Так, листопад — місяць заразливий. У тому сенсі, що тепер уже будь-яке стовпотворіння в центрі Києва має запах революції. Цього четверга загалом щось революційне і відбувалося — на Михайлівській площі. Зібралися нібито не менше 20000 осіб. Не зовсім революційне в політичному сенсі (хоча, хто знає), але в музичному — точно. До нас приїхав «Оркестр весіль і похоронів» Горана Бреговича. Приїхав уперше та виступив безплатно, для всіх охочих. (Доступним концерт став завдяки громадському об’єднанню «Віче України» під керівництвом Інни Богословської. — Ред. )
55-річний композитор починав як автор музики до кіно- і телефільмів ще в середині 1970-х, у титовській Югославії. Проте справжня слава прийшла до нього вже через півтора десятиріччя, коли з’явився знятий у США «Сон Арізони» (інші варіанти — «Мрії Арізони» або «Мрійники Арізони», 1993 р.) — напевно, найкращий на сьогодні фільм Еміра Кустуріци — дуже поетична, романтична й одночасно щемлива стрічка з Джонні Деппом у головній ролі. Практично всі пісні й інструментальні теми, створені Бреговичем для фільму, миттєво стали хітами, а заголовна балада саунд-трека, виконана Іггі Поупом, просто вибухнула в ефірі й очолила всі мислимі списки популярності. Потім були не менш гучні роботи — «Королева Марго» (1994 р.) відомого французького театрального та кінорежисера Патріса Шеро, і надзвичайно успішний «Андерграунд» Еміра Кустуріци (1995 р.) Власне, випробування славою дружба Кустуріци і Бреговича й не витримала. Кожен пішов своїм шляхом, аж до того, що Кустуріца мало не назло колишньому соратнику створив свою рок-групу «Ноу смокінг оркестра». Брегович продовжує писати музику до фільмів, уже не таких досконалих (остання робота — російський «Турецький гамбіт»), нинішні роботи Кустуріци також небезперечні. Зоряна година і того, й іншого позаду, але зробленого ними у веселі та шалені 1990-ті вистачає і донині, щоб зачаровувати публіку на всіх континентах.
Ось той же Брегович зробив зупинку в Києві шляхом до Тайваню. Його світове турне продовжиться ще не один місяць і навіть рік (!) Тож у будь-якому випадку киянам неабияк пощастило.
Концерт затримався всього хвилин на 20. Для таких заходів — це дрібниця. Коли ж артисти з’явилися на сцені, стало видно, що «Оркестр весіль і похоронів» — творіння по- балканськи строкате. Струнна група та чоловічий хор — усі в академічно строгих фраках і сукнях. Жіноча вокальна група з Македонії — в помітних національних костюмах. Духова секція — в білому; до речі, саме з них, після невеликого розспівування хору, концерт і почався — трубачі вийшли на площу просто перед сценою та виконали щось на зразок хвацької мідної прелюдії. І нарешті сам композитор — весь у білому, з цілком традиційною електрогітарою, що забарвленням і формою нагадувала аналогічні інструменти вже згаданих 1970-х.
Власне, про сам концерт багато не напишеш. Усе було передбачуване, всі бажання здійснились. «Оркестр», як і обіцяли, відіграв три години, виконали всі хіти з усіх фільмів і альбомів, на закінчення виходили на біс неодноразово, працювали злагоджено та віртуозно. Почали з «похоронних», меланхолійних тем (серед яких — і лейтмотив із «Королеви Марго», дуже схожий на щось із Карла Офра), перейшли до «весіль» і відіграли їх із належним азартом. Звук був подекуди не дуже хороший, особливо що стосується вокалістів. Загалом — свято вдалося.
Але особливо хочеться написати про фон — у буквальному значенні цього слова. За сценою височів Михайлівський Золотоверхий собор, спрямований макiвками у вечiрнє київське небо. Над собором і сценою величаво пливла велика хмара, поступово змінюючи колір від сніжно-білого до рожевого, вохристого та бузкового. І кружляли чорними штрихами стрижі, кожним новим витком свого польоту відмірюючи час цього заворожливого вечора.
