Учора було оголошено рішення Конституційного Суду України про те, що вето, накладене Президентом України на закон «Про внесення змін до статті 98 Конституції України» та повернення його на повторний розгляд до Верховної Ради відповідає Конституції. Нагадаємо, що ця стаття передбачає здійснення Рахунковою палатою України контролю за формуванням і виконанням Державного бюджету України та місцевих бюджетів (у частині використання коштів).
Таке рішення прийнято у зв’язку з поданням 73 народних депутатів, які звернулися до КС з клопотанням визнати вето Президента неконституційним. Виходячи з того, шо вето Президента має юридичні наслідки і є обов’язковим для Верховної Ради, заявники вважають, що воно має здійснюватися у формі правового акту, тобто указу Президента. Також, на їхню думку, неконституційними є й пропозиції до Конституції, які надійшли від Президента разом з накладанням вето. Іншими словами, питання стояло так: чи має Президент право накладати вето на закони, якими вносяться зміни до Конституції України, оскільки процедура їх розгляду та ухвалення відрізняється від встановленої для «звичайних» законів?
Розглядаючи справу, Конституційний Суд України встановив, що процедура прийняття ВР законів про внесення змін до Основного закону не передбачає окремого порядку підписанння таких законів. Водночас Конституція України не містить застережень щодо неможливості здійснення Президентом України права вето стосовно цих законів. Коментуючи правові аспекти президентського вето, голова Конституційного Суду Микола Селівон зазначив, що підписання або повернення закону на повторний розгляд до ВР — виключне конституційне право Президента, і Конституція не встановлює жодних підстав та мотивів, які б обмежували його. Таким чином, вважає М.Селівон, Конституційний Суд визнав, що право вето Президента — це його «правовий акт-дія». Висловлюючи особисту думку, М.Селівон зауважив, що не заперечує необхідності розширення повноважень Рахункової палати, однак спочатку, за його словами, треба внести зміни до Конституції. А поки за головним контролюючим органом держави залишається тільки одна функція — контроль за використанням коштів Держбюджету. Отже, те, як формуються пріоритети бюджету, куди і скільки направляти державних коштів, залишається виключно предметом домовленості уряду і парламенту
