20-річчя падіння Берлінського муру відзначили у всьому світі. Тоді, наприкінці 1989-го, Східною Європою прокотилася низка революцій, але саме події в Берліні початку листопада стали апогеєм тих вражаючих змін, відображених і проаналізованих у сотнях телепрограм, літературних і журналістських текстів, фільмів.
Була в історії Німеччини ще одна осінь, котра так само не дає спокою письменникам і кінематографістам. «Німеччина восени» — документально-ігрова картина, створена 1978 року культовими режисерами Райнером-Вернером Фассбіндером, Фолькером Шльондорфом і Александером Клюге. Фільм присвячений подіям осені 1977 року, коли головними героями всіх новин ФРН стали РАФ — Фракція Червоної Армії (вони ж — група Баадер-Майнхоф) — мабуть, найзнаменитіша терористична організація повоєнної Європи.
Про «червоноармійців» Баадера-Майнхоф фільмовано і написано чимало. Причиною того були не тільки гучні терористичні акти, а й неймовірна популярність РАФ: у середині 1970-х їхню діяльність схвалювало, згідно з даними опитувань, до семи мільйонів німців, переважно у віці до 30 років. Ба більше, і донині РАФ мають статус субкультурної легенди, про них складають пісні та знімають стрічки.
Феномен підтримки РАФівців неможливо зрозуміти поза реаліями сучасної Німеччини. Адже наприкінці 1960-х, коли Андреас Баадер, Ульріка Майнхоф та їхні однодумці вперше заявили про себе, свідоме життя розпочало покоління німців, народжених після війни. Покінчавши школи і університети, вони ввійшли до суспільства, де тон задавали їхні батьки, тобто ті, хто голосував за НСДАП, хто щиро кричав «Хайль Гітлер» на мітингах 1930-х, хто своєю бездіяльністю чи навіть вголос схвалював Голокост. Це були мільйони людей, і вони після 1945 року нікуди не зникли. Дехто навіть обіймав високі посади, керував бізнесом. Як-от, приміром, найзнаменитіша жертва РАФ, один із гітлерівських бонз Ганс-Мартін Шляйєр: попри доведені факти співучасті у нацистських злочинах, він у новій Німеччині став членом правління «Даймлер-Бенц» і головою Федеральної спілки німецьких промисловців.
І в оцей світ, який досі не позбувся бацил коричневої чуми, в якому триває несправедлива в’єтнамська війна, існує разючий розрив між бідними та багатими країнами, — в цю непривітну дійсність приходить молодь із незіпсованими гітлеризмом мізками. Дивиться довкола себе, а також на недавнє минуле — і жахається. Здригається від огиди. А часом — і від люті. Фактично на межі 1960 — 1970-х у Західній Німеччині виросла ще одна стіна — між батьками і дітьми — останні просто не хотіли мати нічого спільного з першими. Тому «міські партизани» Баадера, котрі в насильницький спосіб пробували зруйнувати нові незримі мури, що ділили світ, були піднесені чи не до рангу таких собі революційних святих.
Реакція держави прогнозована: після найгучніших терактів, страти того-таки Шляйєра, підозрілих самогубств ув’язнених лідерів РАФ та неоднозначної суспільної реакції на це влада ФРН влаштувала масовану кампанію тиску на лівий рух, тотально причислений до симпатиків РАФ, від чого постраждало чимало абсолютно непричетних до терору людей включно зі знаменитими письменниками Гюнтером Грассом і Генріхом Бьоллєм. Той період реакції і дістав назву «німецької осені» після виходу фільму Фассбіндера.
Криваві теракти з одного боку, державна обструкція — з іншого; і все ж таки саме ті, кого називали симпатиками, врешті-решт і змінили суспільство. Сьогоднішня Німеччина — правдиво антифашистська, екологічна, з розвиненою демократією, з багатотисячними антивоєнними демонстраціями, на які виходять всі, — від панків до домогосподарок, побудована зусиллями бунтівного покоління 1960-х. І саме з такою Німеччиною возз’єднувалася НДР, поваливши комуністів. Просто Захід почав руйнувати свій власний мур раніше, а Схід зробив це у 1989 році.
Із певністю можна твердити: без того, що діялося до і під час Першої німецької осені, не було б осені Другої.
