Після того, як команда вперше за багато років не була торік учасником осінньої стадії єврокубків, не вигравати у кубкових поєдинках динамівці просто не мали права. В жодному із семи кубкових двобоїв володарі трофея («Динамо» здобуло Кубок минулого року) не дали суперникам жодного шансу. У технічних результатах кубкових матчів столичного клубу змінювалась лише одна графа — кількість забитих киянами м'ячів. Від розгромних рахунків в іграх з командами нижчих ліг із Херсона та Івано-Франківська, до більш скромних результатів в іграх з харківським «Металістом», донецьким «Металургом» та львівськими «Карпатами». 5:0, 7:0, 1:0, 2:0, 2:0, 1:0, 1:0 — таким був унікальний «сухий» шлях «Динамо» до Кубка, який увінчався фінальною перемогою (1:0) над запорізьким «Металургом».
Хоч що б там говорили про особливе значення кубкового фіналу, для лідера чемпіонату України ця гра зовні виглядала не більше, ніж черговою «робочою» перемогою на шляху до головної гри сезону — поєдинку останнього туру чемпіонату проти донецького «Шахтаря». Команда із Запоріжжя, для якої це був перший в її історії вихід до кубкового фіналу, була обіграна динамівцями у діловому стилі. Цей стиль, з одного боку, не передбачав особливих тактичних хитрощів та ігрових надзусиль, з іншого — не давав опонентам жодного шансу сподіватися на позитивний для себе результат.
Знавцям і поціновувачам українського футболу було цікаво побачити запорізький «Металург» у грі, не обтяженій турнірними обставинами, у грі, де можна було просто боротися за перемогу, не боячись поразки. Те, що головну свою перемогу команда тренера В'ячеслава Грозного вже здобула, читалося у поведінці команди у червоній формі. Незалежно від результату фінального матчу «Металург» заздалегідь став учасником Кубка УЄФА. Тому у фіналі запорожці і самі грали, і дали грати киянам. У грі практично не було звичної для принципових матчів українських команд «рубки». Футболісти обох команд намагалися грати в мяч, що помітив і арбітр, який за всю гру виніс гравцям лише одне попередження.
До речі, про арбітра. Португальський рефері на прізвище Батіста, якого Федерація футболу України запросила обслуговувати кубковий фінал, не мав особливої роботи. Дивно було спостерігати за тим, як футболісти українських команд не кидались на суддю після кожного свистка з погрозами і матюками, а ввічливо допомагали постраждалому супернику підвестися на ноги. Ну просто як в Європі! Чи було причиною такої взаємної коректності іноземне громадянство арбітра, чи просто грали команди не у звичній для українських реалій манері?
Виглядає, що причиною досить відкритого футболу, показаного у фіналі Кубка України запорізьким «Металургом» та київським «Динамо» було саме те, що сам трофей, за всієї його престижності, не був головною метою сезону ні для «Металурга», ні для «Динамо». Що ж побачили глядачі у фіналі національного Кубка?
Почнемо з тих, хто програв. «Металург» нині нагадує типову «команду Грозного», якою був свого часу київський «Арсенал». І це не дивно: ключові гравці в команді ті ж самі — центральні півзахисники Нагорняк і Кутарба, навколо яких і будується гра «Металурга». У протиборстві із традиційно сильним півзахистом «Динамо» центральна вісь «металургів» виглядала достойно, не просто руйнуючи чужу гру, а й намагаючись вести свою. Як завжди надійно грав голкіпер Глущенко. Якби не він, то фінальний матч утратив би інтригу на самому початку. Але воротар запоріжців відбив мяч після виходу сам на сам Клебера вже на перших хвилинах гри.
«Динамо» всім своїм видом показувало, що аніскільки не сумнівається у прикінцевій перемозі. Мобільні форварди Клебер і Шацьких за допомогою півзахисту постійно виводились на ударні позиції, та й самі півзахисники Ребров, Белькевич, Діого та Гусєв постійно загрожували воротам. Не завжди вдало команда грала у центрі захисту, але помилки були не настільки грубими, аби поставити перед Шовковським занадто складні завдання.
Врешті кияни забили свій гол. Після подачі кутового Белькевичем Клебер скористався передачею Шацьких і головою забив переможний гол. Навряд чи хто із нинішніх уболівальників пам'ятає практично такий самий гол у фіналі ще союзного Кубка 1982 року, коли точно таку ж комбінацію розіграли Буряк, Блохін і Балтача. І тоді, коли динамівці перемогли московське «Торпедо», і тепер, коли був обіграний запорізький «Металург», мінімальна перевага в рахунку була динамівцями «по-гросмейстерськи» збережена.
Після того, як «Динамо» повело в рахунку, фінальна гра стала менш цікавою. Динамівці не хотіли більше ризикувати ні результатом, ні здоров'ям (забиваючи переможний м'яч Клебер зламав собі носа). Фіналісти із Запоріжжя теж не атакували всією командою, розумно вирішивши, що мінімальна поразка в історичному для команди «Металург» фіналі виглядатиме краще, аніж розгром. А розгром цілком міг би статися, якби динамівцям дали заграти на контратаках.
У підсумку вийшло 1:0 на користь «Динамо». Результат закономірний і водночас дещо сумний. З одного боку добре, що київське «Динамо» знаходиться на високому рівні готовності, з іншого боку погано, що у команди знову немає гідних суперників на внутрішній арені. Я не помилився. Донецький «Шахтар» із усіма своїми амбіціями останніх років так і не став командою якісно іншого класу гри. І дуже шкода, що вся боротьба у чемпіонаті зводиться для «Динамо» у змагання лише із «Шахтарем».
Залишається лише додати, що нинішній Кубок України став для «Динамо» восьмим із п'ятнадцяти розіграшів, що відбулися. Цьогорічний Кубок став також першим трофеєм, здобутим Анатолієм Дем'яненком у якості тренера «Динамо». Сподіваємось, не останнім.
