З місцевого поліцейського відділку міста Аль-Кут, який входить до зони відповідальності українських миротворців в Іраку, до 5-ї окремої механізованої бригади знову надійшло прохання надати лікарів для допомоги місцевій мешканці. Вона з опіками потрапила до міської лікарні і перебувала у важкому стані.
Разом із групою військових медиків бригади виїжджаю до центральної міської лікарні. Нашу «таблетку» (умовна назва УАЗа, переобладнаного під карету медичної допомоги) супроводжує патруль української військової поліції на БРДМ та УАЗі. Всі одягнуті у бронежилети, каски. Автомати з пристебнутими магазинами на колінах. У нашій «таблетці»: начальник медичної служби бригади майор Михайло Якимів, начальник операційно-перев’язочного відділення капітан Дмитро Горолюк та перекладач з арабської — молодший лейтенант Юлія Сумко. Їдемо до лікарні не з порожніми руками: окрім штатної медичної сумки з ліками хлопці взяли з собою кілька десятків перев’язочних пакетів, одноразових гумових рукавиць і упаковку води.
— Це для дітлахів, пояснює Михайло Якимів. — Ми вчора були в лікарні, оглядали їх. Місцеві лікарі кажуть, що в них не тільки ліків, а й перев’язувальних матеріалів не вистачає. Лікарня на державному утриманні, грошей немає, от і бідують усі.
По дорозі переїжджаємо через два мости та робимо поворот на дорогу, яка веде до лікарні. Збоку залишаються саморобні торгівельні лотки. Місцеві хлопці прикладають усіх зусиль, аби щось продати. Від цього залежить їхній добробут, якщо можна це так назвати. Тільки наш автомобіль зупиняється у дорожній пробці, вони одразу його обліплюють і у відкриті вікна пропонують наручні годинники, кока-колу, штик-ножі від автомата Калашникова, сонцезахисні окуляри, СД- плеєри, батарейки, обміняти місцеву валюту на американські долари та інший «дуже якісний» товар. Дехто просто просить їсти або пити.
Їдемо близько 15 хвилин. Вдалині — багатоповерхова будівля.
— Ось вона і є, ця центральна лікарня, — каже майор Якимів. — Раніше вона мала назву імені Саддама Хусейна. Зараз назву колишнього лідера збито з дошки найменування закладу, але місцевий народ, за звичкою, так і продовжує її називати.
Тільки повернули до лікарні, як черговий поліцейський, побачивши нас, вискочив відкривати ворота. Він з усмішкою привітав нас, піднявши праву руку. Не встигли зупинитися, як до нас буквально підлетіла жінка у чорному одязі.
— О! Це та мати, дитину якої ми вчора оглядали, — каже капітан Дмитро Горолюк. — Зараз буде мазь просити.
— А що, питаю, взагалі немає чим лікувати?
— Та ні, — відповідає Дмитро, — є. Тільки вона чомусь вірить, що в нас є краща за ту, що їй видав місцевий доктор. Насправді і її достатньо. Просто дитина цієї жінки має велику площу опіку, і одужання займе тривалий час. Навіть в умовах лікування в наших кращих лікарнях. Процес одужання після опіку взагалі дуже тривалий. Це природно. Тіло має поновити шкіряні клітини, впоратися з інтоксикацією, а людина — перетерпіти нестримно пекучий біль, залишаючись у ліжку до кількох місяців. Все залежить від ступеня опіку.
Тільки вийшли з машини, жінка підскочила і затарабанила, як кулемет. З усього потоку слів і короткого перекладу я зрозумів, що буквально за ніч почалося просто чарівне одужання у дівчини. Але треба продовжити лікування.
— Це вони спеціально так кажуть, — коментує це дійство Дмитро. — Це щоб затягнути нас туди, і таке тут вже не вперше. Я за кілька днів відвідувань лікарні встиг це підмітити.
— А чим це пояснюється?
— Вони не дуже вірять своїм лікарям і розповідають про оксамитову корупцію серед докторів, — пояснює капітан. Ще живе уявлення у свідомості людей, які пам’ятають Радянський Союз, що найкращі лікарі — звідти. А Україна для них — це теж саме.
Переконуюсь у сказаному вже після того, як перейшли поріг лікарні і підійшли до реєстратури. Одразу з десяток чоловік обступають нас і починають наперебій щось казати. Наш перекладач Юлія у такому шумі не може одразу зорієнтуватися. Але майор Якимів бере ініціативу у свої руки і просить старшого полісмена допомогти віднайти постраждалу дівчину, яку вчора привезли до лікарні. На жаль, ні ім’я, ні її прізвища ми не знаємо. Реєстратура також нічого не знає про таку пацієнтку. Після тривалого з’ясування питань з натовпом, який складався з хворих, їхніх родичів, поліцейських та просто людей, які підійшли подивитися на військових, нас настійливо звуть їхати ліфтом на 5-й поверх.
Полісмен забезпечує порядок і зайвих відмітає просто жестами. З нами у ліфті їдуть ще три чоловіки. Перед нами з нього вийшло понад десять.
Виходимо з ліфту та йдемо у кінець коридору. З ліва та з права кімнати для хворих. В них немає пустих місць. Майже усі вони забиті родичами, які стоять над своїми хворими і відганяють папірцями або невеликими хустками мух. Повітря навіть у коридорі сперте. Нас супроводжують поглядами, в яких можна прочитати і незрозумілість, і сподівання, і просто зацікавленість.
Чоловік, який завіряв, що ми приїхали саме за його викликом, запрошує нас у палату. Заходимо усі разом в невеличку кімнату на два ліжка. Одразу в ніс б’є важкий запах. Ліжко, до якого підійшли наші хлопці з перекладачем, має вигляд циганської кібітки. Два араби швидко починають знімати одіяла з металевої конструкції, яка зроблена немов довга арка. Нашим очам відкривається жахливе видовище. Худий, весь у опіках знетямлений хворий рефлексивно вхопився у верхній прут конструкції обома руками і потроху стогне. Його очі нічого не висловлюють. Вони ніби в тумані. Нашій перекладачці стає якось не по собі. Дмитро Горолюк разом iз Михайлом Якимівим одразу роблять огляд хворого. За кілька хвилин видають діагноз: третя ступінь опіку, приблизно — 25 відсотків тіла. Також помітили початкову стадію пролежнів на спині. Вони просять історію хвороби. Так і є: діагноз підтвердився, але для лікування такого важкого хворого тих ліків, які є, явно недостатньо. Після деяких з’ясувань методів лікування наші хлопці пропонують додаткові: робити видихи через трубку, яку опущено у пляшку з водою.
— Це робиться для того, щоб не було застою статичної пневмонії при довготривалому лежанні, — пояснює Михайло Якимів.
Капітан Дмитро Горолюк одразу демонструє родичам, як зробити цей нехитрий, але дуже необхідний пристрій прямо в умовах палати. Він знімає гумову трубку з фонендоскопу, опускає її у пляшку з водою і робить через неї показові видихи. Без перекладу всім стає зрозуміло, що і як робиться. Одразу цей нехитрий пристрій підносять до хворого і вставляють у рот. Але Дмитро всі дії призупиняє. На нього — десятки очей iз незрозумілим поглядом. Капітан пояснює через нашого перекладача, що треба хворого повернути на бік, щоб той не захлинувся. Окрім цього Михайло Якимів розповідає про спеціальну подушку, яку треба підкладати під спину — проти пролежнів.
— Це дуже важкий хворий, — пояснює Михайло. — За великим рахунком, його треба відправити у спеціальний опіковий центр. Але у цих людей немає грошей лікувати його. Тому їм треба набратися терпіння і віднайти хоч якісь кошти для спеціального догляду. Ми просто не зможемо постійно ним займатися. Єдине що — так передати ще мазь від опіків, перев’язочні матеріали, знеболювальне і таке інше.
У підтвердження слів майора про бідність цих людей до нас підійшов родич хворого і спитав, чи є в нас окрім ліків сік для хворого. Вирішили передати йому з табору той, що є в нас.
Йдемо в іншу палату. За нами натовп, немов мантія. Чутки про чудодійство українських військових лікарів розповсюджуються з неймовірною швидкістю. Нарешті заходимо до кімнати, де лежить та сама дівчина, яку вчора привезли. Перед нами знов жахливе видовище. Не буду описувати те, що ми побачили. Фільми жахів — це невинні вигадки хворих режисерів у порівнянні з цим. Михайло та Дмитро з першого погляду визначили, що у дівчини, якій 25 років, приблизно 30 відсотків опіків третього ступеню категорії «Д». Я не знаю, що це означає, але точно знаю, як це виглядає. Наша перекладач Юлія доклала чимало внутрішніх зусиль аби залишитися «у формі». З’ясували, що постраждала Амаль Кадим потрапила у автокатастрофу й не встигла вилізти з автомобіля, який перевернувся та загорівся. Окрім цього, вона — сестра поліцейського Моххамеда, який зараз стояв поряд iз нами і щось розповідав. Їхня мати, яка викликала українських медиків, стояла поруч і просто мовчала, уважно слухаючи розмови.
Майор Якимів пояснив родичам, що випадок дуже важкий (хоча з легкими сюди не потрапляють) і треба термінове втручання докторів iз спеціального опікового центру у Багдаді. Одразу ж, він пообіцяв привезти з базового табору українських миротворців мазь, знеболювальні, снодійні системи для внутрішньовенної інфузії та необхідні перев’язувальні матеріали. Моххамед та його мати подякували, але попросили вирішити питання з транспортуванням хворої до Багдаду. У них немає на це грошей. Прийшлося пообіцяти спробувати вирішити це питання з польськими вертолітниками.
Коли ми спускалися на ліфті на перший поверх лікарні, Дмитро Горолюк згадав як їх зустріли місцеві доктори під час першої зустрічі:
— Дивилися на нас iз недовірою і якось надмірно. Немов на прибульців, які приїхали встановлювати свої порядки. Але ми не нав’язували їм нічого. Просто питали, що вони робили і говорили щоб у конкретних випадках зробили б ми. В цілому тактика лікування у нас схожа. Але підходи до хворих різні. Один доктор навіть підійшов до мене і нахабно спитав: «Ви гадаєте, що допоможете нашим хворим тюбиком мазі?» А я йому відповів, що на ті гроші, які американці виділили для цієї лікарні, місцеві лiкарi чомусь не змогли купити навіть і такої дрібниці. Питання було одразу вичерпано.
...Поверталися до свого базового табору ми вже після обіду, хоча виїхали зранку на огляд дівчини десь на півгодинки. У «таблетці» з нами сидів поліцейський — брат постраждалої Амаль. Він попросився поїхати з нами, щоб скоріше взяти ліки і привезти до лікарні. Всю дорогу араб спілкувався з перекладачем Юлією і щось емоційно розповідав. І навіть не знаючи арабської, лише почувши багато разів ім’я Саддама, можна було зрозуміти в якому горі опинився цілий народ і яке сподівання він зараз покладає на військових. Зокрема, на українських.
Коли ми прибули у табір і під’їхали до об’єднаного медичного пункту бригади, до Михайла Якиміва, який ще не встиг вийти з машини, підбіг його підлеглий і повідомив про черговий дзвінок iз поліцейської дільниці — поранено місцевого поліцейського. Треба поїхати і оглянути...
