з криками «Перемога!» вибігали на вулиці, цілували й обіймали один одного, на головній площі міста проголошувалися імпровізовані промови — народ тріумфував у єдиному пориві. На фронті, за словами мого батька, який зустрів Перемогу, будучи учасником бойових дій у Прибалтиці, наші військові, не чекаючи наказів згори, салютували залпами бойових гармат. У травні 1945 року радість від такої довгожданої, омріяної перемоги об’єднувала тих, хто пережив війну, в одну сім’ю, вселяла віру в щасливе майбутнє.
На жаль, минуло понад півстоліття, і свято, що раніше об’єднувало людей, вселяло віру в благополучне життя, дедалі частіше нині використовується для досягнення політтехнологічних цілей. До святкових колон ветеранів війни, які представляли всі райони міста, приєдналася яскраво-червона від транспарантів і прапорів колона комуністів, комсомольців та інших «лівих». Молода жінка продавала червоні банти з портретами Леніна, Сталіна і з трьома профілями ідеологів марксизму, позаяк для неї 9 Травня — це «перемога червоних над капіталістами», а на своїх крихітних синочків вона начіпляла жовтенятські зірочки. Жахливо було слухати про те, що нас сьогодні окупували фашисти під новими назвами (НАТО, МВФ і ЦРУ) і що в нас ще й сьогодні є Матросови та Зої Космодем’янські, якщо буде потреба боротися. Хід цієї колони супроводжував оркестр юних барабанниць. Барабанний бій нагадував психічні атаки з військових фільмів. Багатьох, хто прийшов привітати ветеранів, хід «червоної» колони травмував. Літнiй чоловiк з орденською колодочкою на грудях у відповідь на комуністичні заклики, що безперервно лунали з гучномовця, кричав: «Замовкніть! Працювати треба!». Михайло Сусідко сказав кореспонденту «Дня», що для нього День Перемоги — велике свято, та тільки «не в лавах цих відсталих людей». Він розповів, як 19-річним хлопцем пішов на війну, як воював на другому й третьому українських фронтах, воював за свободу і незалежність України, і не бажає відродження Радянського Союзу та комуністичного режиму.
На території Меморіального комплексу біля музею Великої Вітчизняної війни ветеранів зустрічав нечисленний хор бабусь.
Їхні духовні співи проходили на тлі плакатів із закликами Україні, Росії та Білорусі об’єднатися як православним країнам у єдину державу і гнівними протестами проти приїзду Папи Римського в Україну.
На території Меморіального комплексу міська адміністрація організувала пригощання для ветеранів «фронтовими» 100 грамами і солдатською кашею. Солдати далекої війни збиралися в наметах своїх районів і згадували бойову молодість. Патріотична партія України також годувала солдатською кашею, але зі спеціально замовленого окремого «казанка», відзначаючи, насамперед, не перемогу у Великій Вітчизняній, а єдність своїх лав, що складаються далеко не тільки з учасників війни.
Атмосфера свята справляла враження таке, що День Перемоги сьогодні люди розуміють по- різному, а також наводила на думку: те, що півстоліття тому гуртувало і об’єднувало, використовується для розколу в нашому суспільстві. Хіба за таке майбутнє воювали наші батьки й діди? Чи не краще було б цього дня просто щиро подякувати їм за те, що вони для нас зробили, як це зробили багато київських школярів — дарували квіти ветеранам і казали їм, зовсім незнайомим людям, теплі слова, організовували концерти «Пісні воєнних років» на вулицях міста. Дивлячись на ветеранів, які проходили Хрещатиком, одна молода жінка не витримала і розплакалася. Тридцятирічна Анжела, що ніколи не бачила війни, раптом уявила весь той жах, який пережили ці люди, і те, що вони переживають сьогодні. Її чоловік Дірк Раков, громадянин Німеччини, стояв поруч і знімав на відеокамеру колони учасників війни. Дідусі цього подружжя були учасниками Другої світової, воювали один проти одного. Пан Дірк сказав, що знімає сьогодні їх тому, що дуже поважає цих людей, і не далеко та година, коли ми вже не будемо їх бачити і говорити з ними, що пам’ять про ветеранів війни треба зберігати для майбутніх поколінь.
Ми сьогодні дуже мало знаємо про Другу світову війну, ми погано дбаємо про ветеранів, ми не цінуємо того, що ці літні люди зробили для нас. Можливо, наша повсякденна турбота про учасників війни, що позбавила б їх необхідності домагатися надання й без того нечисленних пільг, послужила б тією самою здоровою основою для об’єднання нашого суспільства навколо конструктивної роботи по вирішенню злободенних проблем.
